Всі записи автора Адміністратор

Ірина Володимирівна Сидун

завідувач кафедри видавничої справи та редагування, кандидат історичних наук, доцент

Освіта:

2005 р. – закінчила історичний факультет ОНУ імені І. І. Мечникова спеціальність історія, кваліфікація магістр історії;

2008 р. – закінчила аспірантуру по кафедрі нової та новітньої історії, історичного факультету ОНУ імені І. І. Мечникова;

2011 р. – захистила кандидатську дисертацію зі спеціальності 07.00.02 всесвітня історія на тему «Політичний та економічний розвиток Сполучених Штатів Америки другої половини ХІХ ст. в оцінці періодичної преси Російської імперії (за матеріалами Херсонської та Бессарабської губерній)»;

з 1 вересня 2012 р. – працює на факультеті журналістики, реклами та видавничої справи.

Курси:

«Історія української та зарубіжної журналістики», «Історія української та зарубіжної видавничої справи», «Теорія та історія документаційно-інформаційних наук», «Історія української культури», «Історія соціальних комунікацій».

Наукові інтереси:

Дослідження актуальних проблем регіональної історії видавничої справи та журналістики ХІХ – початку ХХ ст. Механізми висвітлення інформації на сторінках регіональної преси, зокрема м. Одеси. Еволюція розвитку регіональних видань. Діяльність одеських видавництв зазначеного періоду.

Наукові публікації:

наукові статті, тези:

  1. Сидун І. В. Проникнення американського капіталу в промисловість українських земель Російської імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / І. В. Сидун // Всесвітня історія та актуальні проблеми міжнародних відносин : статті та матеріали. – Луганськ : Альма-матер, 2006. – Вип. 2. – С. 153-157.
  2. Сидун І. В. Позиція європейських держав щодо громадянської війни в США (за матеріалами «Одеського вісника») / І. В. Сидун // Британская политика и мир: контуры исторического взаимодействия : сб. науч. статей. – Одесса, 2008. – С. 50-55.
  3. Сидун І. В. Українське сприйняття реалій США (за матеріалами південноукраїнської преси другої половини ХІХ ст.) / І. В. Сидун // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – Одеса : ВМВ, 2007. – С. 334-337.
  4. Сидун І. В. Північне Причорномор’я в хлібній торгівлі Росії та США в другій половині ХІХ ст. на матеріалі одеської преси / І. В. Сидун // Причорноморський регіон у контексті європейської політики : матеріали міжнар. конф. – Одеса-Ополє-Вроцлав, 2008. – С. 150-157.
  5. Сидун І. В. Сприйняття образу США українським суспільством південного регіону Російської імперії ХІХ ст. / І.В. Сидун // Українознавчий альманах. – К., 2009. – Вип. 1 : Український образ світу: особливість у світовому контексті. – С. 154-157.
  6. Сидун І. В. Зовнішня політика США щодо Російської імперії в другій половині ХІХ ст. за матеріалами російської публіцистики / І.В. Сидун // Одіссос. Актуальні проблеми історії, археології та етнології : матеріали міжнар. конф. – Одеса, 2010. – С. 181-184.
  7. Сидун І. В. Діяльність консулів США в Одесі в другій половині ХІХ ст. / І.В. Сидун // Вісник Одеського історико-краєзнавчого музею. – Одеса : Астропринт, 2006. – С. 141.
  8. Сидун І. В. Основні надбання вітчизняного документознавства в розробці теорії документальних комунікацій // Актуальні питання документознавства та інформаційної діяльності: теорії та інновації: зб. матеріалів І Міжнар. наук.-практ. конф., Одеса, 19-20 березня 2015 р. / під заг. ред.: В.Г. Спрінсяна. – Одеса : OFFSETiK, 2015. – С. 13 – 18.
  9. Сидун І. В. Оцінка особливостей політичного устрою США періодичною пресою південного регіону Російської імперії другої половини ХІХ ст. // Каразінські читання (історичні науки): Тези доповідей 69-ї міжнародної наукової конференції. – Харків : ХНУ імені В. Н. Карабіна, 2016. – С. 90-91.

наукові статті у фахових виданнях України:

    1. Сидун І. В. „Новий світ” США та Канади у сприйнятті українських письменників другої половини ХІХ століття / І. В. Сидун // Записки історичного факультету / Одеський національний університет імені І.І. Мечникова. – Одеса : Астропринт, 2005. – Вип. 16. – С. 139-148.
    2. Сидун І. В. Із історії американо-українських культурних зв’язків другої половини ХІХ ст.: американський трагік Айра Олдрідж в Одесі / І. В. Сидун // Науковий вісник / Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. – Науки: економіка, політологія, історія. – Одеса, 2006. – №7 (27). – С. 169-176.
    3. Сидун І. В. Українська інтелігенція про США (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / І. В. Сидун // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. – Серія: Історія. – Одеса : Астропринт, 2007. – Вип. 9. – С. 312-319.
    4. Сидун І. В. Одеська преса про початок громадянської війни в США / І. В. Сидун // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. – Одеса, 2007. – №4 (121). – С. 55-59.
    5. Сидун І. В. Вбивство Авраама Лінкольна у висвітленні одеської та київської преси / І.В. Сидун // Записки історичного факультету / Одеський національний університет імені І.І. Мечникова. – Одеса, 2007. – Вип. 18. – С. 220-225.
    6. Сидун І. В. Російська політика США другої половини ХІХ ст. за матеріалами преси Херсонської та Бессарабської губерній // Діалог: медіа-студії : Збірник наукових праць. – Вип. 15 / Гол. ред. О.В. Александров. – Одеса, 2012. – С. 317-325.
    7. Сидун І. В. Участь південноросійської періодичної преси в репрезентації технічних досягнень Сполучених Штатів другої половини ХІХ століття // Записки історичного факультету. – Вип. 23. – Одеса, 2012. – С. 304-314.
    8. Сидун І. В. Провінційна преса півдня Російської імперії про соціальні питання Сполучених Штатів Америки періоду Реконструкції // Науковий вісник Одеського національного економічного університету. – 2013. – №10 (189). – С. 186-192.
    9. Сидун І. В. Одеська та центральноросійська преса щодо проблем рабства в США під час громадянської війни – діалог культур другої половини 19 століття // Діалог. – 2013. – № 17. – С.166-176.
  1. Сидун І. В. Соціокультурні уявлення одеських публіцистів про США другої половини ХІХ ст. // Діалог: медіа-студії : Збірник наукових праць. – Вип. 21. – Одеса, 2016. – C. 49-58.
  2. Сидун І. В. Політика США щодо еміграції українського населення за океан в кінці ХІХ ст. (за матеріалами преси Херсонської та Бессарабської губерній) // Американська історія та політика : науковий журнал. – № 1. – Київ, 2016. – С. 141 – 145.

Навчально-методичні розробки:

1. Сидун І. В. Документознавство та архівознавство : Методичні вказівки для студентів першого курсу освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» спеціальності «журналістика». – Одеса, 2015. – 28 с.

Контакти:

sydun_iryna@ ukr.net

https://www.facebook.com/irina.sydun

Години для консультацій: четвер 11.00 – 14.00

Аліна Леонідівна Лісневська

Науковий ступінь, вчене звання

Кандидат педагогічних наук, доцент

Дисципліни, що викладає

  • Тележурналістика
  • Телевізійне виробництво
  • Створення авторських телевізійних програм
  • Телевізійна режисура

Біографія

У 1997 р. закінчила Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка.

У період з 2004 по 2014 рр. працювала в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка (кафедра культурології та кіно-, телемистецтва).

У 2011 році захистила кандидатську дисертацію «Формування професійного мислення майбутніх телевізійних репортерів в процесі фахової підготовки» на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.04 , в 2013 році отримала вчене звання доцента.

З 2014 р. – старший викладач кафедри української літератури, компаративістики та соціальних комунікацій, а з 2015 р. – доцент кафедри журналістики та нових медіа Київського університету імені Бориса Грінченка.

З 2016 року – доцент кафедри журналістики та нових медіа Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка

Викладацький стаж: 23 років, науково-педагогічний – 16 років.

Наукові інтереси:

  • Екранне видовище
  • Телевізійне виробництво
  • Телерепортерство

Години для консультацій:

Понеділок 15.20 -16.50

Наукові публікації:

Книга:

Лісневська, Аліна Леонідівна (2013) Искусство телевизионного репортажа ДЗ „ЛНУ імені Тараса Шевченка”, Луганськ.

Статті:

Лісневська, Аліна Леонідівна (2016) Репортаж в телеконтенті глобальних медіа Материалы V Международной научно-практической конференции Минск, 18 февраля 2016 г.. С. 179-182. ISSN 978-985-553-333-8

Лісневська, Аліна Леонідівна (2016) Футбол как экранное зрелище Sport w literaturze i kulturze, 2. С. 51-58. ISSN 978-83-64706-10-3; 978-83-64706-24-0

Лісневська, Аліна Леонідівна (2016) ЖУРНАЛІСТСКОЕ ОБРАЗОВАНИЕ : ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ПОДХОДЫ К ФОРМИРОВАНИЮ ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО МЫШЛЕНИЯ ТЕЛЕВИЗИОННЫХ РЕПОРТЕРОВ Неперервна професійна освіта : теорія та практика (46-47). С. 12-16. ISSN 1609-8595

Лісневська, Аліна Леонідівна (2015) ПРОФЕССИОНАЛЬНО-ОРИЕНТИРОВАННАЯ СРЕДА КАК УСЛОВИЕ ФОРМИРОВАНИЯ КОМПЕТЕНТНОСТИ СПЕЦИАЛИСТА (НА ПРИМЕРЕ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ ПОДГОТОВКИ ТЕЛЕРЕПОРТЕРА) Неперервна професійна освіта: теорія і практика (1-2). ISSN 1609-8595

Лісневська, Аліна Леонідівна (2015) Режисерсько-операторські аспекти фахової підготовки телевізійних репортерівСинопсис: текст, контекст, медіа (1 (9)). ISSN 2311-259X

Лісневська, Аліна Леонідівна и Коженовська, Т.О. (2014) Встановлення міждисциплінарних зв’язків фахових дисциплін як складова міждисциплінарної інтеграції (на прикладі підготовки телевізійних репортерів) Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. – Серія: Педагогічні науки. (132). С. 102-105. ISSN 978-966-7406-57-8

Профіль Googlе Academia

https://scholar.google.com.ua/citations?user=7CVPIfcAAAAJ&hl=uk

Освіта в Іспанії: бібліотеки із кімнатами відпочинку та групові проекти

Лише уявіть, що велика простора та світла бібліотека, куди студенти реально ходять виконувати домашнє завдання – не вигадка. Їх туди не примусово ведуть на екскурсію, адже там силасиленна унікальних зібрань, які не можна чіпати. Студенти університету Деусто в Іспанії, де я проходила стажування за програмою Erasmus+, ходять до читальних залів регулярно й під час екзаменів, й просто так: тобто у звичайні навчальні дні. Бібліотека університету підготувалась ґрунтовно до найтяжчих часів (те, що у нас називається сесія) – є варіант переночувати прямо там, не відходячи далеко від стелажів з довідниками. Там. Є. Окрема. Кімната. З ліжками.

Бібліотека університету в м. Більбао

Айноа – студентка юридичного факультету зізналась мені, що одного разу бібліотечне ліжко таки стало їй в нагоді. Залишитись довелося через сильний поривчастий вітер, через який було страшно виходити на вулицю.

Крім усім нам звичної великої читальної зали, бібліотека пропонує кімнати для обговорення групових проектів. Вони мають великі вікна в садочок, оснащені лише найнеобхіднішим – столом та стільцями. Взимку такі кімнати також опалюються – мінімальний комфорт для продуктивного навчання.

Природним явищем для іспанських університетів є й комп’ютерні зали. Вайфай ловить на території всього університетського корпусу, тому перебоїв з інтернетом ніколи не трапляється. Щоб отримати доступ до університетської мережі потрібно мати електронну пошту, зареєстровану на конкретній платформі. При підключенні до вайфаю система запросить адресу пошти та пароль від власного кабінету.

Групові проекти — у пріоритеті

Освітня програма передбачає багато групових проектів, наприклад, з одного предмету я мала шість таких. На виконання кожного відводиться від одного тижня до місяця з гаком. Крім групових завдань також є індивідуальні та іспит наприкінці семестру.

Аудиторія для презентацій

Детальніше про систему оцінювання розповім на прикладі предмету «Створення веб- повідомлень» (ориг. «Elaboration of Web Messages»). Професорка на першому занятті дала нам чіткі настанови: 40% оцінки – іспит, індивідуальні завдання оцінюються у 15%, а на групові залишаються — 45%. П’ять індивідуальних завдань оцінюються нижче за п’ять групових. Сенс програми — навчити студентів працювати в команді, розподіляти обов’язки та нести відповідальність. Адже у випадку недобросовісного виконання своєї частини проекту – отримує на горіхи вся команда. Не хочу обходити той факт, що «стукнути» на того, хто погано виконав завдання, не варіант. Позитивного ефекту ви зовсім не отримаєте, а скоріш навпаки – з вас можуть вираховувати бали за некомандну роботу. А також це помітно зіпсує відношення в колективі.

Для того, щоб скласти іспит, необхідно пройти всі етапи, тобто невиконання навіть одного завдання – недопуск. Групові завдання були найважчим нововведенням після переїзду, адже українська система навчання концентрується більше на індивідуальних досягненнях. Тож мені складніше було примиритися з тим, що від мене залежить лише частка проекту і що непотрібно контролювати весь процес.

Конспекти не потрібні?!

Із цікавих навчальних інструментів варто зазначити використання сучасних технологічних можливостей: лекції не записуються з шаленою швидкістю у зошит. Усі матеріали, які використовує викладач під час занять, є у вільному доступі в інтернеті. Кожна дисципліна має свій інтернет портал, де публікуються і результати тестів, і навчальні матеріали та завдання. Прізвища студентів зашифровані спеціальним кодом – зазвичай це їхній ID номер (відповідник українському паспорту, де вказано серію та номер), який має певний набір цифр. Відповідно кожний студент шукає свій бал, орієнтуючись на ID номер.

Кампус університету в м. Сан-Себастьян

І справді, турбота про анонімність та нерозголошення оцінок – вражає. Така практика має неабиякий позитивний вплив на результативність студентів. Перевірено мною. Студент не депресує, що він гірше за інших, він працює лише на власні здобутки. Розголошення викладачем отриманих балів у вільний інформаційний простір – неприпустимо.

При поясненні теми викладач використовує всі доступні способи та методи викладення матеріалу: аудіо записи з радіо виступів, відео, проводяться дебати в аудиторії на суперечливі теми, що допомагає почути думку опонента та поглянути на питання з іншого боку.

* * *

Підбиваючи підсумки, можу із певністю сказати, що українська освіта поки що не наближається до європейського рівня. Ми відстаємо саме через нестачу матеріально-технічної бази, адже викладацький склад має потенціал. Проте навіть найкращі вчителі програють, коли не мають можливості йти в ногу із часом.

Анастасія Мірза

Медіакритика (4 курс)

Заняття 1. Медіа у ХХІ ст.: погляди «кібероптимістів» та «кіберпесимістів»

Питання до обговорення:

  1. Концепція «ксерокса культури» Ж. Бодрійяра: безперервна комуннікація, налаштованість на миттєве сприйняття, зникнення стандартів у культурі та естетиці, взаємовідносини людини та машини.

2. У. Еко: Винахід інтернету як винахід письма: трансформація культури, орієнтованої на «картинку» (image oriented culture).

3. Т. Черниговская: як технології змінюють людину? Її мислення?

4. Як нові медіа змінюють журналістику?

5. Підсумовуємо: до кого ви себе відносите – до кібероптимістів чи кіберпесимістів. Чому?

Література:

Черниговская Т. Мозг: от пишущей машинки к компьютеру» // Лекторий политеха [Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://www.youtube.com/watch?v=7pTzllcqKo0 (3:45 –

Бодрийяр Ж. Прозрачность зла — М., 2000.

Эко У. От Интернета к Гутенбергу: текст и гипертекст [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Culture/Eko/Int_Gutten.php

Шмідт Е., Коен Дж. Майбутнє ідентичності, громадянства та журналістики // Шмідт Е., Коен Дж. Новий цифровий світ. – Л.: Літопис, 2015

Вибрановський Р. Трохи критики нових медіа [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.telekritika.ua/profesija/2014-04-18/92795

Заняття 2. Сучасне російське телебачення та його вплив на аудиторію

Питання до обговорення:

Феномен російського телебачення

Подвійна реальність у пострадянських суспільствах

Як телебачення творить реальність?

Чому факти більше не мають значення?

Russia Today, ТНТ – механізми роботи

Ваш приклад телевізійного сюжету, який підтверджує погляди П. Померанцева

Література:

Померанцев П. Нічого правдивого і все можливе. – Львів: УКУ, 2015.

Вайс М. Померанцев П. Повелителі брехні: інформація, культура та гроші на службі Кремля  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://krytyka.com/ua/articles/povelyteli-brekhni-informatsiya-kultura-ta-hroshi-na-sluzhbi-kremlya?page=2

Померанцев П. Інформаційна війна у сучасному світі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://journalism.ucu.edu.ua/video/3898/

Заняття 3. Метод аналізу прийомів виразності у медіакритиці

Питання до обговорення:

Прийоми виразності у детективній новелі (на прикладі новел А. Конан-Дойля)

Музичний альбом як об’єкт медіакритики (на вибір студентів). Пропозиція Альбом Бориса Гребенщикова “Соль”

Збірка публіцистики: пошук тем та прийомів виразності (на вибір студентів). Пропозиція Тарас Прохасько FM “Галичина”

Кінофільм як об’єкт медіакритики (на вибір студентів). Пропозиція “Острів” режисер П. Лунгін

Література:

Щеглов Ю. К. К описанию структуры детективной новеллы // Жолковский А. Щеглов Ю. Работы по поэтике выразительности: Инварианты – Тема – Приемы – Текст. – М.: АО Издательская группа «Прогресс», 1996. – С. 95 – 112.

Порождающая поэтика в работах С. М. Эйзенштейна // Жолковский А. Щеглов Ю. Работы по поэтике выразительности: Инварианты – Тема – Приемы – Текст. – М.: АО Издательская группа «Прогресс», 1996. – С. 37 – 53.

Заняття 4. Кількісні методи у медіакритиці

Питання до обговорення:

Аналіз джерел інформації у публікаціях журналістів (одеський сайт на вибір студента – моніторинг новин за тиждень)

Способи аналізу «джинси» у ЗМІ (політик/бізнесмен на вибір студента – п’ять текстів із ознаками замовності про політика/бізнесмена)

Контент-аналіз фотографії у ЗМІ (Пропозиція: фотонариси “National Geographic – Україна” 2014 рік)

Література:

Артемьева О. А. Количественные и качественные методы психологического исследования массовой коммуникации. – Иркутск: Изд-во Иркутского университета, 2007.

Федотова Л. Н. Контент-аналитические исследования средств массовой информации и пропаганды. М., 1988. С. 72.

Фомичева И. Д., Марковский Я. Э. Опыт анализа газетной фотографии //  Социологические исследования эффективности журналистики. М., 1986.

Стеблина Н. Регіональні сайти – для кого і на кого працюють? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/monitoring/regional_newspapers/regionalni_sayti_dlya_kogo_i_na_kogo_pratsyuyut

Lutz A. Reading National Geographic / C. A. Lutz, J. L. Collins. – Chicago: University of Chicago Press Books, 1993. – 328 с.

Заняття 5. Дискримінація у мас-медіа як предмет аналізу

Питання до обговорення:

Вразливі групи населення та стандарти щодо їх відображення у ЗМІ

Влада, дискурс та медіа (за Т. ван Дейком)

Національні меншини в об’єктиві ЗМІ (національна меншина – на вибір студента, аналіз семи текстів)

ЗМІ та гендерні стереотипи (тематика – на вибір студента (спорт, культура, політика, мода, соціальна сфера, економіка, війна та ін. на заняття принести п’ять текстів про жінок та п’ять текстів про чоловіків, зіставити способи відображення)

Література:

Тён А. ван Дей к Дискурс и власть: Репрезентация доминирования в языке и коммуникации. Пер. с англ. — М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ» , 2013. — 344 с. (62-87, 96-102, 139-143)

Гендер для медій. Підручник із гендерної теорії для журналістики та інших соціогуманітарних спеціальностей. – За редакцією Марії Маєрчик (голова редколегії), Ольги Плахотнік, Галини Ярманової. – Київ: Критика, 2013.

Стеблина Н. «Крива» одеська журналістика – рейтинг регіональних інтернет-медіа [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.happymisto.od.ua/journalism/kriva-odeska-zhurnalistika-rejting-regionalnix-internet-media

Харрис Р. Психология массовых коммуникаций. – Москва: Олма-пресс, 2002. (Глава 3).

Заняття 6. Медіакритика телевізійних новин. Моніторинг професійних стандартів.

Питання до обговорення:

Телебачення як «основний чинник існуючого ладу»

Впливовість телебачення

Телевізійні новини як провідний продукт телеканалу

Критика теленовин за Н. Лігачовою

Моніторинги телевізійних новин на сайті «Медіасапіенс»

Власний моніторинг теленовин (телеканал – на вибір студента)

Література:

Харрис Р. Психология массовых коммуникаций. – Москва: Олма-пресс, 2002. (Модуль 2.2-Модуль 2.6).

Лигачева Н.: «Критика — это своего рода пинг-понг» [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://osvita.mediasapiens.ua/mediaprosvita/master_clas/natalya_ligacheva_kritika_eto_svoego_roda_pingpong/

Лігачова Н. Медіакритика в Україні: пацієнт радше живий [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=LnhTx3F9CKY

Заняття 7. Фреймінг

Питання до обговорення:

Визначення фрейму (Роберт Ентман). Ефект фреймінгу. Фреймінг та громадська думка.

Фреймінг та публічна політика.

Аналіз фреймів. Фрейми як відбитки влади (Карагі, Роефс). Різновиди фреймів.

Аналіз фреймів новин (тематика – на вибір студента. пропозиція – Іловайськ)

Аналіз сприйняття фреймів аудиторією (провести власне дослідження із допомогою Google форм чи “паперового” анкетування)

Література:

Druckman J. N. (2001) Using Credible Advice to Overcome Framing Effects.The Journal of Law, Economics, & Organisation, 17 (1): 62-82.

Entman R. M. (1993) Framing: Toward Clarification of a Fractured Paradigm. Journal of Communication, 43 (4): 51-58.

Стеблина Н. #Янебоюсьсказати в повестке дня украинских и российских СМИ: специфика восприятия неполитической акции в конфликтной среде масс-медиа

Заняття 8. Наративний аналіз

Питання до обговорення

Наратив та його роль у культурі

Наратив та впорядкування досвіду

Способи виявлення наратора

Що таке – “проблема єдиної історії”?

Наративний аналіз мультфільму (фільм на вибір студентів). Пропозиція – “Пісня моря”, режисер Т. Мурр

Наративний творчості відомого журналіста (тексти на вибір студентів). Пропозиція – Оксана Забужко

Література:

Шмид В. Нарратология / Вольф Шмид — М. : Языки славянской культуры, 2003. — 312 с. — (Серия «Studia philologica»).

Успенский Б. А. Поэтика композиции. Структура художественного текста и типология композиционной формы  [Текст] / Б. А. Успенский. – М.: Искусство, 1970. – 224 с.

 Заняття 9. Психоаналіз медіатекстів

Питання до обговорення:

Поєднання журналістики та психології за Є. Прохоровим.

Поняття про медіапсихологію.

З. Фрейд про фантазування. Погляди К. Г. Юнга на творчість.

Механізми захисту у публіцистиці сучасних українських авторів (твори на вибір студентів). Пропозиція – Олег Вергеліс.

Психоаналіз творів масової культури (твори на вибір студентів). Пропозиція – Хобіт, режисер П. Джексон.

Література:

Пронин Е. И. Психологические проблемы современной журналистики [Текст] / Е. И. Пронин // Проблемы медиапсихологии : материалы секции «Медиапсихология» Международной практической конференции «Журналистика в 2000 г. : реалии и прогнозы развития». – М., МГУ, 2001. – С. 5-18.

Левчук Л. Т. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика : навч. посіб. для студ. вузів / Л. Т. Левчук; [Гол. ред. Головко С. ; ред. Вербило О. О.] — К. : Либідь, 2002. — 255 с.

 

 Заняття 10. Критика реклами

Питання до обговорення:

Реклама як феномен культури

Професійні стандарти реклами. Законодавство про рекламу

Реклама як зразок поведінки

Реклама за часів нових медіа

Вплив реклами на аудиторію (власне дослідження впливовості рекламного ролика)

Приклади медіа критики реклами (на вибір студента)

Література:

Харрис Р. Психология массовых коммуникаций. – Москва: Олма-пресс, 2002. (Глава 4).

Бове К. Л., Аренс У. Ф. Современная реклама. – Тольятти, 1995. – 661 с.

Трухімович С. В. Реклама. Конспекти копірайтера. – Львів: ЛА «Піраміда», 2009. – 96 с.

 

 

 

Школа журналістики газети “День”: а як минуло твоє літо?

Якщо ви досі наївно гадаєте, що літо створене для відпочинку, то ви ще недостатньо довго навчаєтесь в університеті. А студенти журфаку взагалі мають розуміти це як ніхто інший, адже в нашій справі завжди потрібно тримати руку на пульсі. Сьогодні, зважаючи на кількість різноманітних проектів, літніх шкіл та стажувань, це робити доволі легко.

Цього літа три студентки нашого факультету  Христина Шкрябіна, Любов Рибалко та Наталя Сандакова закреслили в календарі усі липневі дні, залишивши їх Літній школі журналістики газети «День».

Христина Шкрябіна та Любов Рибалко

 Христино, розкажи, звідки ти дізналась про літню школу «Дня»?

 

Про школу я дізналась ще минулого року, коли Світлана Олександрівна Бондар усіх заохочувала відвідати “День”. Мій  торішній липень був безнадійно завантаженим, тож у Київ поїхала тільки у 2017-му.

Що потрібно було для того, аби подати заявку?

Необхідно заповнити анкету, яка була серйозною. Я складала її два тижні, тому що питання вимагали не тільки обізнаності, а ще й відвертості. Найважче було визначити, які 10 книг я раджу прочитати кожному українцю. Тому що для порад такого рівня необхідно орієнтуватися у минулих і сучасних українських реаліях, та найважливіше — розуміти, ким є ти сам.

зустріч із головою Агенції розвитку Дніпра, економістом Володимиром Панченком

Що найбільше вразило, коли ти потрапила у редакцію?

Мене вразило, як журналісти “Дня” реагують на помилки. Тобі ніхто не скаже: “Виправляй, це твоя робота!” Навіть якщо ви ставите недоречні питання чи псуєте ексклюзивне інтерв’ю (можете вірити). Тобі виважено пояснять, чому твоє питання недоречне та що треба робити, аби ти та твоя стаття були цікавими.

 

В якому відділі працювала і яке із завдань було найскладнішим/найлегшим/найцікавішим особисто для тебе?

Я працювала в економічному відділі. Кажуть, що якщо хоча б один претендент з 50-ти пише, що хоче там працювати, це вже диво. Я не зовсім розумію, чому. Адже тебе не змушуватимуть вираховувати курс долара і перекладати тексти мовою інопланетної цивілізації економістів. Навпаки, зустрічі з економістами з більшою вірогідністю будуть конструктивними.

 Яка із зустрічей запам’яталась найбільше і чому?

Найбільше мені запам’яталась зустріч із фотографом Олексієм Фурманом. Він знімав Майдан, народні свята та реабілітацію наших солдатів після війни. Вони покинуті… Їх історії мало відомі, тому що в більшості випадків нас цікавлять сенсації. Прочитав про героя, подумав: “Круто!” і забув.  Проте деякі речі зупиняють нашу увагу на сенсах.

Скільки всього було учасників? Як ви проводили вільний час? І чи потоваришували з колегами?

Усього було 18 учасників. Ми гуляли берегом Дніпра, грали в гольф та їздили в Батурин. У кожного з нас була своя родзинка, яка робила нас персонажами “Дня”. Головна редакторка Лариса Івшина сказала, що читачі навіть стежать за нами і порівнюють із учасниками інших випусків школи. Тобто, такий собі невеличкий комікс про гидке качення, яке, сподіваюсь, скоро стане лебедем інтелектуальних обріїв.

Що особисто тобі дало це стажування?

Стажування в ЛШЖпідкріпило мою віру в те, що у пошуках заробітку ми не повинні йти на перемовини з совістю. Команда “Дня” втілює для мене честь, сміливість і логіку, без яких життя видається порожнім.

А ми нагадуємо, що Літня школа журналістики «Дня» є щорічним проектом. Тому вже наступного року і ви зможете спробувати свої сили, отримати новий досвід та, врешті, провести літо з користю!

розмовляла Христина Петренко

Ерасмус Інсайдер, або як навчатися за кордоном

Два роки в університеті я вивчала німецьку мову із мрією про бакалаврат у Мюнхені. Та чи могла я тоді уявити, що буду відпрацювувати німецьку вимову на півночі Іспанії із сусідкоюнімкенею? Завдяки участі у програмі Ерасмус+ моя мрія про навчання закордоном стала реальністю, хоч і на шість місяців замість чотирьох років.

Що таке Ерасмус+ і з чим його їдять?

Ерасмус — некомерційна програма навчальної мобільності студентів, яка спонсорується Європейським Союзом. Программа розрахована на 2014-2020рр. Студенти з усього світу мають можливість обирати країну за бажанням та насолоджуватися всіма прівелями, які мають студенти за обміном. Наприклад, стипендією розміром 800 євро на місяць (також можлива стипендія 850 євро у Фінляндії або менше, якщо це східні країни ЄС).

Однак стипендію у зазначеному розмірі отримують не всі студенти та навіть не найкращі. Податки громадян ЄС йдуть на стипендійни виплати для молодих людей з країн, що мають нестабільну економічно-політичну ситуацію: Україна, Республіка Молдова, Білорусь, Росія, Палестина, Індія, Єгипет.

Американці не отримують грант на навчання, але, можливо, уряду ЄС час замислитися з огляду на останні події. Студенти з Австралії, Латинської Америки та Мексики також залишаються за інвестиційним бортом. Та найцікавіше відбувається зі студентамигромадянами Європейського Союзу. Вони отримають грошову винагороду, яка нараховується в залежності від тарифів домашнього університету, країни навчання та економічного бекграунду регіону. Таким чином, для них сума гранту коливається між 200 та 350 євро на місяць. Таким чином, студенти в ЄС, як і в Україні, все ще залежать від батьківських грошей або вони вимушені шукати підробіток.

Власний досвід та витрати на життя

Із січня по червень 2017 року я навчалась в Іспанії у країні Басків. Слід зауважити, що північ країни вважається найдорожчим місцем проживання, тому мої витрати тут не аксіома, а скоріше виняток. Університетська агенція, що відповідає за дозвілля студентів, займається пошуком житла. Існує два можливих варіанти: квартира або гуртожиток. Бажано зараз присісти, адже проживання у резиденції університету Деусто обійдеться… у 1085 євро на місяць. Дорого? Так, це ж all inclusive – триразове харчування, окрема кімната та неокоремий санвузол, Інтернет, спортивний зал та охорона.

Я обрала найскромніший варіант – квартира у місті, яка обходиться у 390 євро щомісяця. Та найкращий варіант, до речі, адже жодного комендантського часу, лише дві сусідки та, звичайно, вечірки до ранку. От скажіть, чи варто платити більше, ніж тисячу євро і їсти при цьому за розкладом, а не коли хочеться?

Решти грошей на невишукане виживання в Європі вистачає: 1€ за буханець хлібу, 1,70€ за кілограм бананів, 1,35€ – шість літрів питної води, 2€ за кілограм макаронніх виробів, 7,5€ – пральний порошок, 4€ за 500 грамів натуральної кави тощо.

А що думають інші?

Я вирішила запитати у своїх друзів, які також отримували стипендію від Ерасмус, про їхній досвід:

Анна Лєна (Німеччина): Для мене Ерасмус — це найкращий час у моєму житті. Вважаю, що я знайшла баланс між навчанням та вечірками з друзями. Я обрала Іспанію, тому що тут тепло. Мені подобається атмосфера, люди насолоджуються життям, навіть старенькі виглядають щасливими та п’ють вино щодня пообіду. Сан Себастьян знаходиться біля моря, а позаду нас гори. Місто пропонує стільки можливостей для різноманітного дозвілля: серфінг, походи, гребля, катання на лижах, футбол тощо.

Кароліна (Мексика): Щастя, досвід, зростання, знайомства та мотивація. Це все про Ерасмус. Я зростаю як особистість, більше дізнаюсь про себе та інші культури, знаходячись так далеко від дому. Я розмовляю іспанською від народження, та мені інколи важко зрозуміти мову, якою розмовляють тут, в Іспанії. Вони говорять занадто швидко навіть для мене! Ще й використовують вирази, яких я до того ніколи не чула в Мексиці.

Дар’я (Республіка Молдова): Головна відмінність між моїм університетом та Деусто полягає у тому, що в Іспанії все сфокусовано на студенті та для студента. Також багато часу і уваги приділяється груповим завданням та проектам. Найважче було звикнути до того, що іспанці запізнються, для них це природньо.

Лукас (Німеччина): Моєю метою з першого курсу було отримати досвід, який дає програма Ерасмус. Я знав, що спробую взяти участь і зараз шкодую, що не зробив цього раніше. Завжди хотів вивчити іспаньску мову, я обожнюю її! Сан Себастьян був моїм вибором через… Google картинки. Я побачив красиве місто і вирішив, що це має буде моїм Ерасмус призначенням.

Мені б хотілося привнести «tranquillo» (пр. автора: «спокій») ментальність до своєї країни. У цьому аспекті Австрія схожа з Німеччиною – люди надзвичайно напружені.

Йосиф (Палестина): Це чудова можливість співпраці з іншими культурами. Намагаюсь взяти якомога більше від цієї співпраці та розширити свій світогляд. Адже стільки різних культур в одному місці вирішують ті самі проблеми та прагнуть досягнути взаєморозуміння. Та найважче для мене все ще залишається опанування іспанської, адже вона зовсім не має нічого спільного з моєю рідною – арабською.

Анастасія Мірза

Заняття 9. Структура рецензії. Написання рецензії

Вправа 1. У врізах до рецензій «Українського тижня» знайдіть тезу. Чим послуговується автор: соціальною вагомістю чи естетичною вартістю?

  1. Rolling Songs
    Днями The Rolling Stones оприлюднили свій черговий The Best у форматі трьох CD під назвою «GRRR!» (для найбільших поціновувачів є люксовий варіант із п’яти дисків), у результаті маємо добірки на 50 та 80 пісень відповідно. На обкладинці – горила з фірмовими губами та язиком – лого гурту. У хлопців усе добре із самоіронією. І за це їх люблять також. Те, що вони відібрали, з одного боку, тішить, із другого – спонукає перефразувати старий анекдот про алкоголь: «О, привіт, старий! Ходімо запишемо альбом?» – «Ні-ні! Ти пам’ятаєш попередні два?!» – «Ну, ніби так» – «А я не пам’ятаю».
  2. Усвідомлення того, що фільм «Час» Ендрю Ніккола є ідеальною метафорою українського сьогодення, прийшло лише після тижня його прокату
    Анімаційний фільм Стівена Спілберґа «Пригоди Тінтіна» – це захопливе шоу, помножене на мистецьку якість
  3. «Ляпіс Трубєцкой» підірвав Київ пропагандою спорту та сили волі
    «Я устал притворяться веселым клоуном» – співає фронтмен «Ляпіса Трубєцкого» Сергій Міхалок в пісні «Жлоб». І з кожним новим концертом впевнюєшся, що він остаточно перестав ним бути

Вправа 2. Прочитайте описи творів різних видів мистецтва. На що звертають уваги автори під час переказу змісту?

  1. Нынешний показ представляет Серова демиургом, пусть порой и хандрящим – он фиксировал мир, будто ставя галочки в графе каждого из жанров. Рисунки, где рука торопится и где она работает вдумчиво, гравюры и масло на холсте. Если пейзажи – то кроме этюдов к пресловутой «Бабе с лошадью» (впрочем, она все-таки скорее проходит по части портрета) однообразная гладь ландшафта с избой, но так, что каждая травинка растет для целого, ее не убрать. Здесь как раз в связи с пейзажем нужно сделать отступление – будучи именитым и признанным, в 44 года художник не побоялся снова сесть за парту и поступил в парижскую Академию Коларосси. Так вот от того времени тут оказался «Парижский бульвар», по-коровински пастозный и с непременной пестрой толчеей. А по соседству – прозрачная Греция с горами и морем, едва подернутым рябью. Если Серов брался за историю, получался Петр I среди хляби основанной им столицы или мчащаяся на охоту Екатерина II. Если за мифологию – выходило «Похищение Европы», снова с дотошными поисками позы и жеста в эскизах, с зарисовками головы древнегреческой Коры, чьи черты лица переняла Европа. Если он делал иллюстрации, то каждому в крыловских баснях подбирал свою повадку, и веришь, что ворона в павлиньих перьях выступает, конечно, именно так – павой. Если художник погружался в театральный мир, появлялись величавый Шаляпин (гигантский угольный портрет) или афиша с дягилевской примой Павловой. Нет только натюрмортов – может, оттого, что Серову их заменяли портреты?..
  2. Пространство спектакля Томчинска представила пустынным и темным. Центр сцены ничем не занят, в глубине справа расположен огромный проржавевший маяк; по углам – два островка серой земли с осокой. В этом условном пространстве океан тоже условен – это движущаяся видеопроекция в глубине сцены, подобная тем, которые сейчас можно вешать в офисе. Чернота пространства расцвечена пятнами костюмов. Этот режущий глаз контраст явлен с самого начала – в сцене проводов призывников. Ряженые артисты из местного ДК в костюмах красноармейца и солдата царской армии читают бравурные напутствия, тетка в кокошнике лучится официозным счастьем, а в углу напротив посмеиваются, переминаются с ноги на ногу новоиспеченные солдаты – пацаны в ярких куртках и вязаных шапках с помпонами.
  3. Во Второй симфонии Сибелиуса – сочинении крайне сложном и для оркестра, и для слушателя – обозреватель «НГ» наконец услышал качество оркестровой игры, которое хотелось бы слышать всегда: значит, не все так безнадежно в наших оркестрах. У Сибелиуса непростой звуковой мир: он словно овеян пустыми и холодными пространствами северных стран, его оркестр – словно пронизывающий ледяной ветер, совсем не «благозвучный» в общепринятом понимании, и тем он и прекрасен. Но тем и опасен, ибо воздействует напрямую: одна слушательница сзади не выдержала, обронив, что сегодня у нее был слишком сложный день для подобной музыки. Для оркестра и дирижера это тоже испытание: во-первых, здесь крайне важна духовая группа, во-вторых – слишком рыхлая форма, которая может на глазах «рассыпаться» и сломать тем самым целое. Но все острые углы и узкие места музыканты счастливо обошли: пасторальное начало сменилось порывами сонатного аллегро, медленная часть, где разворачивается настоящая драма, стала, как и полагается, центром симфонии, макабрический вихрь скерцо привел к финалу с ликующей кодой. А исполнение «Грустного вальса» с потрясающим пиано и необыкновенно гибкими переходами от лирической темы к игривой иначе как восхитительным и не назовешь.

Вправа 3. Прочитайте описи симфонічної казки «Петрик та Вовк», написані студентами 1 курсу. Який із них найбільш вдалий?

Студия звукозаписи «Золотой теленок» презентует ремейк симфонической сказки для детей «Петя и Волк». Произведение Сергея Прокофьева, озвученное Андеем Томчуком, представят на суд публики 22 апреля.
Сергей Прокофьев написал сказку «Петя и Волк» в 1936 г. с целью ознакомить детей со звучанием инструментов симфонического оркестра. По сюжету пионер Петя со стороны наблюдает за отношениями животных во дворе – птичкой, уткой и кошкой. Когда же Петя нарушает запрет дедушки и выходит за калитку, появляется злодей Волк. От съедает утку. Но пионер Петя Волка не боится и спасает Птичку и Кошку. Вместе с охотниками Петя отводит волка в зоологический сад.
Сказка понятна для детей благодаря хорошей игре оркестра и артистичным комментариям А. Томчука. Теперь прослушать сказку может каждый ребенок, приобретя диск в магазинах города

События разворачиваются с участием Утки, которую съел волк, не давая покоя птичке, кошке и Пете. Дедушка запирает Петю дома, а тот заявляет, что пионеры не боятся волков.
Волк оказывается хитрее и все животные и Петя оказываются в опасности. Помогут ли героям охотники?

Студия звукозаписи «Золотой теленок» презентовала новый платиновый диск для детей «Петя и Волк». Новая запись симфонической сказки Сергея Прокофьева была представлена 22 апреля в здании ОНУ им. Мечникова.
Симфоническая сказка для младшей аудитории описывает историю преданной дружбы, мужества и любви к природе. Диск также призван научить детей звучанию различных музыкальных инструментов, таких как флейта, кларнет, валторны и т.д. Запись диска производилась при участии Симфонического оркестра Одесской филармонии.

В сказке задействовано множество разнохарактерных персонажей, есть как позитивные герои, например, смелый пионер Петя, так и негативный большой и серый Волк. Взаимоотношения Птички, Утки и Кошки раскрыты интонационно, а также разными по лейтмотиву музыкальными вставками.
Сказка анонсирована как поучительная и полезная для развития музыкального слуха детей. Каждый желающий может купить диск «Петя и Волк» в музыкальных магазинах города.

Вправа 4. Прочитайте рецензію, знайдіть естетичні оцінки та оцінки соціальної вагомості.

Із Росії з любов’ю
Український слухач дістав змогу ознайомитися з новим твором першорядного вітчизняного композитора тільки після виконання в Тюмені, яке і стало світовою прем’єрою «Сільської опери»
Євген Станкович залишається одним із найплідніших сучасних класиків української музики. Не минуло й року від прем’єри його балету «Володар Борисфена», написаного у співпраці з політиком-регіоналом Анатолієм Толстоуховим, як у Національній філармонії презентували новий твір маестро під назвою «Сільська опера/Opera rustica». Що цікаво, творчий тандем мав місце й тут – пан Толстоухов забезпечив фінансову підтримку заходу. Слово «тандем» невипадкове, адже презентувало гучну прем’єру товариство «Україна – Росія», де Анатолій Володимирович виступає в ролі засновника й голови.
Якщо не говорити про формально-естетичний бік «Сільської опери» (про це згодом), подія має подвійне значення. Перше – Євген Станкович стрімко стає для нинішньої української влади тим, чим для Сталіна був Шостаковіч. Не знати, чи пройде він на цьому шляху крізь ті самі терни, що російський класик, і взагалі, як далеко ним зайде, але в обох випадках мова йде про добровільний діалог таланту з владою, в якому становище сторін наперед нерівне.
Як переконує досвід, і в обіймах влади митець може набрати вдосталь очок для перемоги «з погляду вічності», однак на коротку перспективу такий симбіоз виявляється програшним: даючи використати себе, «керманичі» неодмінно використають і творця. Не може не тішити те, що роман із нинішніми можновладцями застав Станковича більш ніж зрілим автором, тож є сподівання, що тут усе-таки йдеться радше про використання доступного ресурсу з цинізмом справжнього генія, ніж про усвідомлене обслуговування «нових панів».
Навіть недавня історія знає багато таких прикладів. Карл Орфф заплямував себе співпрацею з нацистами, Отторіно Респіґі – з фашистами. Тонкий інтерпретатор російської класики Валєрій Ґєрґієв, породичавшись із Путіним, відкрив нові можливості для себе і для Маріїнського театру, водночас беручи участь у таких ідеологічних проектах, як концерт на площі розбомбленого Цхінвалі. Який рахунок виставить влада українському композиторові – інтрига, що може мати передбачуваний кінець. Адже митцям покоління Станковича може виявитися зручно повернутися до знайомого радянського формату взаємин із нею.
Другий аспект значення події полягає в тому, що український слухач дістав змогу ознайомитися з новим твором першорядного вітчизняного автора тільки після першого виконання в Росії, яке і стало світовою прем’єрою. Товариство дружби з північним сусідом відтворило контекст, у якому Україна отримує власний культурний продукт тільки після схвалення в «центрі». За іронією, ним стала навіть не Москва, а нафтова столиця РФ – Тюмень. Кажуть, що то місцеві українці безпосередньо фінансували написання твору. Однак саме їхня історична батьківщина зрештою поступилася місцем у ранжирі важливості слухачів батьківщині здобутій. Важко сказати, чи йдеться про повернення до старої імперської матриці, чи ми її так ніколи й не покидали остаточно.
З погляду форми «Сільська опера» не є ніякісінькою оперою. Хіба що вона доводить традиційні проблеми з якістю сюжету, притаманні цьому жанрові у східних слов’ян, до межі, за якою сюжет уже відсутній як такий. Насправді це радше вокальний цикл або кантата для басу й сопрано, з характерною для Станковича пристрастю накладати крайні голоси. Структура твору – просте чергування ліричних номерів на тексти Бориса Олійника.
Станкович зумів виростити навколо його віршованих банальностей таке переконливе звукове середовище, то палке, як в увертюрі, то місцями аж гіпнотичне, як у «Мамо, вечір догоря», що вони починають видаватися тим, чим є кожна банальність: правдою життя.
Усупереч очікуванням, музика, в якій композитор із незворушністю Генделя утилізував поміж іншого власну давнішу тему із саундтреку до «Роксолани», не має нічого особливо сільського, читай фольклорного, на відміну від олійниківських хуторянських медитацій. Станкович натомість щедро розсипав у «Сільській опері» відсилання до стилістики веризму, що справді пасувала б до рустикальної драми, якою вона так і не стала. Наскільки вони узгоджуються з текстами – риторичне запитання, якщо тільки це не іронічні лапки, в які автор, обізнаний на тонкощах пародії, поставив пафос поета.
Зрештою, сама можливість такого твору свідчить про доконаність однієї трансформації в українській музиці: вона нарешті освоїла місто. Адже те, що є привід маркувати певний твір як «сільський», можна пояснити тільки потребою відрізнити його від «міського», зазвичай нормативного. Це насправді найкращий доказ поразки народницького проекту, де сільське дорівнювало українському взагалі, а відтак жодної «Сільської опери» бути не могло: саме такою була будь-яка опера.
Що ж, свою сільську «оперу» Євген Станкович уже написав. Чи візьметься він тепер до міської і без лапок? Шанувальники класики з Партії регіонівта російські українці могли б допомогти йому в цьому.

Вправа 5. Прочитайте уривки з рецензій та визначте, на які смаки орієнтується автор рецензії: на власні чи на соціальні?

Тепер на сцені рок-пророк – і це без будь-якої іронії. Гостро соціальний ска-панк-гротеск, здається, пасує і йому особисто,
і всьому гурту набагато більше за шансон-бурлеск взірцю кінця 1990 – початку 2000-них років. Переродження команди остаточно затвердив статус дисидентів у рідній Білорусі, в якому вона й завітала до України.

80-річний Транстремер став восьмим шведом-лауреатом за історію літературної нагороди, яку можна було б назвати головною у світі бодай з огляду на її суму. Хоч українському читачеві його ім’я цілком незнайоме, в себе на батьківщині він справді один із найпопулярніших письменників, а його твори перекладені 50 мовами світу. Крім Нобелівської, серед здобутків лауреата ще вісім літературних премій

Тривалий роман цього митця (Реваз Ґабріадзе) з кіно породив культові фільми «Міміно», «Не журись», «Кін-за-дза»…
Це і огидно зверхньо, і неправдиво, і цілком тотожно моменту з фільму того самого Гоффмана «Вогнем і мечем», коли отаман Максим Кривоніс абсурдно і комічно гине від кинутого польським пияком глечика.

Вправа 5. Прочитайте уривки з рецензій, знайдіть естетичну оцінку. Що саме аналізується?

У чому ж парадокс програшу такої значущої, резонансної «… битви»? На перший погляд, все у стрічці виглядає дорого, красиво, вражаюче. Сучасний модний 3D-ефект, якісна комп’ютерна графіка (у створенні титрів, бронепоїзда та мосту), прийнятний грим леніна-сталіна-пілсудського, відомі актори і великі масовки, костюми-вибухи тощо.
Також кидається у вічі запозичений прийом з «Кабаре» Боба Фосса, коли драматичні воєнні події вмотивовано і дуже доречно перебиваються веселими і грайливими сценами танців та співів справжнього кабаре. Та розглядаючи пильніше фільм, бачиш поза кістяком чи навпаки всередині нього порожнечу.
Ходульність, схематичність викладеного сюжету і плоскі – ВСІ! – герої, мов паперові образи людей з журнальчику для дітей. Здається, вони промовляють до глядача не розтуляючи рота: «Виріж мене та вклей», «а як підпис, знайди мою історію (чи придумай її) в мережі, бо сценаристи мені нічого не надали». Виконавець головної ролі Борис Жиць – справжній патріот, знатний, дворянського вигляду чоловік, з білими зубами і виправкою шляхтича. Його дружина – шалена красуня Наташа Урбанська, віддана, розумна, смілива, як і належить ідеальній дружині. Герой Богуслава Лінди – генерал, майбутній президент Польщі в екзилі – майже бог, такий красивий і величний. Натомість Адам Фаренси – чекіст – потворний як чорт, а Ленін зі Сталіним уособлюють не інакше як двоголового антихриста. Не суттєво, що так воно й було, не суттєво, що насправді Червона армія була такою хамовитою, як у фільмі, і значною мірою складалася із зеків.
Головне, що, якщо ти не знаєш, то в це не віриш, коли тобі про це говорять з екрана в лоба, без належної, вже автоматом потрібної для розуміння метафоризації.

«Травіата» як опера, котра найчастіше виконується, щовечора йде на десятках сцен світу. Але на жодній із них під усім відомі звуки вступу до четвертої картини на сцені не перебувають Альфред із Аніною. (Зазвичай — тільки Віолетта). Далі Альфред стежить за дією, перебуваючи не поруч з умираючою Віолеттою, а зачаївшись біля бічної ложі і гортаючи її щоденник. За нашими мірками, це вже якась «марсіанська позамежність». І розгадувати її суть глядачеві доведеться впродовж наступних хвилин. Віолета й Альфред так і не кинуться в обійми одне до одного, і взагалі — так і не побачаться в останній дії. Саме це створює у фіналі напругу, яку майже неможливо оновити, освіжити традиційними режисерськими прийомами. Режисер тут пішов ва-банк — і не програв.
Втім, опера — це не тільки режисура (видовище), а й вокал. Щодо виконавців партій Віолетти й Альфреда можна сказати одне — коли вони співають напівголосно (mezza voce) і свідомо шукають різні звучності в межах піано, все виглядає пристойно. Як тільки співають форте і, що називається, «ідуть на теситуру», відразу виникає відчуття «голосової кориди».
Це недолік слов’янської школи з її традиціями глибокого формування звуку і великих «польотних» голосів. Польотність — прекрасно. Але важливо й те, що саме «летить» у зал. Поза конкуренцією — виконавець партії Жоржа Жермона Андрій Маслаков. Він працює на сцені Національної опери, а в «Травіаті» виступив як гастролер-контрактник. Цього вокаліста, котрий зробив кар’єру в театрах Західної Європи (насамперед — Німеччини), неважко вирізнити з-поміж колег. Тембр, шляхетність, володіння динамічними нюансами — цих рис виявилося достатньо, щоб одразу на вихід Жермона кілька глядачів радісно видихнули: «Який голос!». Інтелект і європейська виправка можуть творити з ними справжні дива. Коли слухав Маслакова, то мені здавалося, що мій квиток коштував не менше 200 євро

Знавці порівнюють Кадочникову хто — з раннім Далі, а хто — з Піросмані або Марією Приймаченко.
Однак вловити «наслідування» комусь неможливо. Оскільки Кадочникова, судячи з дат на її картинах, у різні періоди свого життя своєрідно відчувала і колір, і прагнення до художнього руху.
Що об’єднує різні графічні роботи актриси — то це розкутість персонажів! Немає у них страху, затурканості, зневіри.
Мрійливістю й легкістю пойняті всі її «персонажі», від хлопчика з глечиком, що відпочиває на диванчику, до мандрівника, який блукає по піщано-блакитній пустелі.
Немає втоми у мавпочок із конячкою, котрі «працюють у цирку», в чоловіків на ярмарку. Повсюди — жага життя в найнесподіваніших її проявах. Від реальності — до снів, фантазій, міфічних образів (на кшталт Ікара).
Та й жінки в її інтерпретації зовсім не схожі на «принцес». «Жінки зі скакалками», «Жінка і пальто»: тут виразно проступає знання суті «слабкої половини» і тонка розумна іронія.
Знаменитий художник Сергій Якутович, який побував на цій виставці, зізнався DT.UA: «Я сам виріс у родині художника, і всі навколо мене малювали — Параджанов, Іллєнко, Кадочникова, Миколайчук. Бо малюнок — це вираження думки: спочатку малюєш, потім промовляєш. У мене зараз є студенти, які не вміють малювати, вони володіють комп’ютером. Тому вони й не розуміють, що я їм інколи кажу. А я не розумію, що вони роблять. Зате я чудово «розумію», що хоче сказати Лариса всіма своїми картинами… Пригадую, коли вона тільки почала малювати, прийшла до мого батька, Георгія Якутовича. І раптом стала вибачатися, що «не вчилася». Мій батько їй відповів: «Ларисо, ти готовий художник! Від природи! Малюй — і ні про що таке не думай!» Не всі розуміли, що зображав Сальвадор Далі, але він, незважаючи на різні думки, продовжував малювати. І вона малює — розвивається. І в її графіці є очевидні шедеври, бо вона уважно ставиться до всіх своїх
талантів. Це щастя — вирости у творчій родині, з дитинства потрапити в тісне художнє оточення… То був світ, у якому постійно прагнуть до професійної досконалості. Тим більше така особистість як Лариса. Їй і хочеться вихлюпнути почуття, які не дано було зіграти. Вона це робить на папері — і це приголомшливо. Її роботи на диво оптимістичні. І смуток її світлий…».

Завдання 6. Прочитайте рецензію та визначте її логічну структуру

Зелена вулиця. «Службовий роман» у наш час
Олег Вергеліс
На екрани батьківщини вийшов антирязановський і трохи художній фільм «Службовий роман. Наш час». Навіщо він вийшов? Щоб із допомогою перекупленого «лейбл» зразка 1978-го вже сьогодні «немножко денег срубить». Хто знімав? 26-річний юнак на прізвище Андреасян, який, кажуть, має за плечима «хорошу лондонську школу режисерської майстерності». Хто знімався? Завсідники російських і українських поп-шоу. Кому дивитися? Шанувальникам телепередач «Зірки на льоду», «Зірки в цирку», Comedy Club, «Смачна ліга з Г.Заворотнюк», «Вечірній квартал», «Неділя з Кварталом», «Гаряче крісло», «Чисто news», «Насміши коміка»…
Перед урочистою прем’єрою московський критик Олександр Колбовський звернувся в Інтернеті до чесного народу: сумнівну переробку треба всім миром бойкотувати і носа не потикати в зали, де псевдорязановське «кіно» мають намір демонструвати!
Народ, як з’ясувалося, на заклик відреагував мляво.
І, мабуть, правильно зробив. Чого бунтувати? Не перший це та й не останній переспів на мотиви старого улюбленого кіно. Їх — сила-силенна. Перезнімали, перезнімають і перезніматимуть. Бо переспівам, переробкам, перетеркам, одне слово — «римейкам» — зелена, головна вулиця… Якою разом зі своїми «оркестрами» ці реставратори-раціоналізатори з «лондонських шкіл» ще довго й сміливо маршируватимуть, розмахуючи корпоративним прапором із написом «Не з’їм, так хоч понадкусюю!»
Товариші-рецензенти, попереджаю від усієї душі: порівнювати у своїх творах авторів того (чи іншого) старовинного кіно з учасниками нинішніх «вертепів» — повна аналітична неадекватність! Ви що? Це просто дурна й марна праця.
Тоді, того-таки 1978-го, на роботу в кіно запрошували професійних драматичних артистів. Переважно відмінних майстрів своєї справи. Той-таки Рязанов удень і вночі назирав — і згодом вивуджував із різних театрів Радянського Союзу. І якщо де потрапляли в очі бризки шампанського, тобто самобутніх артистичних дарувань, він прямо «сліпнув» від радості… Так з’явилася в його «романі» Фрейндліх, яку возлюбив у всіх репертуарних спектаклях «пітерського» театру Ленсовета. Так розкопав у БДТ Басилашвілі. А Немоляєва — вона для ролі Олі Рижової не проходила «кастинг» перед бригадою одноклітинних кіноменеджерів, а увійшла в рязановське кіно, підкоривши режисера, знову-таки, на драматичній сцені в його ж п’єсі.
Ну й так далі…
І коли починають «поголовно» порівнювати — цих і тих… Ні, даруйте… Де палець, а де інші органи?!
Сучасний кінопроцес, так званий наш час, підкреслюю, в усіх сенсах ПРАГМАТИЧНО ігнорує виявлення для екрана талановитих драматичних виконавців. (Хоча такі були, є і будуть, оскільки в різних театрах ще не всі акторські сили угробили серіали та тупі комерційні п’єси).
Просто «нашому часу», тобто кіновертепу, зовсім не обов’язково посилено «пітніти» в пошуках когось… Варто натиснути лише одну з трьох десятків телекнопок — і оба-на! Всі герої «нашого» кіно — як на підбір. Хоч у «Службовому романі» їх знімай із ранку до ночі. Хоч у «Москві», що сльозам не вірить. Хоч Штірліцем їх назви — тільки в гестапо не відправляй.
…Різнобарвний і різноголосий медійний поп-зоопарк — і «джерело талантів», і головне акторське агентство — як для нашої країни, так і для дружніх до нас держав.
Ось, наприклад, учасник Comedy Club — Павло Воля — зображує в прем’єрі чоловічий парафраз секретарки Вірочки, яку свого часу грала Лія Ахеджакова (причому, всупереч Гафту, не завжди «однаково»). А Воля — цей саме «зображує». Оскільки для комедійної чи драматичної гри необхідні певні акторські навички, професійні якості. А для статусу героя поп-шоу необхідне інше: в потрібний момент скорчити фізіономію… І досить! Наче артист, а наче вже й не артист — Марат Башаров (Самохвалов), який не вилізає з льодових шоу, і після «Кордону» розгубив, практично, всі навички й «рефлекси» артистизму художнього… А ось попсовий — артистизм, — цього добра поки що не бракує.
Що стосується Мимри… Коли дівчина, котра її імітує, у нас, у Києві, трохи зверхньо зронила: «…на відміну від героїні Аліси Брунівни, моя стежить за собою…», — я, звісно, відразу й зголосився розвинути її думку. Бо, «на відміну від Аліси Брунівни», мила, а також на відміну від Меріл Стріп чи навіть від Інгеборги Дапкунайте, те, що пропонуєш на екрані вже ти, — це не сприймається як «образ», це не виявляє твою здатність до «акторських метаморфоз» (що в обов’язковому порядку передбачає ця роль). Це називається простіше — випадкова присутність у кадрі… ось така «щаслива карта» випала дівчині. (Колись так само випадково вона опинилася і у фільмі С.Говорухіна «Благословіть жінку».)
Технологія виробництва таких новітніх удосконалених «службових романів» (та й іншої «іронії»), не відкрию Америки, — справа перевірена і часом утрамбована. Перша складова тут — поп-зірки, про що сказано вище. Друга — агресивний продакт-плейсмент, який, до речі, своєю активністю помітно переграє навіть деяких виконавців. Третя — притягнуте за вуха «осучаснення» радянського сюжету, коли, наприклад, Самохвалов виступає ще й у ролі корпоративного «шпигуна» з конкуруючої фірми…
І четверте — безперечна «адресність» таких римейків. Оскільки ця адреса не дім і не вулиця. І навіть не Радянський Союз. А глобальний усюдисущий — Телевізор, який моделює схеми «упізнавання», методи «опопсення» (всього сущого) і ще… «знищення» (всього творчого раніше).
При цьому такі римейкові забави, на думку їхніх творців, передбачають навіть надідею. «Ідеологічну», бачите, складову. Мовляв, сучасний глядач — даун і ідіот, і йому, дурню, абсолютно не зрозумілі радянські реалії в тих-таки рязановських сюжетах (із їхніми бухгалтеріями, профспілками, дефіцитами, партвнесками…)
А то! А то оригінальний «Службовий…» тут не крутять на всіх каналах раз на два тижні й він не збирає оглушливі рейтинги!
І взагалі, дивна логіка в «римейщиків»… Якщо «даун-глядач», для якого нібито й стараєтеся, осучаснюючи простенькі «романи», нічого не петрає в радянській побутології, — то що ж йому, бідному, робити, коли на екранах (або на сценах) виникнуть реалії з шекспірівської
епохи, або мольєрівської, або воєнного минулого ХХ століття?..
Що за «розводи» — неначе ми «лохи»?!!
Утім, домовилися вже, зайвий раз сварити-розмазувати-порівнювати такі твори — марна річ: пообурювались на «форумах», і гаразд.
Оскільки, на мій погляд, корінь цього конкретного зла — не в надактивності кіномеханіків «нового часу»: до них які претензії (люди гроші заробляють як можуть і як виходить…).
А тут претензії серйозніші. До «інших» персонажів.
Я б так їх усіх шанобливо назвав — «батьками-творцями».
Адже не «просто так» мордують старі успішні сюжети, а, як мовиться, «за згодою». З тим-таки «батьком». Із «творцем».
З Ельдаром Олександровичем Рязановим, наприклад.
Він, попри всю повагу до сивини, ще в 90-х невідомо кому, невідомо навіщо перепродує права на екранізацію. Потім — невідомо хто — перепродує іншим таким самим — невідомо яким… І в каруселі, що завертілася, навіть безглуздо шукати крайнього. «Крайній» — усе одно Рязанов.
Хіба цей чоловік помирав із голоду в 90-х, коли сплавив «права» загадковим особам; хіба маститий режисер тоді байдикував і не знімав за хороші гроші документальні трилери про улюблені котлети Єльцина чи різноманітні комедії про витівки «старих шкап» із «придурками» разом?
Що взагалі керує такою творчою людиною, коли вона свідомо віддає на подальше розтерзання свою ж «дитину», своє найбільш творче і найбільш вагоме? Як і «Іронію…», до речі.
Річ же не в тому, що в усьому світі «перезнімають» різні старі картини. А в тому — які саме… І «як»… І з якою метою… У тих — у «їхніх» — випадках, як я розумію, найчастіше й перезнімають не тільки «заради бабла», а й прагнучи переосмислити художнє.
У тутешніх хронічних випадках поки що за версту не видно творчої своєрідності в маніакальних «римейках». Тільки продакт-плейсмент, тільки поп-фауна з телевізора, як на «Першому», як на другому, так і на всіх інших «планах». Що, наприклад, керує таким же літнім і шанованим Марленом Хуцієвим, коли допіру віддає на відкуп К.Ернсту під сумнівне «розфарбування» бездоганний чорно-білий шедевр «Весна на Зарічній вулиці»? Знову «голод»… (Тоді звідки в цього старого стільки сил на боротьбу з М.Михалковим?)
А може, й не гроші навіть, а бажання, аналогічне рязановському: старечий азарт зіграти за правилами «нового часу»…
Тільки всі ці шановні «гравці», які начебто збадьорилися, — і Рязанов, і Хуцієв, і бідна хвора Т.Ліознова (яку змором схилили до калічення «Штірліца») — у кожному разі опиняться у програші. «Новий час» із такими, як вони, не «грає». І навіть не заграє. А просто використовує їх… Принижує. За копійки виманює головну власність їхнього творчого життя, а потім пускає в обіг, як розмінні монети.
Тому, якщо після перегляду вирішите полити помиями «Службовий роман» №2, то не конче злобливо коситися у бік Вови Зеленського (він же що, він при «ділі», хоч, до речі, Самохвалов пасував би йому більше, ніж недолугий Новосельцев: дуже вже хитропереможний наш усюдисущий шоумен-виконавець). Картати й дорікати треба не тих, хто «зробили це», а тих — хто дозволив «це»… Хто не встояв перед дзенькотом тридцяти срібняків. І мимоволі відкрив «шлюзи» перед паводком кінофальшу й кіноспаму.
…Думаю, одного разу, в сумному підсумку, після всіх переробок, «перефарбувань», «перетра…», нам із вами вже більше нічого й не залишиться, крім тяжкого труду «перефразовування» навіть поетичних рядків зі старовинних оригіналів: «О вы, хранящие любовь, неведомые силы, пусть НЕВРЕДИМ вернется вновь ко мне — хоть кто-то…»

Заняття 8. Рецензія: збір матеріалу

Завдання 1. Прочитайте уривок з есе. Які завдання до критики виокремлює автор і що потрібно, аби їх виконати?

Задачи литературной критики по Уистену Одену

«Если хороших литературных критиков и в самом деле меньше, чем хороших поэтов и прозаиков, так это из-за природного человеческого эгоизма. Поэт, равно как и прозаик, учится преклонению перед предметом, своего творчества, которым в конечном итоге является сама жизнь. Предметом же преклонения критика является творение автора – иными словами, создание рук человеческих, и бывает очень трудно смириться с унижением подобного рода. Гораздо легче объявить: «Жизнь сложнее, чем то, что я могу о ней сказать», нежели признаться: «Произведение г-на N сложнее, чем то, что я могу о нём сказать». Есть люди достаточно умные, чтобы не становиться писателями, но ведь они не становятся и критиками. Бог свидетель, что писатель бывает чрезвычайно туп, но всё же не настолько, как думают о нём иные критики. Я имею в виду тех критиков, которые, порицая произведение или отрывок, исключают возможность того, что автор давно предвидел каждое их слово.

В чём задача критика? Как я понимаю, он способен оказать мне следующие услуги:

  1. Познакомить меня с автором или книгой доселе мне неизвестными.
  2. Убедить меня в том, что я недооценивал автора или книгу, поскольку ознакомился с ними недостаточно внимательно.
  3. Показать мне взаимосвязь между данной книгой и произведениями других времен и культур, которую я мог не заметить, ибо многого не знаю и никогда не узнаю.
  4. Дать своё «прочтение» произведения, которое поможет мне расширить его понимание.
  5. Осветить некоторые стороны того, что в искусстве мы называем «художественным мастерством».
  6. Рассмотреть отношение искусства к жизни, науке, экономике, этике, религии и т. п.

Первые три пункта предполагают наличие знаний. Но образованный человек вовсе не тот, кто обладает обширными знаниями: его опыт должен представлять ценность и для остальных. Мы вряд ли назовём образованным того, кто знает наизусть телефонную книгу Манхэттена, поскольку не сможем представить себе ситуацию, в которой к такому человеку пришли бы ученики. Если образованность состоит лишь в большей или меньшей осведомленности, она – временна; по отношению к публике каждый обозреватель в данный момент образованнее, чем его читатель, ибо он читал книгу, которую обозревает, а читатель – нет. И хотя знания, которыми обладает образованный человек, предполагают некоторую самоценность, он сам не всегда вполне её осознает: часто бывает, что ученик, которому он передаёт свои знания, разбирается в этом лучше своего учителя. В общем, читая образованного критика, получаешь гораздо больше пользы от его подборки цитат, чем от его личного комментария.

Что касается трёх последних пунктов, то здесь требуется не высшее знание, а некая высшая интуиция. Критик продемонстрирует свою интуицию, если вопросы, которые он поднимает, оригинальны, важны и своевременны – даже несмотря на то, что ответы на них не совпадают с вашими. На самом деле очень немногие читатели нашли возможным для себя согласиться с ответом Толстого на вопрос: «Что такое искусство?», но каждый, кто прочитал эту книгу, уже не мог пройти мимо него. Единственное, о чём я бы настойчиво просил любого критика, – это не говорить мне, что я должен одобрять, а что – порицать. Я не возражаю, если критик перечисляет любимых и нелюбимых авторов; полезно, в самом деле, узнать о его предпочтениях относительно книг, которые я и сам читал, поскольку, учитывая разницу во вкусах, можно узнать кое-что и о книгах, которые прочитать не успел. Но пусть не смеет он навязывать мне свои пристрастия. Только я несу ответственность за выбор чтения – больше отвечать некому. Критические замечания самого литератора надо принимать с известными поправками, ибо, как правило, они – обнародование его споров с самим собой: что он собирается делать, а с чем –  повременить. Более того, в отличие, скажем, от ученого, писатель обычно мало интересуется тем, что делают его коллеги. Поэт, которому за тридцать, возможно, ещё страстный читатель, но вряд ли он читает своих современников».

Уистен Оден, Чтение. Письмо. Эссе о литературе, М., «Независимая газета», 1998 г., с. 33-36.

Завдання 2. Прочитайте рецензію студента. Чи дотримується він завдань, поставлених У. Оденом?

«ВСЁ НЕ ТАК, РЕБЯТА»

Очень сложно критиковать кино о человеке, которым ты восхищаешься и которого считаешь одним из величайших гениев в истории искусства России. В такой ситуации кажется, что критикуешь даже не фильм, а самого Высоцкого. Но я себя тешу мыслью только о том, что если бы Владимир Семёнович лично увидел, что про него сняли, то печально сказал бы: «Всё не так, ребята».

Фильм повествует о пяти июльских днях жизни Высоцкого в 1979 году. Поэт знает, что жить ему осталось очень мало, однако, выбирая между лечением во Франции и гастролями в Узбекистане,  он останавливает выбор на последнем. На одном из концертов барду становится плохо, и друзья просят его девушку привезти из Москвы коробку Высоцкого с морфием, опасаясь, что без наркотиков он может умереть.

Первый вопрос, который  у меня возник ещё при прочтении анонсов: почему создатели фильма решили взять именно этот временной отрезок биографии Высоцкого? Ведь, по моему мнению, зрителю куда интереснее было бы узнать о жизни Владимира Семёновича в целом – о разных песнях, о разных женщинах, о разных концертах… Испугались, что ли, не осилить? Ведь, правда: талантливо снять кино обо всей жизни Высоцкого, при этом не упустив чего-либо значительного, намного сложнее, чем о каких-то пяти днях. В таком случае, почему не о пяти часах, не о пяти минутах? Видно, что Буслов особо «тащится» от момента, когда все откачивают Высоцкого – так надо было вообще взять только эту сцену и растянуть на 2 часа.

Возможно, людям, не очень знакомым с биографией и творчеством Высоцкого, фильм и покажется интересным, цельным, даже в чём-то философским, но для меня это даже не фильм – это вырванный из контекста кусок. Кусок, который, если сократить раз в 10, в принципе, мог бы стать частью чего-нибудь стоящего.

Но выкинем эти если бы. Остановимся на том, что есть.

Бог с ним. Раз уж вы и решили снимать фильм, взяв за основу небольшой период из жизни Высоцкого – снимайте! Но ведь и сам выбранный период просто ужасен! О чём повествует этот фильм? В чём его лейтмотив? Что вспоминается в первую очередь после просмотра? Как Высоцкому было плохо, как Танюха (на минутку – любовница поэта!) через всю страну везла наркоту и как кгбшник встал на путь истинный. Ребята, и это фильм о Высоцком? О его прекрасных песнях, о его сложном и противоречивом характере, о его богатейшем внутреннем мире? Где Высоцкий? Это плоская поролоновая кукла, ничтожная проекция того великого Высоцкого, каким он был на самом деле. Это просто плевок в лицо Владимиру Семёновичу…

Но, в принципе, чего ещё можно было ожидать от режиссёра, главными работами которого являются «Бумер» (в качестве режиссёра) и «Умняк» (в качестве актёра). О первом, пожалуй, знают все, а вот насчёт второго очень сомневаюсь. Так вот, «Умняк», или по-другому «Одиссея 1989», – это фильм с быдло-декадансными мотивами через всеохватывающий дурман наркоты. Чудесная визитная карточка Буслова, не так ли? Кроме того, «Высоцкий…» – всего лишь четвёртый (!) полнометражный фильм этого режиссёра вообще! Поэтому лично я не удивлён, что Владимир Семёнович получился в фильме тем, кем получился:

1.Наркоманом.

  1. Тормозом. Да вы хоть слышали, как реальный Высоцкий разговаривал в жизни? В нём была магическая притягательность, сумасшедшая харизма и море обаяния. Киношный же Высоцкий на протяжении всего фильма либо угрюмо смотрит исподлобья (тут по поводу неживой мимики не проканают отговорки о 6-часовом гриме – это был ваш собственный выбор, товарищи киношники), либо монотонно начитывает текст. Посмотрев на данный персонаж, рядовой зритель может даже подумать: да что в этом Высоцком находили сотни женщин?
  2. Блядуном (в то время как законная жена Высоцкого, Марина Влади, договаривается в Париже о его лечении, сам он крутит роман на стороне).

Неужели именно за эти его качества, показанные в фильме, концертные залы, где он выступал, были забиты до предела? Неужели из-за этого на протяжении десятилетий его популярность держится на поражающем уровне?! Скажите мне, где песни? Где песни Высоцкого, звучащие на фоне киносцен? Где саундтрек из трейлера? По-моему, это просто абсурд – снимать кино про барда и так бездарно распорядиться тем материалом, благодаря которому этот человек и проявил свой гений, благодаря которому его боготворила вся страна!

Что же касается Буслова, то я не понимаю, как смогли допустить, чтобы такое кино, которое должно было стать знаковым, эпохальным для стран бывшего СНГ, позволили снимать человеку, который а) снял 4 полнометражных фильма б) из этих четырёх известен только фильмом для среднего ума про бандюг в лихие 90-е, в) не мог проникнуться личностью живого Высоцкого в связи со своим возрастом.

Да, я считаю, что хороший фильм о Высоцком мог снять человек, который родился не позднее 1960 года как минимум; тот человек, который помнит его при жизни; который жил в то время и знал, как и что было в те годы. Поговаривали, что «Высоцкого…» вначале вообще должен был снимать Александр Митта. Так вот, я в глубочайшем разочаровании, что этого не произошло. Митта – талантливейший режиссёр сам по себе, вне контекста. Стоит ли говорить о том, что, сравнивая его с Бусловым, я подобным сравнением просто унижу Александра Наумовича?

Теперь актёры. По поводу Безрукова скажу лишь одно: единственная справедливость фильма состоит в том, что он не указан в титрах как исполнитель главной роли. И тут вопрос не в том, как я отношусь к Безрукову вообще (хотя если кому надо – отношусь скептически), а в том, что должен был сделать актёр, играющий Высоцкого. Голос – чужой, мимика – чужая. Где актёр? В чём актёр? Всё, что он должен был сделать – правильно-скудно пожестикулировать? Правильно оголить свой торс? Правильно прикинуться мёртвым? Ребята, да в таком случае я почти по всем критериям создан для роли Высоцкого – разве что с голым торсом здесь облом: фигурой не удался.

В общем, о манекенах поговорили. Теперь всё-таки об актёрах. Панину за его сцену с Акиньшиной – Нику, Золотого орла, Золотого Глобуса, Оскара и т.д. Если кто достоин справедливой похвалы за этот фильм, так это он. Прекраснейшая игра, многоуровневая  тончайшая передача эмоций, великолепное проживание образа. Андрей Смоляков – тоже очень хорошая работа. Однако определённая однообразность и недостаточная эмоциональность самого персонажа не позволила полностью раскрыть потенциал этого актёра. Акиньшина, Ильин, Астрахан – просто на уровне.

А теперь самое интересное.

Я полагаю, что если собирается группа людей и хочет снимать фильм о человеке-эпохе, то они просто обязаны пригласить соответствующих актёров… Поэтому мне совершенно непонятно, как можно было в ТАКОЕ КИНО позвать Леонидова и Урганта? Господи, да кто это вообще такие? Кто такие Леонидов и Ургант в мире кино? За что же так ненавидеть Высоцкого, чтобы уже на этапе выбора актёров попасть впросак? И если в игре Леонидова самой по себе нет ничего отторгающего, то в каждой сцене, где появлялся Ургант, я был вынужден затаивать дыхание и молиться о том, чтобы он не испоганил кадр… Но, видно, Бог был занят. Я не помню, когда в последний раз видел что-либо более фальшивое. Особенно меня передёрнули моменты, когда Ургант пытается играть в экспрессивную личность – голос повышается до заоблачных высей, глаза вылазят из орбит… Не верю ни единому мускулу на лице, ни единому жесту.

Напоследок хочу сказать, что людям, знакомым с Высоцким на уровне «Если друг оказался вдруг», фильм должен понравиться. Он красочен, ярок, вмещает в себя то, что нужно рядовому зрителю: и любовь, и дружбу, и трагедию, и политику. Такому зрителю особо не с чем сравнивать – он с благодарностью примет и то, что ему показали – ещё скажет за это спасибо. Как говорится, народ добрый, но мало понимает.

Что же касается зрителя, разбирающегося в творчестве и жизни поэта, мой совет: фильм всё-таки посмотрите (потому что не посмотреть фильм про Высоцкого просто нельзя) и постарайтесь снисходительно отнестись ко всем его косякам

P. S. Я уверен, что со временем о Владимире Семёновиче снимут куда более качественное и действительно достойное его величия кино.

Александр Щедринский

Завдання 3. Прочитайте уривки зі статті М. В. Гоголя “О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году”. Яких помилок, на думку автора, припускаються критики найчастіше? Чи лишаються ці помилки актуальними на сьогодні?

Н.В. Гоголь публикует в журнале «Современник» статью без подписи: О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году, где – в том числе – рассказывает  об ошибках литературной критики. «О чём же говорили наши журналисты? Они говорили о ближайших и любимейших предметах: они говорили о себе, они хвалили в своих журналах собственные свои сочинения; они решительно были заняты только собою, на всё другое они обращали какое-то холодное, бесстрастное внимание. Великое и замечательное было как будто невидимо. Их равнодушная критика обращена была на те предметы, которые почти не заслуживали внимания. В чем же состоял главный характер этой критики? В ней очень явственно было заметно:

1) Пренебрежение к собственному мнению. Почти никогда не было заметно, чтобы критик считал своё дело важным и принимался за него с благоговением и предварительным размышлением, чтобы, водя пером своим, думал о небольшом числе возвышенно-образованных современников, перед которыми он должен дать ответ в каждом своём слове. Журнальная критика по большей части была каким-то гаерством. Как хвалили книгу покровительствуемого автора? Не говорили просто, что такая-то книга хороша или достойна внимания в таком-то и в таком-то отношении, совсем нет. «Это книга», говорили рецензенты, «удивительная, необыкновенная, неслыханная, гениальная, первая на Руси; продаётся по пятнадцати рублей; автор выше  Вальтер Скотта, Гумбольта, Гёте, Байрона. Возьмите, переплетите и поставьте в библиотеку вашу; также и второе издание купите и поставьте в библиотеку: хорошего не мешает иметь и по два экземпляра». Большая часть книг была расхвалена без всякого разбора и совершенно безотчётно. Если счесть все те, которые попали в первоклассные, то иной подумает, что нет в мире богаче русской литературы, и только через несколько времени противоположные толки тех же самых рецензентов о тех же самых книгах заставят его задуматься и приведут в недоумение. Та же самая неумеренность являлась в упрёках сочинениям писателей, против которых рецензент питал ненависть или неблагорасположение. Так же безотчётно изливал он гнев свой, удовлетворяя минутному чувству.

2) Литературное безверие и литературное невежество. Эти два свойства особенно распространились в последнее время у нас в литературе. Нигде не встретишь, чтобы упоминались имена уже окончивших поприще писателей наших, которые глядят на нас, в лучах славы, с вышины своей. Ни один из критиков не поднял благоговейно глаз своих, чтобы их приметить. Никогда почти не стоят на журнальных страницах имена Державина, Ломоносова, Фонвизина, Богдановича, Батюшкова. Ничего о влиянии их, ещё остающемся, ещё заметном. Никогда они даже не брались в сравнение с нынешнею эпохой, так что наша эпоха кажется как будто отрублена от своего корня, как будто у нас вовсе нет начала, как будто история прошедшего для нас не существует. Это литературное невежество распространяется особенно между молодыми рецензентами, так что вообще современная критическая литература совершенно похожа на наносную. Не успеет пройти год-другой, как толки, вначале довольно громкие, уже безгласные, неслышные, как звук без отголоска, как фразы, сказанные на вчерашнем бале. Имена писателей, уже упрочивших свою славу, и писателей, ещё требующих её, сделались совершенною игрушкою. Один рецензент роняет тех, которых поднял его противник, и всё это делается без всякого разбора, без всякой идеи. Иное имя бывает обязано славою своею ссоре двух рецензентов. Не говоря о писателях отечественных, рецензент, о какой бы пустейшей книге ни говорил, непременно начнёт Шекспиром, которого он вовсе не читал. Но о Шекспире пошло в моду говорить, – итак, подавай нам Шекспира! Говорит он: «С сей точки начнём мы теперь разбирать открытую пред нами книгу. Посмотрим, как автор наш соответствовал Шекспиру», а между тем разбираемая книга чепуха, писанная вовсе без всяких притязаний на соперничество с Шекспиром, и сходствует разве только с духом и образом выражений самого рецензента.

3) Отсутствие чистого эстетического наслаждения и вкуса. Ещё в московских журналах видишь иногда какой-нибудь вкус, что-нибудь похожее на любовь к искусству; напротив того, критики журналов петербургских, особенно так называемые благопристойные, чрезвычайно ничтожны. Разбираемые сочинения превозносятся выше Байрона, Гёте и проч.! Но нигде не видит читатель, чтобы это было признаком чувства, признаком понимания, истекло из глубины признательной, растроганной души. Слог их, несмотря на наружное, часто вычурное и блестящее убранство, дышит мертвящею холодностию. В нём видна живость или горячая замашка только тогда, когда рецензент задет за живое и когда дело относится к его собственному достоинству. Справедливость требует упомянуть о критиках Шевырева, как об утешительном исключении. Он передает нам впечатления в том виде, как приняла их душа его. В статьях его везде заметен мыслящий человек, иногда увлекающийся первым впечатлением.

4) Мелочное в мыслях и мелочное щёгольство. Мы уже видели, что критика не занималась вопросом важным. Внимание рецензий было устремлено на целую шеренгу пустых книг и вовсе не с тем, чтобы разбирать их, но чтобы блеснуть любезностию, заставить читателя рассмеяться. До какой степени критика занялась пустяками и ничтожными спорами, читатели уже видели из знаменитого процесса о двух бедных местоимениях: сей и оный. Вот до чего дошла, наконец, русская критика! Кто же были те, которые у нас говорили о литературе? В это время не сказал своих мнений ни Жуковский, ни Крылов, ни князь Вяземский, ни даже те, которые ещё не так давно издавали журналы, имевшие свой голос и показавшие в статьях своих вкус и знание: нужно ли после этого удивляться такому состоянию нашей литературы? Отчего же не говорили сии писатели, показавшие в творениях своих глубокое эстетическое чувство? Считали ли они для себя низким спуститься на журнальную сферу, где обыкновенно бойцы всякого рода заводят свой шумный бой? Мы не имеем права решить этого. Мы должны только заметить, что критика, основанная на глубоком вкусе и уме, критика высокого таланта имеет равное достоинство со всяким оригинальным творением: в ней виден разбираемый писатель, в ней виден ещё более сам разбирающий. Критика, начертанная талантом, переживает эфемерность журнального существования. Для истории литературы она неоценима. Наша словесность молода. Корифеев её было немного; но для критика мыслящего она представляет целое поле, работу на целые годы. Писатели наши отлились совершенно в особенную форму, и, несмотря на общую черту нашей литературы, черту подражания, они заключают в себе чисто русские элементы: и подражание наше носит совершенно северообразный характер, представляет явление, замечательное даже для европейской литературы. Но довольно. Заключим искренним желанием, чтобы с текущим годом более показалось деятельности и, при большем количестве журналов, явилось бы более независимости от монополии, а через то более соревнования у всех соответствовать своей цели».

Гоголь Н.В.,  О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году / Собрание сочинений в 6-ти томах, Том 6, М., «Государственное издательство художественной литературы»,  1950 г., с. 102-105.

Завдання 4. Прочитайте тексти. Знайдіть серед них огляди і рецензії.

  1. Один город на двоих
    Не знаю, почему мне так нравится этот фильм, причем с каждым просмотром — все больше и больше. Он четко выделяется среди других русских фильмов на эту же тематику, но вот чем? «Питер FM» и не совсем типичная романтическая комедия, но и не слишком слезливая мелодрама. Он такой… такой романтичный, лиричный и наверное немного женский — вот, это его отличительная особенность.
    Что касается самого фильма… Первое, что хочется выделить: у главных героев очень приятные голоса, особенно у Максима (еще бы, его ведь играет Евгений Цыганов, а у него, наверное, самый очаровательный голос в российском кинематографе). И это не случайно, так как ключевые диалоги герои произносят, именно разговаривая по телефону, при этом оператор в то же время может показывать нам Неву или Фонтанку, мосты, проспекты, дома и т. д. Герой, в честь которого и назван фильм — его величество Петербург. Его великолепную архитектуру здесь подали неожиданно, но весьма удачно. Ускоренные панорамные съемки, суета улиц, жители северной столицы, находящиеся в вечной спешке — всё это пленяет, очаровывает и не отпускает тебя. Хочется так же бежать по улицам Питера, торопиться, не успевать… а потом вечером, ощущая телом и душою спокойствие, гулять по крышам (подойдет и просто посидеть на подоконнике, укутавшись в старый плед) и мечтать, мечтать, МЕЧТАТЬ!
    И кстати насчет мечтательности: и Маша, и Максим показаны очень творческими, искренними, тонко чувствующими людьми. Только такие могли познакомиться столь необычайным образом и стать друг для друга всем. Но с другой стороны, в Петербурге и не могло случиться по-другому, не правда ли?
    9 из 10

матеріал із сайту “Кинопоиск”

2. Странный привкус несказанности.

Вышедшее начало трилогии о не особо приметном хоббите по имени Бильбо очень смелое заявление, по-моему мнению, на историю сравнимую с сагой «Властелин колец». Как не фанат данной саги в целом отпишусь, при этому никого не обидев и не задев, довольно хладнокровно и рассудительно. Первое что хотелось бы отметить: фильм хорош, честно он безупречен, всё что окружает действующих лиц на протяжении всей картины завораживает, сама мысль и сама суть истории заставляет жадно вздыхать, думая что же дальше то. (Предупреждаю, если меня не понял Толкиенисты, я не читал ничего связанного с хоббитами, да и не жалею вовсе.) Краски, игра актёров, отличный дубляж как никак — всё это просто безупречно, «смачно» и гениально за подобное стоит восхвалять всех тех ребят, работающих над картиной. Но есть ряд «НО», который уж, извините подвиньтесь, бросается в глаза.
Начну я думаю по порядку.
1) Прежде чем писать далее, хочу заметить, что мне по душе занятные фильмы с рассуждениями о жизни, грубо выражаясь. Но почти 3 часа экранного времени на полчаса действий это жестоко, людям не знающих Средиземья как такового, людям, которым всё равно на королей Эльфов, на длинные густые бороды гномов, им непонятен зачин данной сказки. В целом всё очень хорошо и подано на блюде с золотой окаёмочкой, но можно же урезать и нужно, лишняя болтавня не красит фильм, где нужны войны, луки, щиты, топоры, отрубленные головы.
2) Холодные, ничем не примечательные герои. Ну это так. Даже тот самый Бильбо — он хорош, но хорош по своему, он не вызывает нужного фонтана эмоций, наблюдая за ним. Тоже самое и про остальных гномов, кто они, что они, откуда они — всё тленно, всё ненужно. А ненужное нужно отбрасывать, чтобы получился шедевр. Даже схватка в конце и поступок Бильбо и много явных «Неожиданных поворотов» не красят никак картошечные носы упитанных гномов. Только Гендальф, голый (ой, простите Голум) и немного Бильбо. Всё.
3) Этот фильм нужно смотреть сразу после «Властелина колец», а то ощущение всей глобальности не передаётся. Честно, складывается такое ощущение:” Пфф, да и что этот Мордор, что эти Эльфы и Гномы — чепуха».
Наговорил я от всей души, как говорится. Не прошу меня казнить, моё мнение опять же только моё. Фильм стоит просмотра, такие фильмы не часто посещают экраны кинотеатров, и вся моя критика смешна по сравнению с колоссальной работой режиссёра.
Смотрите, думайте, восхищайтесь и, конечно же, надейтесь на продолжение.

матеріал із сайту “Кинопоиск”

3. Фільм, що змусив моє серце битися частіше

Одного разу мій батько прийшов до­дому і, побачивши, що я знову дивлюсь якусь безглузду американську комедію, порадив мені подивитися фільм «Хатіко: найвірніший друг». Перед цим він чесно мене попередив, що фільм добрий, але важкий для сприйняття, особливо такій натурі, як я. Я не сприйняла його слова всерйоз, але все ж відклала перегляд фільму на інший день. І ось якось сидя­чи у кімнаті, я знову побачила диск із записом «Хатіко».

Мої емоції виливалися через край. Десь на середині фільму до очей підступили сльози. Це найкраща кінострічка, яку я коли-небудь бачила. Тут нема ні штучності, ані награності, ані жалощів, ані зображення страж­дань бідного пса в страшному світі людей, ані жахів смерті. Нема привабливих для гляда­ча спецефектів і неймовірних закрутів сюжету, нема жодних інших «козирів» комерційних кіношних штамповок. «Хатіко» не намагається витиснути з тебе сльозу, не використовує ніяких трюків – сльози самі викочуються назовні. І то не прості собі сльози «поплакав, очистився, забув». «Хатіко» – не недільна сімейна кіноісторія. Це справжній емоційний шедевр, в якому все гармонічно: музика, світло, тьмяні кадри, зняті «со­бачими очима».

Головну роль у фільмі віддали не Річарду Гіру, як на­писано в анонсах, і не красивому псу з мудрими очима. Голов­на роль належить Відданості. Справжній, щирій, простій, життєвій. Якої нема й не може бути в найміцнішій дружбі лю­дей. Дружнє «цементування» двох людей обов’язково має тріщину, бо завжди знайдеться хоча б крихітна шпарина для егоїзму. А, може, й не Відданість головна в «Хатіко». Мабуть, головна у фільмі Любов. Та банальна щоденна Любов, на якій проростає дружба, пова­га, розуміння, прив’язаність, вірність. Така любов живе всю­ди: в кожному теплому погляді, в кожному лагідному дотику, в кожному щирому слові, в буденній турботі про близьких.

Я не можу сказати з по­вною впевненістю, що саме так приваблює і розчулює в цьому фільмі. Може це легкий для сприйняття сюжет, може те, що кінострічка знята за реальними подіями, а може й те, що я ще ніколи не бачила такої відданості серед людей. До речі, як я вже казала, фільм поставлений за відомою правдивою історією, що сталася в Японії в 20-х роках. Пес щодня проводжав і зустрічав свого господаря на вокзалі. Потім господар несподівано помер, але пес протягом дев’яти років, що­день о п’ятій годині вечора при­ходив на вокзал зустрічати госпо­даря і чекав його до останнього потягу. Потім японці поставили йому пам’ятник на тому місці, де він постійно чекав господаря.

Хочу трохи розповісти про сюжет фільму. У центрі – професор коледжу. На вокзалі він знаходить маленьке цуценя, яке потім приносить додому. Згодом пес росте. Відданим і добрим. Хазяїн помирає, а пес залишається вірним своєму го­сподарю. Можна довго говорити про цю зворушливу кінострічку. Але, скажу чесно, я не бачу сенсу. Раджу всім подивитися «Хатіко», адже я почала розуміти вислів Гітлера лише після пере­гляду фільму, стала цінувати свого пса.

Альона БАРАННИКОВА

Завдання 5. Перегляньте відео, зняте за мотивами оповідання О’Генрі та проаналізуйте фільм, даючи відповідь на такі питання:

а) якою є назва твору? що вона означає?

б) яка ідея твору? як вона виражена і донесена до аудиторії?

в) з чого починається фільм? наскільки вдало початок готує аудиторію до того, що вібдуватиметься далі?

г) якою є гра акторів? чи “вірить” їм глядач? з чого це видно?

ґ) оцініть монтаж фільму, наскільки вдало побудована оповідь?

д) які кадри вам найбільше запам’яталися? як вони побудовані композиційно?

е) яким є зв’язок між цим твором та іншими? якщо це екранізація, наскільки вдало виражена ідея, закладена у твір автором?

Рассказ О’Генри “Дары волхвов”

Один доллар восемьдесят семь центов. Это было все. Из них шестьдесят центов монетками по одному центу. За каждую из этих монеток пришлось торговаться с бакалейщиком, зеленщиком, мясником так, что даже уши горели от безмолвного неодобрения, которое вызывала подобная бережливость. Делла пересчитала три раза. Один доллар восемьдесят семь центов. А завтра рождество.

Единственное, что тут можно было сделать, это хлопнуться на старенькую кушетку и зареветь. Именно так Делла и поступила. Откуда напрашивается философский вывод, что жизнь состоит из слез, вздохов и улыбок, причем вздохи преобладают.

Пока хозяйка дома проходит все эти стадии, оглядим самый дом. Меблированная квартирка за восемь долларов в неделю. В обстановке не то чтобы вопиющая нищета, но скорее красноречиво молчащая бедность. Внизу, на парадной двери, ящик для писем, в щель которого не протиснулось бы ни одно письмо, и кнопка электрического звонка, из которой ни одному смертному не удалось бы выдавить ни звука. К сему присовокуплялась карточка с надписью: “М-р Джеймс Диллингхем Юнг” “Диллингхем” развернулось во всю длину в недавний период благосостояния, когда обладатель указанного имени получал тридцать долларов в неделю. Теперь, после того как этот доход понизился до двадцати долларов, буквы в слове “Диллингхем” потускнели, словно не на шутку задумавшись: а не сократиться ли им в скромное и непритязательное “Д”? Но когда мистер Джеймс Диллингхем Юнг приходил домой и поднимался к себе на верхний этаж, его неизменно встречал возглас: “Джим!” и нежные объятия миссис Джеймс Диллингхем Юнг, уже представленной вам под именем Деллы. А это, право же, очень мило.

Делла кончила плакать и прошлась пуховкой по щекам. Она теперь стояла у окна и уныло глядела на серую кошку, прогуливавшуюся по серому забору вдоль серого двора. Завтра рождество, а у нее только один доллар восемьдесят семь центов на подарок Джиму! Долгие месяцы она выгадывала буквально каждый цент, и вот все, чего она достигла. На двадцать долларов в неделю далеко не уедешь. Расходы оказались больше, чем она рассчитывала. С расходами всегда так бывает. Только доллар восемьдесят семь центов на подарок Джиму! Ее Джиму! Сколько радостных часов она провела, придумывая, что бы такое ему подарить к рождеству. Что-нибудь совсем особенное, редкостное, драгоценное, что-нибудь, хоть чуть-чуть достойное высокой чести принадлежать Джиму.

В простенке между окнами стояло трюмо. Вам никогда не приходилось смотреться в трюмо восьмидолларовой меблированной квартиры? Очень худой и очень подвижной человек может, наблюдая последовательную смену отражений в его узких створках, составить себе довольно точное представление о собственной внешности. Делле, которая была хрупкого сложения, удалось овладеть этим искусством.

Она вдруг отскочила от окна и бросилась к зеркалу. Глаза ее сверкали, но с лица за двадцать секунд сбежали краски. Быстрым движением она вытащила шпильки и распустила волосы.

Надо вам сказать, что у четы Джеймс. Диллингхем Юнг было два сокровища, составлявших предмет их гордости. Одно золотые часы Джима, принадлежавшие его отцу и деду, другое волосы Деллы. Если бы царица Савская проживала в доме напротив, Делла, помыв голову, непременно просушивала бы у окна распущенные волосы – специально для того, чтобы заставить померкнуть все наряди и украшения ее величества. Если бы царь Соломон служил в том же доме швейцаром и хранил в подвале все свои богатства, Джим, проходя мимо; всякий раз доставал бы часы из кармана – специально для того, чтобы увидеть, как он рвет на себе бороду от зависти.

И вот прекрасные волосы Деллы рассыпались, блестя и переливаясь, точно струи каштанового водопада. Они спускались ниже колен и плащом окутывали почти всю ее фигуру. Но она тотчас же, нервничая и торопясь, принялась снова подбирать их. Потом, словно заколебавшись, с минуту стояла неподвижно, и две или три слезинки упали на ветхий красный ковер.

Старенький коричневый жакет на плечи, старенькую коричневую шляпку на голову – и, взметнув юбками, сверкнув невысохшими блестками в глазах, она уже мчалась вниз, на улицу.

Вывеска, у которой она остановилась, гласила: “M-me Sophronie. Всевозможные изделия из волос”, Делла взбежала на второй этаж и остановилась, с трудом переводя дух.

– Не купите ли вы мои волосы? – спросила она у мадам.

– Я покупаю волосы, – ответила мадам. – Снимите шляпу, надо посмотреть товар.

Снова заструился каштановый водопад.

– Двадцать долларов, – сказала мадам, привычно взвешивая на руке густую массу.

– Давайте скорее, – сказала Делла.

Следующие два часа пролетели на розовых крыльях – прошу прощенья за избитую метафору. Делла рыскала по магазинам в поисках подарка для Джима.

Наконец, она нашла. Без сомнения, что было создано для Джима, и только для него. Ничего подобного не нашлось в других магазинах, а уж она все в них перевернула вверх дном, Это была платиновая цепочка для карманных часов, простого и строгого рисунка, пленявшая истинными своими качествами, а не показным блеском, – такими и должны быть все хорошие вещи. Ее, пожалуй, даже можно было признать достойной часов. Как только Делла увидела ее, она поняла, что цепочка должна принадлежать Джиму, Она была такая же, как сам Джим. Скромность и достоинство – эти качества отличали обоих. Двадцать один доллар пришлось уплатить в кассу, и Делла поспешила домой с восемьюдесятью семью центами в кармане. При такой цепочке Джиму в любом обществе не зазорно будет поинтересоваться, который час. Как ни великолепны были его часы, а смотрел он на них часто украдкой, потому что они висели на дрянном кожаном ремешке.

Дома оживление Деллы поулеглось и уступило место предусмотрительности и расчету. Она достала щипцы для завивки, зажгла газ и принялась исправлять разрушения, причиненные великодушием в сочетании с любовью. А это всегда тягчайший труд, друзья мои, исполинский труд.

Не прошло и сорока минут, как ее голова покрылась крутыми мелкими локончиками, которые сделали ее удивительно похожей на мальчишку, удравшего с уроков. Она посмотрела на себя в зеркало долгим, внимательным и критическим взглядом.

“Ну, – сказала она себе, – если Джим не убьет меня сразу, как только взглянет, он решит, что я похожа на хористку с Кони-Айленда. Но что же мне было делать, ах, что же мне было делать, раз у меня был только доллар и восемьдесят семь центов!”

В семь часов кофе был сварен, раскаленная сковорода стояла на газовой плите, дожидаясь бараньих котлеток

Джим никогда не запаздывал. Делла зажала платиновую цепочку в руке и уселась на краешек стола поближе к входной двери. Вскоре она услышала его шаги внизу на лестнице и на мгновение побледнела. У нее была привычка обращаться к богу с коротенькими молитвами по поводу всяких житейских мелочей, и она торопливо зашептала:

– Господи, сделай так, чтобы я ему не разонравилась.

Дверь отворилась, Джим вошел и закрыл ее за собой. У него было худое, озабоченное лицо. Нелегкое дело в двадцать два года быть обремененным семьей! Ему уже давно нужно было новое пальто, и руки мерзли без перчаток.

Джим неподвижно замер у дверей, точно сеттера учуявший перепела. Его глаза остановились на Делле с выражением, которого она не могла понять, и ей стало Страшно. Это не был ни гнев, ни удивление, ни упрек, ни ужас – ни одно из тех чувств, которых можно было бы ожидать. Он просто смотрел на нее, не отрывая взгляда, в лицо его не меняло своего странного выражения.

Делла соскочила со стола и бросилась к нему.

– Джим, милый, – закричала она, – не смотри на меня так. Я остригла волосы и продала их, потому что я не пережила бы, если б мне нечего было подарить тебе к рождеству. Они опять отрастут. Ты ведь не сердишься, правда? Я не могла иначе. У меня очень быстро растут волосы. Ну, поздравь меня с рождеством, Джим, и давай радоваться празднику. Если б ты знал, какой я тебе подарок приготовила, какой замечательный, чудесный подарок!

– Ты остригла волосы? – спросил Джим с напряжением, как будто, несмотря на усиленную работу мозга, он все еще не мог осознать этот факт.

– Да, остригла и продала, – сказала Делла. – Но ведь ты меня все равно будешь любить? Я ведь все та же, хоть и с короткими волосами.

Джим недоуменно оглядел комнату.

– Так, значит, твоих кос уже нет? – спросил он с бессмысленной настойчивостью.

– Не ищи, ты их не найдешь, – сказала Делла. – Я же тебе говорю: я их продала – остригла и продала. Сегодня сочельник, Джим. Будь со мной поласковее, потому что я это сделала для тебя. Может быть, волосы на моей голове и можно пересчитать, – продолжала она, и ее нежный голос вдруг зазвучал серьезно, – но никто, никто не мог бы измерить мою любовь к тебе! Жарить котлеты, Джим?

И Джим вышел из оцепенения. Он заключил свою Деллу в объятия. Будем скромны и на несколько секунд займемся рассмотрением какого-нибудь постороннего предмета. Что больше – восемь долларов в неделю или миллион в год? Математик или мудрец дадут вам неправильный ответ. Волхвы принесли драгоценные дары, но среди них не было одного. Впрочем, эти туманные намеки будут разъяснены далее.

Джим достал из кармана пальто сверток и бросил его на стол.

– Не пойми меня ложно, Делл, – сказал он. – Никакая прическа и стрижка не могут заставить меня разлюбить мою девочку. Но разверни этот сверток, и тогда ты поймешь, почему я в первую минуту немножко оторопел.

Белые проворные пальчики рванули бечевку и бумагу. Последовал крик восторга, тотчас же – увы! – чисто по женски сменившийся потоком слез и стонов, так что потребовалось немедленно применить все успокоительные средства, имевшиеся в распоряжении хозяина дома.

Ибо на столе лежали гребни, тот самый набор гребней один задний и два боковых, – которым Делла давно уже благоговейно любовалась в одной витрине Бродвея. Чудесные гребни, настоящие черепаховые, с вделанными в края блестящими камешками, и как раз под цвет ее каштановых волос. Они стоили дорого… Делла знала это, – и сердце ее долго изнывало и томилось от несбыточного желания обладать ими. И вот теперь они принадлежали ей, но нет уже прекрасных кос, которые украсил бы их вожделенный блеск.

Все же она прижала гребни к груди и, когда, наконец, нашла в себе силы поднять голову и улыбнуться сквозь слезы, сказала:

– У меня очень быстро растут волосы, Джим!

Тут она вдруг подскочила, как ошпаренный котенок, и воскликнула:

– Ах, боже мой!

Ведь Джим еще не видел ее замечательного подарка. Она поспешно протянула ему цепочку на раскрытой ладони. Матовый драгоценный металл, казалось, заиграл в лучах ее бурной и искренней радости.

– Разве не прелесть, Джим? Я весь город обегала, покуда нашла это. Теперь можешь хоть сто раз в день смотреть, который час. Дай-ка мне часы. Я хочу посмотреть, как это будет выглядеть все вместе.

Но Джим, вместо того чтобы послушаться, лег на кушетку, подложил обе руки под голову и улыбнулся.

– Делл, – сказал он, – придется нам пока спрятать наши подарки, пусть полежат немножко. Они для нас сейчас слишком хороши. Часы я продал, чтобы купить тебе гребни. А теперь, пожалуй, самое время жарить котлеты.

Волхвы, те, что принесли дары младенцу в яслях, были, как известно, мудрые, удивительно мудрые люди. Они то и завели моду делать рождественские подарки. И так как они были мудры, то и дары их были мудры, может быть, даже с оговоренным правом обмена в случае непригодности. А я тут рассказал вам ничем не примечательную историю про двух глупых детей из восьмидолларовой квартирки, которые самым немудрым образом пожертвовали друг для друга своими величайшими сокровищами. Но да будет сказано в назидание мудрецам наших дней, что из всех дарителей эти двое были мудрейшими. Из всех, кто подносит и принимает дары, истинно мудры лишь подобные им. Везде и всюду. Они и есть волхвы.

Заняття 7. Коментар

Завдання 1. Прочитайте коментар, проаналізуйте його структуру та знайдіть джерела інформації

Смерть Бен Ладена: поголос замість сенсації
Чому безглуздо вихваляти помічника Рамсфельда за сенсаційну «новину» про загибель Усами бен Ладена.
«Чорт забирай!» – протрубила New York Observer. Газетний заголовок увінчував профайл Кіта Урбана – помічника екс-міністра оборони Дональда Рамсфельда. Він зненацька став знаменитістю, коли його твіт поширився світом.
Якщо ви не відпочивали в цей час у космосі, ви знаєте, про що йдеться. Коли журналісти ламали голову над тим, про що повідомить незвично пізно в неділю Барак Обама, Урбан оголосив на своєму твітері: «Одна поважна особа сказала мені, що Осаму бен Ладена вбито. Чорт побирай!». Цей твіт перетвітив Брайан Стелтер із New York Times, і він швидко став легендою.
Урбанів твіт з’явився раніше, ніж про смерть Бен Ладена повідомили провідні медіа, і в обіг було запущено версію, що Урбан зі своїм твітером переграв великих гравців.
Насправді це дурниця.
Щоб повідомити сенсаційну новину, потрібно було її застовпити. А для цього потрібно мати факти.
А що, власне, мав Урбан?
Якийсь незнайомий, за його словами, «продюсер телемережі», зателефонував йому, щоби взяти інтерв’ю у Рамсфельда. Його цікавило, що той думає про загибель Осами бен Ладена.
Інакше кажучи, він нібито володів інформацією, що справила б ефект вибуху бомби. Та чи відповідала вона дійсності, й сам не знав. Надійного джерела в нього не було. Підтверджень він не отримав. І навіть не намагався отримати.
До чого тут журналістика? Ербан передав чутку.
Однак TechCrunch охарактеризував це як першу правдоподібну ознаку, що невдовзі буде оголошено про смерть Бен Ладена. Daily Caller приписала Урбану, що він «першим повідомив сенсаційну новину». А канадська телемережа CTV чвиркнула фонтаном: «Це та сенсація, яку мріє повідомити першим кожний журналіст і кожний медійний новинар. Однак новину про смерть Бен Ладена сповістили не “великі хлопці”. Це було повідомлення на твітері усього з 15 слів». Метт Розов написав у Business Insider: «Твітер виявився швидшим, точнішим і цікавішим джерелом інформації, ніж будь-яке інше».
Урбану пощастило. Виявилося, що Обама саме готувався оголосити про смерть терориста №1. Та з цієї причини навряд чи варто його вихваляти. Як полюбляв говорити колишній тренер Philadelphia Eagles Бадді Раєн, коли безнадійна команда добре грала, навіть сліпій білці одного разу щастить знайти жолудя.
Сама по собі історія, безперечно, чудова… 27-річний молодик відривається від споглядання гри в хокей і повідомляє світу про смерть Усами бен Ладена. У чому ж тоді проблема?
А ось у чому. Завчасно надісланий Урбаном твіт міг ввести в оману. Це натяк на те, що гадання на кавовій гущі – вельми гарна річ, що метод перевірки фактів застарів і їх треба просто видавати на-гора. Ми тільки-но встигли перевести дух після того, як Національне громадське радіо розповсюдило образливу новину про смерть конгресменки Ґабріелли Ґіффордс, яка залишилася живою, і ось маємо знову. Невже ми справді хочемо обрати цей шлях?
Слід віддати належне Урбану. Аби не подумали, що він новий Боб Вудворд чи Сі Герш, після першого твіту він надіслав новий: «Не знаю, чи це правда, та молімося за це». А потім додав: «Леді й дженти, почекаємо, що скаже президент. Можливо, це дезінформація чи просто чутка».
Схоже, що Урбан краще розуміє свою роль, аніж ті, хто завзято співають йому хвалу. «Я не журналіст, – сказав він в інтерв’ю Observer. – Я дивився новини. Вони старанно уникали повідомляти про те, що могло виявитися чутками. І правильно робили».

Завдання 2. Прочитайте тексти. Який із них є коментарем, а який – глосою? Запропонуйте варіанти редагування текстів. Обґрунтуйте свою думку

1. Горе от ума

Проблема с посещением библиотек возникла уже давно. Многие преподаватели решают ее, давая много задания, и студенты вынуждены искать материал в библиотеках, но не все. У многих в домах есть компьютеры и намного легче зайти на сайт в интернете и скачать любую книгу, которую нужно прочитать, чем сидеть часами на пролет в библиотеке. Проблема грамотности молодежи тоже наболевшая, но быстро не решаемая и возникшая не на пустом месте. Говорить, что нынешняя молодежь не грамотна можно, но отнюдь не вся. Это тоже же самое, если сравнить профессора университета и рабочего на заводе, а общее у них будет только возраст. Библиотеке не посещают по одной банальной причине, что там нельзя найти нужную информацию. Если бы поменяли систему обслуживания в научных учреждениях, то картина с посещаемостью изменилась.

Если вынудить студентов ходить в библиотеки то они там будут заниматься все чем угодно, но не чтением книг. Нельзя принудительно заставить человека делать то, что ему не выгодно. Теряется много времени в пустую, поэтому все больше молодежи предпочитают интернет. Можно рассмотреть эту проблему на конкретном примере. Студенту дают тему курсовой работы, он идет в библиотеку и что ему там говорят, идите и ищите сами, даже не направляя в нужную секцию. Даже предположим он нашел нужные книги сам, что бывает очень редко. С первого раза разобраться, как заполнять лист для получения книг не может никто. Дальше вывод напрашивается сам, зачем ходить в место, где тебе не подскажут, если в интернете тебе даже варианты предлагают. Если этот же студент ведет тему неправильно в поисковике, то ему все равно дадут доступ до той информации, которая ему нужна. Я не хочу агитировать студентов, но в городе Одессе только в библиотеке имени Горького нормальное обслуживание, а во всех других непонятно, что делают служащие в зале. Они беспорядочно ходят, а когда подходишь с вопросом, то вместо ответа получаешь каменное лицо библиотекаря со словами: «Вы, что не можете разобраться сами». Согласитесь после такой реплики, совсем пропадает желание прийти второй раз.

Так, что прежде чем говорить о том, что современная молодежь не ходит по – библиотеках, задумайтесь, как служащие встречают посетителей. Сейчас прогресс не стоит на месте, придумывая все новые носители информации более удобные, чем книги. То если не изменить систему обслуживания изнутри, то студенческая масса перестанет совсем обращаться к книгам!

2. Бюджетники – в библиотеки, а остальные без изменений.

«Наказание» за непосещение библиотеки – лишение стипендии. Именно такой метод борьбы с ленивыми студентами предлагает ректор Казанского педагогического университета – академик Снегирев Виктор Петрович. В своем выступлении он поднимает очень актуальные вопросы. Речь идет об интеллектуальном и моральном уровне сегодняшних студентов. Виктор Петрович уверен в том, что молодежь не читает книг, да и вообще, единственным ее интересом является пиво и развлечения. «Надо заставить студентов читать», – предлагает он и приводит достаточно весомые аргументы. Важно заметить, что делает он это грамотно, приводя данные о снижении количества посещений библиотеки.

Сначала можно подумать, что эта, вроде бы, радикальная мера достаточно неплоха и имеет свою силу. Но если задуматься – это, возможно, изменит внешнюю сторону проблемы, но никак не плод. Да, студенты, заинтересованные в получении стипендии, начнут ходить в библиотеки, но разве корень проблемы только в этом? Изначально говорится об уровне интеллекта, а метод «пойдете в библиотеку – сразу поумнеете» не лучший выход из этого положения.

Господин Снегирев, конечно, прав, но немного забыл о том, что каждый человек (а в нашем случае конкретно – студент) сам вправе выбирать себе увлечения, род деятельности и так далее.

Принуждения не смогут дать положительного результата. Академик не учитывает наш современный уровень жизни – ведь уже многие могут себе позволить скачать книги в Интернете и читать их на своих электронных книжках. Да, и еще один очень весомый контраргумент в сторону доклада академика – стипендии интересуют всего лишь студентов-бюджетников, а это не такой уж и большой процент от общего количества студентов. Так каким образом это нововведение способно повлиять на общий уровень интеллектуального развития?

Уровень грамотности зависит вовсе не от посещения библиотек, а интересы молодежи зависят не только от количества прочитанных книг. Корень этой проблемы лежит где-то в недрах системы образования, которой необходимы реформы, но только не совсем те, что нам предлагают (я говорю о внезапном и кратковременном решении отменить стипендии вообще или об отмене закрытия общежитий). Эта проблема все еще остается открытой, а нам, студентам, все-таки не хотелось бы, чтобы преподаватели приходили к выводу, что большая часть аудитории – случайные люди.

3. Стипендии – читающим!

Мечта каждого филолога – идеально грамотное общество без «политЕк» и «Фон Визеных», без «можИш_» и «будИш_»  и прочего литературных извращений. Но как и любая другая мечта, она кажется призрачной и неисполнимой.

В своем выступлении академик Снегирев, ректор Казанского педагогического института имени Николая Лобачевского, связывает проблему безграмотности студентов с тем, что они «не читают книг».  Поэтому предлагает кардинальные меры: отбирать стипендию у тех студентов, которые не посещают библиотеку определенное количество раз за семестр. С одной стороны, сохранение стипендии – отличный стимул для работы, а с другой – идея немного устаревшая. И относительно этого аспекта можно выделить некоторые моменты.

Первое «открытие Америки». Количество посещений библиотеки далеко не приравнивается к количеству прочитанных книг.  Любой студент, взяв книгу на дом, может продержать ее «нужные» несколько дней и вернуть, не открыв ни разу. А проверку устраивать, естественно, никто не будет: во-первых, нужен персонал, который будет этим заниматься; во-вторых, персонал должен быть предельно начитанным (предпочтения студентов могут быть рассеяны от древнегреческих философов до футуристской фантастики); в-третьих, работу литературных ревизоров нужно оплачивать, что создает определенные трудности. С большим успехом можно ввести на всех курсах и специальностях обязательный предмет: «Литература всех времен и народов», а лучше вообще: «Чтение» –  как в начальной школе.

Второе «открытие Америки». Мир технологий эволюционирует, а просторы Интернета с каждым днем все больше расширяют свои границы. Вследствие этого мы переживаем дигитализацию – перевод информации в цифровой формат, которая не обошла стороной и издание книг и журналов.  Несколько нажатий клавиш, заветное «скачать» – и в вашем компьютере уже хранится целая библиотека: удобно, быстро, ёмко. Исключение составляет, пожалуй, только научная литература, которая слабо распространена в сети.

Также нельзя не отметить возрастающую популярность электронных книг: зрению они не вредят,  а при весе 150-200 грамм вмещают тонну литературы. Кому не понравится подобный эквивалент университетских библиотек? Поэтому намного логичнее было бы предположить, что количество посетителей читального зала сократилось именно за счет людей читающих, которых как раз стимулировать нет никакой необходимости.

Третье «открытие Америки».  Предложенное решение касается исключительно студентов-бюджетников. Остальных (а это большая часть) лишение стипендии не коснется, стимула не будет, соответственно и эффекта тоже.

Проблема безграмотности студентов кроется намного глубже, в корнях системы образования, допускающая поступление в вуз «грамотеев», которые и создают общую картину падения грамотности среди студенчества. А решить ее на уровне университета невозможно.

Завдання 3. Прочитайте коментар та створіть підзаголовки-аргументи

Еммануель Макрон: п’ять причин, чому він виграв

Заняття 6. Репортаж: написання

Вправа 1. Прочитайте репортажі, визначте їх проблему та ідею. Що б ви додали для того, щоб краще їх реалізувати?

  1. Rocked us like a hurricane

С а м о е и с к р е н н е е в ыс ту пл ен ие . С а м а я многочисленная а у д и т о р и я . С а м о е ф е е р и ч е с к о е шоу. Это три с ос та вл яю щи е м и н у в ш е г о к о н ц е р т а Scorpions.

Легендарная немецкая группа приехала в Одессу в рамках мирового прощального турне. Scorpions привезли старые хиты и новый альбом «Sting In The Tail». Два варианта его перевода («Жало в хвосте» и «Самое неприятное в конце») как будто говорят: несмотря на то, что нужно прощаться, музыканты еще полны сил и покажут, где скорпионы зимуют…

Опасаясь нехватки билетов, я запаслась заветными листочками еще в августе. И не зря: в кассах достать пропуск в фан-зону нельзя было уже за месяц. Или бери за тысячу гривен виповские места, или перекупай втридорога у тех, кто не сможет пойти.П одошло 4 ноября. Повторив песни последних концертов Scorpions, мы двинулись ко Дворцу спорта. Зная о нестоящем внимания разогреве и очередях, шагали небыстро. Но даже после 19:00 попасть вовнутрь было сложно: около часа в толпе на пути к  двери. Охрана на входе была очень строгая, досматривала придирчиво, даже срывала цепи с шей. У одного парня из нашей компании забрали цепь, и ему пришлось уговоривать отдать, поскольку эта цепь была моя. Потом нужно понравиться охране настолько, чтобы они вернули сорванную с шеи цепь.

И теперь мы в душном холле. Остается найти вход в фан-зону. В 20:30 мы влетели в свой сектор уже на начале песни «Sting in the tail». Несясь в течении с остальными фанатами, выбираем место: или с толпой, но ближе к сцене, или назад, где можно танцевать. И так как увидеть музыкантов с любой позиции можно только в прыжке, идем туда, где удобно отрываться … от земли.

Хватает полкуплета, чтобы стать частью огромного зала, переполненного фанатами Скорпов. Хватает трех минут, чтобы чувствовать каждый удар по инструментам у себя в груди.

И нужно всего лишь услышать голос Клауса Майне, чтобы перестать думать о времени и предаться настроению окружающих. А это настроение – радость, доброжелательность и драйв. Это чувство, когда «our dreams come true». Безупречная игра на гитарах, от которой сами музыканты получают удовольствие, заставляет закрывать глаза. Неземной восторг обрушивается, когда тысячи, тысячи фанатов поют «Holiday», «The Best Is Yet To Come» и вечную «Still Loving You».

Самой сильной игрой вечера была «Атака Коттака» – соло барабанщика. Мощь ударов подорвала Дворец спорта. Земля заходила под ногами от топота поклонников, хоть и пробегавшего волнами с самого начала выступления, но набравшего силы только теперь. Заканчивает Джеймс Коттак свое драм-соло традиционно: показывая выбитую на всей спине фразу «Rock-n-Roll forever» – дань делу всей жизни. За весь вечер несколько тысяч человек услышали 18 роковых песен и баллад. А еще они увидели, насколько горячи немолодые музыканты. Об организации (толпе, жаре, льющемся рекой пиве)

лучше уже не вспоминать. Единственное, нужно заметить организаторам, что Дворец спорта – неподходящая площадка для огромных концертов: ни места для таких толп, ни акустики для такого звука.

…Когда затихает музыка, когда пятеро музыкантов группы становятся в ряд, держат украинский флаг, возвращается ощущение реальности. Слышно крики одобрения, видно тысячи рокерских распальцовок. Это последняя встреча с группой-легендой на украинской земле. И хочется верить, что для Scorpions в этом концерте было что-то особенное, что они почувствовали энергию и любовь зала.

Из архива газеты “Наизнанку”

2. О влиянии бритой головы на поведение окружающих

Сегодня мы постриглись налысо. Это случилось запланировано-внезапно. Ну, то есть мы планировали сделать это давно, а сегодня это получилось внезапно. Как-то разом все и решились, пятеро человек. Сначала мы долго смеялись, пытаясь привыкнуть к новым образам друг друга. Фотографировались, снимали видео. Немного поостыв, мы решили выйти в коридор общежития.

Реакция не заставила себя ждать. Одни улыбались, шептались, самы смелые спрашивали “а шо это вы сделали?”. Но этот эффект продлился недолго, и начали пробуждаться сокрытые в генах наших сожителей стереотипы…

Зеки! – слышалось нам со всех сторон. – Идиоты, зачем вы это сделали? – Скины, скинхеды, вам бы еще только берцы!

Это заставляло улыбаться нас еще шире.

– Зеки! Зеки! Еще наколки набейте! Еще семки возьмите!

Да, наши головы не оставили равнолушным ровным счетом никого.

Охранник общежития прокомментировал происходящее слелующей шедевральной фразой:

-Не!Я не понял прикола, в чем прикол?

Вахтерша:

– От идиоты, шо с головами понаделывали!

Ну что ж, такая реакция была вполне ожидаемой, но тем не менее, она нас раззадорила и в два часа ночи мы решили выйти в магазин.

Картина:

2.15 ночи; сонный охранник и ночной кассир одного из супермаркетов наблюдают следующее: к их магазину стремительно приближаются пятеро молодых людей с бритыми головами. Заходят такие, с серьезными лицами, и направляются к продуктам.

… По глазам продавцов, также наблюдавших происходящее, было ясно, что сна никакого и в помине не осталось. Нам в эту ночь было уделено, пожалуй, максимум внимания за всю историю этого магазина. Стоило нам пройти в отдел дорогого алкоголя, как за нами тут же увязалась свита из уже бодрых охранников. Мерчендайщеры замерли за своей работой. Они всем своим видом показывали, насколько им важно, что мы выбираем, и как им дороги такие посетители.

Это нас веселило. Да уж, видеть неподдельных страх, источником которого являешься вполне безобидный ТЫ, это забавно.

У кассы нас незаметно встречали уже пятеро охранников, еще один стоял на выходе. Выйдя, мы долго выходили “из образа”, а потом смеялись…

Решили еще пройтись, встречные люди, завидев нас еще задолго до того, чтобы к нам подойти, переходили дорогу, и ускоряли шаг. Им было жутко, нам забавно. Вот такие мы уроды.

Позже мы остановились у магазина и разговорились, и не заметили, что уже в течении довольного долгого количества времени, мужчина, шедший в этот самый магазин, стоял и ждал, пока мы уйдем.

Да, это было забавно, но и грустно. И за то, что мы такие вот вполне безобидные, и за то, что те другие настолько запуганы.

Хотя признаюсь, не знаю, как бы вел себя на месте этих людей. Ну что ж, впереди университет, учебный день, новые восхищенные взгляды и возгласы.

Мы готовы

Александр Населенко, из архива газеты “Вже у друці”

 Вправа 2. Прочитайте текст, сконструюйте для нього “теоретичну частину”.

В ночь с 16-го на 17-ое декабря, или «Переход Суворова через Альпы»-2

Среда для меня началась с громкого чихания и поиска носового платочка. А когда я глянула в окно, то ужаснулась. Снега навалило, что сама Одесса была «в шоке» от такой неожиданности.

После того, как я пришла в себя, вспомнила о тяжелом рабочем дне. О парах, которые, по идее, должны длиться до пяти часов вечера. Но эта среда оказалась особенной. Нас обрадовали

сразу после первого занятия и отправили домой на целых три дня. Вау, какой короткий день!

Пришла в общежитие и быстренько собрала сумку, покушала, а в перерывах безостановочно кашляла. Вдруг поняла, что простуда для меня неизбежна. Именно поэтому просто необходимо

добраться домой в Белгород-Днестровский, чтобы любимая мамочка занялась моим лечением. Для безопасности я решила ехать на электричке. Вышла предварительно — за час до отправления. Обычно

времени хватает, даже остается в запасе. С проспекта Шевченко до железнодорожного вокзала можно добраться за 15-20 минут. Но, как я ранее заметила, среда эта особенная. И маршрутки по-особому не ходят. Решила попробовать уехать с Французского бульвара. Подумала о 5-м трамвае, который ну обязательно должен ездить. И я не ошиблась. Он действительно пытался двигаться, но возможности

были ограничены. И через остановку все трамваи в рядочек, дружно застревали.

ДОРОГИ НАЗАД НЕТ

Смотрю, а люди все пешком идут. Я, конечно, слышала, что ходить по снегу полезно и приятно. Но в моем простуженном состоянии все казалось мрачным, холодным, а снег – ужасно колючим. Тут предо мной предстал выбор: вернуться в теплую комнату общежития и видеть во сне родной дом или же все-таки попытаться доехать до Белгород-Днестровска. Я выбрала второе.

Забыла сообщить маленькую деталь, у меня в руках было две сумки. Одна легкая, а одна не очень. Ну, вот иду за толпой, впереди ничего не вижу, кроме снега. А стрелки часов усердно

двигаются. Уже без десяти пять, а электричка отправляется в 17:20. У меня есть полчаса, чтоб дойти до назначенного места. Но снег, как нарочно, замедляет мой шаг. Я представляю свою походку в

этот момент со стороны. Благо, я не додумалась напялить каблуки. А то я б без них осталась, это точно. Тогда у меня была цель дойти до железнодорожного вокзала. И я прекрасно понимала, что если не успею на эту электричку, то обратной дороги просто не выдержу. Да и уже вовсе идти не могла. В тот момент, когда подумала, что сейчас упаду прямо здесь, на снегу, Господь увидел мое состояние и

сжалился надо мной.

ЕСТЬ ХОРОШИЕ ЛЮДИ НА СВЕТЕ

Я услышала мужской голос позади: «Девушка, вам помочь?». И не секунды не сомневаясь, при этом даже не обернувшись, крикнула: «Да!» Парень взял мою тяжелую сумку, и мы пошли быстрее. Сразу же познакомились. Выяснилось, что он одессит, идет с работы пешком из-за отсутствия транспорта. Мы уже доходили до Куликового поля, как вдруг я вспомнила о времени. Было 17:16. Оставалось четыре минуты до отправления электрички. Какой кошмар! Мы начали бежать, и тут я упала в сугроб. Мой спутник меня вытащил, и мы дальше побежали. Но это не все, я умудрилась, еще раз свалиться. Ну, ничего, это не помешало нам прибежать без одной минуты до отправления транспорта. Мы подбегаем к платформе, и нам сообщают потрясающую новость:

электрички на Белгород еще нет, и не известно будет ли. Я вздохнула и впервые увидела своего попутчика. Мы постояли, я его поблагодарила. И тут следующая новость – электричка будет, но она

задерживается. Вторая новость была более обнадеживающая. К сожалению, я забыла, как звали моего спасителя. Он со мной попрощался и ушел. А я осталась ожидать долгожданный транспорт.

А ДАЛЬШЕ…

Паника. Люди бегут, толкаются. Кто-то меня в урну чуть не скинул. Но ничего страшного. Ведь, к счастью, электричка все-таки приехала. Правда, задержалась где-то на полчасика. Все-таки поместилась я в нее, хотя на платформе была масса людей. Сижу спокойно и думаю: «Ну все, скоро буду дома, на сегодня приключений хватит». Но не тут-то было. К сожалению, реальность оказалась

иной. Как вы думаете, что еще могло произойти для полного счастья? Не буду вас мучить загадками… В общем, мы просто взяли и застряли. А еще потеряна связь со станцией. И так как электричка

задержалась и идет не по расписанию, возможно столкновение с каким-то поездом. И именно потому, что контакт со станцией отсутствовал, мы часик простояли возле Сухого лимана.

Проехали всего лишь одну четвертую всей колеи. Но все же тронулись с места и продолжили путь. Правда, электричка ехала очень медленно, наверняка, чтобы избежать катастрофы. Не буду описывать всех трудностей поездки. Скажу лишь, что вместо того чтобы добраться за два часа, мы приехали за семь. Но и это не все. Таксисты работать отказывались, а папа выбраться из дома не смог из-за навалившегося снега. Думаю: «О нет, только бы не пешком». Слава Богу, за мной приехал мой друг, который довез меня домой. Все окончилось благополучно. Приехала в час ночи. Отогрелась, наелась, и меня посетила мысль: эту ночь с 16-го на 17-е декабря я запомню надолго.

Вправа 3. Прочитайте репортажний портрет та проаналізуйте роботу автора: джерела інформації, організація спостереження, виклад матеріалу

Сирійці в Туреччині: Контрабандист та юний біженець

Патрік Кінслі

Після того, як він заробив 800 тисяч доларів у 2015 році, переправляючи потаємно мігрантів з Туреччини, контрабандист говорить, що він залишив відчуття провини та жалі через свій бізнес позаду. А сирійський хлопчик-біженець, який не має дому і можливості ходити до школи, має продовжувати вештатися країною, аби знайти роботу на фермі та допомогти своїй родині вижити. Це третя частина із серії State of Emergency, в якій наш кореспондент проводить нас крізь сцени життя сучасної Туреччині, нації, яка перебуває у кризі.

Контрабандист, що перевозив мігрантів, продовжує жити далі, але йому не вистачає колишніх прибутків

Абу Мохаммедові нудно. Він підраховує, що два роки тому він заробив більш ніж $800,000, нелегально переправляючи тисячі мігрантів з Туреччини до Греції. Він винаймав офіс в Аксараї (район Станбулу, популярний серед сирійців). Також він зазвичай мав більш ніж 80 тисяч пропущених дзвінків від перспективних споживачів.

Сьогодні його телефон не дзвонить так часто. Він більше не винаймає офіс. Інколи він поглядає на нього з вулиці.

Міграція між Туреччиною та Грецією впала майже на 95% з 2015 року, коли біженців було найбільше. З тих часів закрився бізнес Абу Мохаммеда.

З початку 2016 року Балканські країни вплинули на те, щоб людям було важко мігрувати через Європу, відтак впав попит і на послуги Абу Мохаммеда. Туреччина також почала суворіше ставитися до контрабандистів, затримуючи чоловіків, як Абу Мохаммед, на декілька тижнів у минулому році. Для цієї публікації він погодився говорити тільки якщо на фотографіях не буде видно його обличчя і його називатимуть тільки за його прізвиськом.

Я інтерв’ював більш ніж дюжину контрабандистів у трьох країнах. Як і більшість з них Абу Мохаммед більш складна особистість, ніж журналісти та політики зазвичай представляють їх, говорячи про індустрію контрабанди людьми.

 Він виріс у Сирії та став асистентом хірурга – тим, хто колись рятував життя замість того, як дехто говорить, щоб наражати їх на небезпеку. Він почав займатися контрабандою тільки тоді, коли утік до Туреччини, після того, як він ледь не втопився, намагаючись досягти Європи як пасажир. Пізніше його власні пасажири не були тільки споживачами, серед них були родичі і навіть його менший син. Це було стресом, відправляти їх морем, каже він, інколи він відчував страх.

Це також було соромно, він говорить. Хоча він визнає незначну гордість своєю роллю у такому екстраординарному потоці людей, що було «непростою річчю», зараз він не хоче, щоб йому це згадували. «Це брудний бізнес», він говорить. «Важко знайти когось чесного у цій роботі».

Як багато інших контрабандистів, Абу Моххамед сприймає себе як єдиного чесного посередника у натовпі брехунів, визнаючи існування широкого кола моральних проблем у його бізнесі, він говорить, що його власний бізнес вони оминали. Сьогодні, він говорить, він уникає місць, де він раніше заключав свої оборудки.

Ми гуляємо вздовж Аксарая, найбільш популярного вузла для контрабанди в Станбулі, і Абу Моххамед вказує на кав’ярні, де він більше не зустрічає клієнтів. Магазини, які більше не продають рятувальні жилети. Маленький парк, де біженці більше не сплять простонеба.

Життя для Абу Мохаммеда стало менш повільним, але й менш сповненим стресом. Він каже, що він більше не пропускає нічні дзвінки від панікуючи клієнтів, які часом дзвонили йому з моря. Фактично, це Абу Мохаммед зараз набридає своїм клієнтам. Із тих $800,000, які він заробив у 2015, майже чверть мали виплатити біженці, хто обіцяли зробити це, як тільки вони досягнуть Європи.

Все ж таки він заробив досить, щоб змінити роботу утретє у своєму житті. Зараз він планує використати свої статки, аби купити кав’ярню. Він почав оглядати потенційні місця.

Але чи справді контрабандист може назавжди залишити цю справу. За декілька днів після того, як ми зустрілися, турецькі поліцейські говорили про ймовірну нову хвилю біженців, що захочуть досягти Європи – і я подумав, чи повернеться Абу Мохаммед до свого бізнесу.

Якщо Туреччина може «закривати очі на тих, хто намагається потрапити до рук контрабандистів», він віповів «ми подбаємо про решту». Він сміявся, коли говорив це.

спільно з Kamal Shoumali

Міграція ніколи не закінчується для сирійського хлопчика, який постійно шукає роботу

Коли Ісмаіл Аланці працює у своєму робочому одязі, більшому на декілька розмірів, важко сказати, скільки йому років. Він з-поміж дюжини сирійських біженців наполегливо шкребе овочі у західній Туреччині. Нахилена униз голова, покрита мішкуватим зеленим спортивним капюшоном, може належати кому завгодно, чоловікові чи жінці, дитині чи дорослому. Але ось він раптово піднімає голову – і я бачу його обличчя.

Це обличчя 15-річного хлопця, який має бути у школі. Замість цього Ісмаіл один із приблизно 380 тисяч сирійських біженців шкільного віку, які змушені працювати, а не вчитися тут, в Туреччині. Чому він працює? «Тому що мені потрібно жити», каже він і знизує плечима.

Його батько Яссін, відповідає більш повно: їхня родина не має, де жити. Їхній будинок у Сирії було пошкоджено під час обстрілу, і вони не можуть собі дозволити зняти квартиру у Туреччині. Яссін не завжди може знайти роботу, з тих часів, як місцеві фермери надають перевагу молодшим, вправнішим працівникам як Ісмаїл.

Щоденна робота Ісмаіла полягає у тому, що зібрати та помини більше тисячі селер, які використовуються для приготування соусу. Він працює до 11 годин у день, шість днів на тиждень. Він отримує 800 турецьких лір на місяць або близько $225. На додаток, його бос дозволяє родині Ісмаіла жити у наметі на його землі безкоштовно.

Більшість з 2,9 мільйонів сирійців у Туреччині змушені працювати нелегально, тому що їх роботодавці не допомагають їм отримувати дозволи на роботу. Як працівник ферми, Ісмаіл не потребує такого, оскільки сільськогосподарський сектор звільнений від цього. Але його заробітна платня – це половина від легального мінімуму.

У своїх попередніх роботах про міграцію, я більше писав про сирійців, які відважилися на подорож човном до Європи. Але більшість сирійців фактично застрягли у країнах, як Туреччина, яка прийняла більше сирійців, як будь-яка інша країна. Для таких родин, як родина Ісмаіла, Європа – це просто мрія, оскільки ціни на ринку контрабанди завеликі.

«Я не знаю, як туди дістатися», каже двоюрідний брат Ісмаіла, Яссер Калед, який працює разом з ним на фермі. Ісмаіл та Яссер майже не мають грошей, ось чому вони живуть у тимчасовому таборі у західній Туреччині. «Для цього потрібні величезні гроші. Я навіть не можу думати про таке».

Але у межах Туреччини Ісмаіл і досі мігрує. За законом сирійці мають лишаться у тій провінції, де вони зареєстровані, але в реальності більшість із них має рухатися, аби знайти роботу. Якщо їх упіймають, то відправляють назад – до своєї провінції.

У день мого візиту жителям табору було наказано виїхати. Потім поліція прийшла за родиною Ісмаіла. Завтра він та інші працівники переїдуто до найближчого села, де їх бос знайде їм житло.

Це вже четвертий переїзд для Ісмаіла за два роки після того, як він втік із Сирії. Але зараз у Ісмаіла інші тривоги.

«Через вас я дуже засоромився. Я маю повертатися до гри», каже він та починає грати зі своїм меншим братом Каледом в уно.

джерело The New York Times