Одеський національний університет імені І. І. Мечникова
Олена Гусєва: шлях від історика до прес-секретаря
Існують люди, які протягом всього життя знаходяться у пошуках свого призначення. А є ті, які ще з юних років відчувають своє покликання. Однією з таких людей є Гусєва Олена Іванівна – завідувач сектору розгляду звернення та забезпечення доступу до публічної інформації Одеської митниці ДФС.
.
  • Фото: Ольхова Олександра

 

  • Олено Іванівно, розкажіть, будь ласка, про Ваші юнацькі роки.

Я народилася і виросла у Великій Михайлівці, райцентрі на півночі Одеської області. Завжди була непосидючою, навіть з дитсадка тікала. А ще активісткою: старостою класу, головою ради піонерської дружини, комсоргом школи. У 85-ому, на зорі перебудови, закінчила школу з золотою медаллю та вступила до історичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечнікова.

  • Ви мріяли стати істориком?

В 5-ому класі, коли вивчала історію стародавнього світу, хотіла стати археологом. А потім прочитала про Олександру Коллонтай і захопилася дипломатією. В 10 класі навіть навчалася на підготовчих заочних курсах факультету міжнародних відносин Київського університету. До речі, одні п’ятірки отримувала. Тоді на весь Радянський Союз тільки на цьому факультеті та в Московському державному інституті міжнародних відносин (російською – МГИМО) готували дипломатів. Це була каста. Ще більш поважніша та закритіша, ніж в Індії брахмани.

Я пізніше зрозуміла, що моя мрія була примарно-авантюрною, але тоді юнацький максималізм затьмарював розум. У приймальній комісії навіть моїх документів не взяли, мотивуючи тим, що, начебто, студентами можуть стати тільки юнаки.

Для мене це була трагедія. Жіночка з комісії порадила вступати до істфаку, демонструвати неабиякі здібності, а після першого курсу брати штурмом ректора і переводитися на факультет міжнародних відносин.

Це була хоч якась альтернатива. Так я стала студенткою історичного факультету, правда Одеського університету, поближче до дому.

  • А як життя пов’язало Вас із журналістикою?

Паралельно з навчанням на історичному факультеті я відвідувала Університет робочих та сільських кореспондентів. Чесно кажучи, якби не Михайло Семенович Едельман, світла йому пам’ять, я б навряд закінчила його. Нас було більше сотні. А він чомусь підійшов до мене. Такий шляхетний дідусь з неймовірно живими очима. І так, начебто вибачаючись, ніяковіючи запитав: «Можна я попрошу вас бути старостою?». Йому неможливо було відмовити чи обманути. Ні тоді, ні після. Михайло Семенович для мене виявився доленосцем. Згодом запропонував роботу в багатотиражці одного із одеських заводів.

Саме там я зрозуміла, що журналістика – це круто. Це драйв! Це професія, яка дає неперевершені відчуття. Моє занурення в журналістику співпало з буремними 90-ми. Саме тоді я так глибоко занурилась в пошуках сенсацій, що мені, можливо не досить інтелігентно, але надзвичайно переконливо пояснили люди в спортивних брюках і з масивними золотими ланцюжками, що, наприклад, викладати історію в школі набагато цікавіше. А головне – безпечніше. Та й завод закрився.

  • І ви відмовилися від журналістики?

Не зовсім. Просто взяла рекламну паузу, під час якої викладала історію у СШ № 117 та займалася питаннями культури у Жовтневому райвиконкомі м. Одеси.

До журналістики повернулася, проживаючи в Москві. Я ходила туди заміж. На курсах психології при Московському університеті познайомилася з одним із журналістів, який писав для журналу «Ділові люди». Взагалі цей журнал став своєрідним проривом в пострадянських мас-медіа. Чого тільки варта фінська поліграфія! Цікаві були часи. З’явився прошарок нуворишів, з шаленими грошима і амбіціями. Але без роду-племені. Ми працювали в парі за принципом: «Інтерв’ю – це розмова, якої не було». Тобто «из междометий и неаполитанского наречия», сказаних під час розмови з журналістом, я ліпила одних епатажними, інших – рафінованими інтелігентами, знавцями історії чи культури, людьми з державницьким підходом. Хто чого бажав.

  • А чого бажали ви?

Повернутися до Одеси. І повернулася, після 5-ти років московського життя.

  • І прийшли працювати в митницю прес-секретарем?

До цього я 10 років працювала у загальному відділі. А паралельно викладала митні дисципліни на факультеті «Менеджмент митної справи» Одеської філії Київського славістичного університету та працювала у журналі «ДНК».

  • Такий досвід напевно дуже корисний для Вас як прес-секретаря?

Він безцінний. Більш того, в роботі з піаром дуже корисними є також навички історика. Бо історія – це не накопичення фактів, а їх розуміння, у тому числі причин, наслідків, зв’язків. Завдяки роботі у загальному відділі я знаю митницю структурно. Викладацький досвід дав мені універсальні знання з митної справи. А журнал «ДНК» став настільною книгою з піару.

Безперечно, знання і досвід – це дійсно дуже важливо. Але головне -любити те, що ти робиш. Успіх завжди визначається кількістю вкладеної душі.

  • А розчарування бувають?

А хіба ви за місяць практики бачили мене хоч раз у поганому настрої? Я можу бути лише втомленою!

  • На чому ґрунтується ваше особисте спілкування з журналістами?

Рівняюсь на Ліну Костенко, яка закликає бути взаємно ввічливими і взаємно красивими.

Митниця, як будь-яка інша сфера, має певні недоліки в роботі. Добре, що є журналісти, які тримають нас в тонусі. Це гарний мотиватор.

Але сьогодні є дефіцит діалогу. Це пов’язано з певними стереотипами. Громаді хочеться сенсацій. Всі чекають від митниці якихось гучних перемог, бажано цілодобово і відразу кілька. Ми дуже гарно працюємо в напряму наповнення бюджету, у нас успішні пілотні проекти. Але у ЗМІ інтерес до таких новин дуже помірний, бо через постійні інформаційні лавини люди швидко звикають до інформації, переводячи її у розряд звичних речей і перебуваючи у пошуку аномальних подій.

  • Що Ви можете порадити чи побажати нинішнім та майбутнім журналістам?

Ми живемо у епоху інформаційних технологій, в якому основна цінність – це інформація. Не земля, як у стародавні часи, і не промислове обладнання, як було ще в останні кілька віків. Це «золотий вік» ЗМІ та піару. Проте і в «золотий вік» не можна забувати золотих правил журналістики – «Не нашкодь», «Проявляй щирий інтерес до людини, дай відчути її значущість і потрібність» та «Люби те, що ти робиш». Ну, і героїв своїх публікацій. А ще бути взаємно ввічливими і взаємно красивими.

Олександра Ольхова та Влада Кузьміна

Читайте також:

Маюмі Маруяма: особливості американської тележурналістики 

Головний редактор “Старого Лева” Мар’яна Савка про своє видавництво

Поділитися:
Share on facebook
Facebook
Share on twitter
Twitter
Share on pinterest
Pinterest

Логотипи студентських редакцій:

Соціальні мережі
Інші публікації

Знайомство з факультетом журналістики, реклами та видавничої справи в онлайн-форматі

Є така весняна традиція на факультеті журналістики, реклами та видавничої справи – запрошувати на зустріч абітурієнтів. От і цього разу 27 березня 2021 року відбувся День відкритих дверей, щоправда, в онлайн-форматі на платформі Zoom. У зустрічі взяли участь декан факультету Олена Андріївна Іванова, заступник декана з навчальної роботи Інна Валеріївна Лакомська, старші викладачі Сергій Володимирович Азєєв та Аліна Олегівна Червінчук.

Факультет журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету імені І. І. Мечникова оголошує про проведення конкурсу студентських журналістських робіт на тему «Права людини в медіа: від розуміння до змін»

До участі у конкурсі запрошуються студенти І, ІІ, ІІІ та ІV курсів факультету журналістики, реклами та видавничої справи ОНУ імені І.І. Мечникова, які створюють власний

Студентські газети – результат колективної роботи майбутніх журналістів

На факультеті журналістики, реклами та видавничої справи викладають дисципліну, що направлена на відточення студентами практичних навичок володіння словом, – журналістську майстерність. На цих заняттях студенти

Осінь по-карпатськи

Карпати – багата культурна історія, збирання ягід та грибів, катання на лижах і сноуборді, риболовля, купання в гірських річках і просто естетична насолода краєвидами. Ми