- Олено Іванівно, розкажіть, будь ласка, про Ваші юнацькі роки.
Я народилася і виросла у Великій Михайлівці, райцентрі на півночі Одеської області. Завжди була непосидючою, навіть з дитсадка тікала. А ще активісткою: старостою класу, головою ради піонерської дружини, комсоргом школи. У 85-ому, на зорі перебудови, закінчила школу з золотою медаллю та вступила до історичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечнікова.
- Ви мріяли стати істориком?
В 5-ому класі, коли вивчала історію стародавнього світу, хотіла стати археологом. А потім прочитала про Олександру Коллонтай і захопилася дипломатією. В 10 класі навіть навчалася на підготовчих заочних курсах факультету міжнародних відносин Київського університету. До речі, одні п’ятірки отримувала. Тоді на весь Радянський Союз тільки на цьому факультеті та в Московському державному інституті міжнародних відносин (російською – МГИМО) готували дипломатів. Це була каста. Ще більш поважніша та закритіша, ніж в Індії брахмани.
Я пізніше зрозуміла, що моя мрія була примарно-авантюрною, але тоді юнацький максималізм затьмарював розум. У приймальній комісії навіть моїх документів не взяли, мотивуючи тим, що, начебто, студентами можуть стати тільки юнаки.
Для мене це була трагедія. Жіночка з комісії порадила вступати до істфаку, демонструвати неабиякі здібності, а після першого курсу брати штурмом ректора і переводитися на факультет міжнародних відносин.
Це була хоч якась альтернатива. Так я стала студенткою історичного факультету, правда Одеського університету, поближче до дому.
- А як життя пов’язало Вас із журналістикою?
Паралельно з навчанням на історичному факультеті я відвідувала Університет робочих та сільських кореспондентів. Чесно кажучи, якби не Михайло Семенович Едельман, світла йому пам’ять, я б навряд закінчила його. Нас було більше сотні. А він чомусь підійшов до мене. Такий шляхетний дідусь з неймовірно живими очима. І так, начебто вибачаючись, ніяковіючи запитав: «Можна я попрошу вас бути старостою?». Йому неможливо було відмовити чи обманути. Ні тоді, ні після. Михайло Семенович для мене виявився доленосцем. Згодом запропонував роботу в багатотиражці одного із одеських заводів.
Саме там я зрозуміла, що журналістика – це круто. Це драйв! Це професія, яка дає неперевершені відчуття. Моє занурення в журналістику співпало з буремними 90-ми. Саме тоді я так глибоко занурилась в пошуках сенсацій, що мені, можливо не досить інтелігентно, але надзвичайно переконливо пояснили люди в спортивних брюках і з масивними золотими ланцюжками, що, наприклад, викладати історію в школі набагато цікавіше. А головне – безпечніше. Та й завод закрився.
- І ви відмовилися від журналістики?
Не зовсім. Просто взяла рекламну паузу, під час якої викладала історію у СШ № 117 та займалася питаннями культури у Жовтневому райвиконкомі м. Одеси.
До журналістики повернулася, проживаючи в Москві. Я ходила туди заміж. На курсах психології при Московському університеті познайомилася з одним із журналістів, який писав для журналу «Ділові люди». Взагалі цей журнал став своєрідним проривом в пострадянських мас-медіа. Чого тільки варта фінська поліграфія! Цікаві були часи. З’явився прошарок нуворишів, з шаленими грошима і амбіціями. Але без роду-племені. Ми працювали в парі за принципом: «Інтерв’ю – це розмова, якої не було». Тобто «из междометий и неаполитанского наречия», сказаних під час розмови з журналістом, я ліпила одних епатажними, інших – рафінованими інтелігентами, знавцями історії чи культури, людьми з державницьким підходом. Хто чого бажав.
- А чого бажали ви?
Повернутися до Одеси. І повернулася, після 5-ти років московського життя.
- І прийшли працювати в митницю прес-секретарем?
До цього я 10 років працювала у загальному відділі. А паралельно викладала митні дисципліни на факультеті «Менеджмент митної справи» Одеської філії Київського славістичного університету та працювала у журналі «ДНК».
- Такий досвід напевно дуже корисний для Вас як прес-секретаря?
Він безцінний. Більш того, в роботі з піаром дуже корисними є також навички історика. Бо історія – це не накопичення фактів, а їх розуміння, у тому числі причин, наслідків, зв’язків. Завдяки роботі у загальному відділі я знаю митницю структурно. Викладацький досвід дав мені універсальні знання з митної справи. А журнал «ДНК» став настільною книгою з піару.
Безперечно, знання і досвід – це дійсно дуже важливо. Але головне -любити те, що ти робиш. Успіх завжди визначається кількістю вкладеної душі.
- А розчарування бувають?
А хіба ви за місяць практики бачили мене хоч раз у поганому настрої? Я можу бути лише втомленою!
- На чому ґрунтується ваше особисте спілкування з журналістами?
Рівняюсь на Ліну Костенко, яка закликає бути взаємно ввічливими і взаємно красивими.
Митниця, як будь-яка інша сфера, має певні недоліки в роботі. Добре, що є журналісти, які тримають нас в тонусі. Це гарний мотиватор.
Але сьогодні є дефіцит діалогу. Це пов’язано з певними стереотипами. Громаді хочеться сенсацій. Всі чекають від митниці якихось гучних перемог, бажано цілодобово і відразу кілька. Ми дуже гарно працюємо в напряму наповнення бюджету, у нас успішні пілотні проекти. Але у ЗМІ інтерес до таких новин дуже помірний, бо через постійні інформаційні лавини люди швидко звикають до інформації, переводячи її у розряд звичних речей і перебуваючи у пошуку аномальних подій.
- Що Ви можете порадити чи побажати нинішнім та майбутнім журналістам?
Ми живемо у епоху інформаційних технологій, в якому основна цінність – це інформація. Не земля, як у стародавні часи, і не промислове обладнання, як було ще в останні кілька віків. Це «золотий вік» ЗМІ та піару. Проте і в «золотий вік» не можна забувати золотих правил журналістики – «Не нашкодь», «Проявляй щирий інтерес до людини, дай відчути її значущість і потрібність» та «Люби те, що ти робиш». Ну, і героїв своїх публікацій. А ще бути взаємно ввічливими і взаємно красивими.
Олександра Ольхова та Влада Кузьміна
Читайте також:
Маюмі Маруяма: особливості американської тележурналістики
Головний редактор “Старого Лева” Мар’яна Савка про своє видавництво