Усміхнена, щира, весела, по-дитячому радіюча дощу – такою, як і завжди, я зустрів Аню сьогодні. Хвилюючись напередодні 11 Мегамаршу у вишиванках, безтурботно хлюпала по калюжах та йшла мені назустріч. Вона разом із сестрою Наталею організувала найбільші благодійні акції Одеси – «Перетворюємо сміття на допомогу», «Благодійний аукціон побачень», «Вулична музика», кошти з яких йдуть на українську армію. Ми зайшли в бібліотеку Грушевського, аби трохи висушити одяг, який промок під дощем. Її дзвінкий сміх працівники бібліотеки почули, здається, ще задовго до того, як ми були всередині. Вона без перебільшень справляє враження енергійної, дружелюбної, впевненої в собі дівчини, але я спробую роздивитись Аню трохи ближче, копнути в нетрі її свідомості.
Дитинство? В принципі так, воно було щасливе. У мене не було таких іграшок, як зараз є у дітей, але були батьки, дідусь, бабуся. Хоча ми з сестрою не знаєм, що таке дідусь і бабуся. Тому що, коли ми приїжджали до них в Росію, то це було не дуже, вони нам були якісь не рідні. Хотілося б звичайно поговорити з дідусем, посмакувати бабиних пиріжків, але цього не було. А так, в принципі, батько в нас «шкодяра» по життю, він такий живчик – і 1 квітня, і дід Мороз, і ми сієм-посіваєм, і ще якісь двіжухи.
Я завжди, не те, що б хотіла щось зламати, але так виходило, що до чого я не доторкалась, то воно ламалось. І у батька я була людиною, яка шкодить. Якщо там щось зламано без мене, то я все одно винна. Ми, до речі, не ходили в дитячий садок, може, це теж якось вплинуло на нас. Я коли прийшла в перший клас, у мене була дуже коротка зачіска. Тому зі мною ніхто не хотів спілкуватись, бо такий собі «хлопець в юбці». А ще, я дивлюсь, вони всі знають один одного, обіймаються. Думаю, а чого я їх не знаю? А потім я вже зрозуміла, що це через дитячий садок. І мені тоді було якось так образливо. Батьки нам дали дуже багато чого. Але школа змінила – вона дала багато комплексів. І я так скажу, що школа не є найкращою порадницею. У мене до неї дуже погане ставлення. Я не була лідером. Не ізгоєм звичайно, але якщо у людини соціальний статус не дуже високий, якщо я не була в «Паріжі» і ще десь там в такий час, то спілкувались зі мною так собі. Про школу нічого хорошого сказати не можу, і про викладачів. Через те, що я зараз викладаю, то я розумію, наскільки людина може впливати на інших. І як вони, усі ці викладачі, не впливали і не підтримували, а навпаки макали і стібались. Я це не розумію. Але я вдячна школі за те, що вона зробила мене більш сильною. Я зрозуміла, що якщо хтось когось ображає, то завжди можна захистити і допомогти. Тому все, що не робиться в нашому житті, дає нам щось надалі.
Я вдячна батьками, що вони виховали нас чесними. Вчили нас не брехати, просто бути таким, як ти є і цього не цуратися. Я більше на маму схожа. Вона дуже спритна. Наприклад, ми приїжджаємо звідкись, дуже втомлені, а вона вже побігла на кухню, вже щось зварила і вечеря вже готова. Мама дуже енергійна і завжди думає про родину. Ця риса мені дуже подобається в ній, добре, що я її теж перейняла. Я захоплююсь своєю сестрою. Вона завжди такий лідер, але вона і по-дитячому наївна. Це мені в ній і подобається. Я вірю людям, не дивлячись на те, що вони мені дуже багато чого зробили поганого. Хочеться допомагати всім, я не схильна робити зло. Але якщо людина отримала погане по справедливості, я скажу «Єсс!». Я за справедливість. Така сама хуліганка, як і в дитинстві, головне не втратити це в собі. Люблю людей, у яких залишилась всередині маленька копія себе з дитинства.
Авжеж я українка. Особливо після тих подій Майдану. Тоді ти розумієш, що не те, що б ти став патріотом, ти і був їм, просто це відчуття укорінюється в тобі назавжди. І коли ти біжиш з людьми, допомагаєш їм, неймовірне відчуття єдності, це не передати словами. Щоразу, як люди мене питають «Аню, нащо тобі це?», я завжди кажу, що вони мене не зрозуміють. Це поклик серця. Віддати життя в той момент це не дурна смерть, це віддати борг. Тому я українка. Цей майдан дав мені дуже багато. По-перше, усі мої друзі були за це. Мені подобається, що він змінив людей, яким від 17 до 25, молодь. Я вдячна цим подіям, що ми стали справжньою нацією. Моя країна найкраща. І я щаслива, що Одеса – українське місто і більш-менш процвітає.
Волонтер – в тому-то й слово, що це безкоштовно, добровільно. У мене, наприклад, віддати останні кошти на ліки, які комусь допоможуть, це найкраще. Моя перша волонтерська поїздка – Майдан, 8 грудня 2013. Ми скинулись на бензин, взяли багато підстилок, їжу якусь, коцики, ми привезли це все туди. Але майдан тоді ділився на багато частин від різних політичних партій, ми давали речі всім людям, які цього потребували. А потім війна і понеслась. Спочатку це були маскувальні сітки. Ми стояли по 6 годин на холоді, плели їх. Але було так класно: всі свої, музика і ти плетеш, заспокійливо дуже. Потім ліки, шпиталі. І от з 2014 року почаласьмоя волонтерська діяльність.
Я дуже люблю мій проект «Перетворення сміття на допомогу». Я сиділа на роботі і дивилась на папір, який викидається щоразу в смітник. І щось мені в голову прийшло це все здавати. Я залучила всіх своїх друзів. Здаємо папір, а гроші йдуть на благодійність. Проект «Благодійний аукціон побачень» теж дуже крутий. Люди виставляють свої картини або якісь інші роботи на аукціон. А найцікавіше, що туди можна винести побачення із собою, яке люди потім купують. Учасники нічим не зобов’язані один одному, це просто зустріч, але так з’являється багато нових знайомств, це ду-уже мило. Цей проект запропонувала моя сестра, це було ще на початку війни. Її, до речі, потім звинуватили у сутинерстві, але це хворі люди. Перший раз ми зібрали близько 20 тисяч гривень, усе пішло на фронт хлопцям. А зараз ми збираємо на ремонт машини швидкої допомоги, яка вивозить поранених з зони бойових дій.
Я ніколи не кину волонтерство, бо завжди є люди, яким треба допомагати. А якщо і не люди, то є котики і песики. Тваринки, хто їм допоможе? У них немає голосу. Тому я більш схильна допомагати їм.
Мегамарш – це щирість. І якась така сімейна атмосфера, і все таке мі-мі-мі. Всі один одного знають, там обіймаються, там знайомляться. І ти ідеш, спостерігаєш за цим усім, це дуже класно. Вигадав це Київ, у якого на першому Мегамарші була одна людина. Моя сестра побачила це і вирішила долучитися. У нас на першому було 150! На третьому одеському Мегамарші ми долучили до нас Бразилію, Великобританію, Канаду. Ми підняли більшість українських діаспор і вони теж проводять зараз Мегамарш у вишиванках! Кожен Мегамарш особливий. Він дає нові знайомства, благодійні ярмарки, конкурси, це неймовірно! Одесі постійно треба нагадувати, що вона українське місто. У цьому і місія Мегамаршу. Це дійсно свято! Я вважаю, що культурою ми можемо щось змінити: вчинками, гарним одягом, вихованістю. Ось такими маленькими кроками ми маємо дійти до кращого. Тому Україна починається з нас. От якби всі люди якісь проекти забабахали, то взагалі було б офігєнно!
Щастя – мати змогу комусь допомогти. Мрію, щоб закінчилась війна. Хочу, щоб ми процвітали й були щасливими людьми, які мають достойні зарплати та не жаліються. Щоб люди насолоджувались своїм життя. Щоб всі стали добрішими. А ще, щоб мої батьки онуків понянчили, і все у них було добре. Треба час, все буде. Коли ми щасливі, ми всім бажаємо щастя. А щастя – мати щирих друзів, подорожувати та жити біля моря, мати змогу комусь допомогти і робити це щастя для когось.
Розмовляв Дмитро Тельпіс