Одесу залишають останні відвідувачі, але є місце в Україні, де зараз тільки починається туристичний сезон. Це Чорнобильська зона відчуження, яку відвідує близько 125 тисяч туристів на рік, з яких 80% – іноземці. Усі вони стрімголов летять туди, особливо в останні декілька років, завдяки популярному сериалу від HBO. Їх не лякає радіація (що й не дивно, бо за день перебування в зоні ти отримаєш меншу дозу опромінення, ніж за годину перебування в літаку). Але чому тоді ми, хоробрі нащадки козаків, так повільно й неохоче відвідуємо це місце пам‘яті? Причин може бути багато, але сьогодні я хочу пояснити, чому українці мають приїхати хоча б раз у таку неромантичну, але дуже важливу для нашої історії, локацію.
Якщо спробувати описати Чорнобиль словосполученням, то найбільш влучним є «пам’ятка людському недоумству», не дуже заохочує, чи не так? Але, насправді, там є на що подивитися.
Зазвичай, перше, що зустрічає вас у зоні – це надсекретний об‘єкт під назвою РЛС «Дуга». Навіть важко уявити, яких грошей коштувала ця споруда, судячи з її розмірів (у висоту – близько 150 м, у довжину – 750 м). Та, насправді, вражає той факт, що вона не пропрацювала ефективно жодного дня, але для її охорони було збудоване ціле військове містечко, саме з якого й почалася евакуація в Чорнобилі, замість сіл, що знаходилися поряд з реактором.
Наступною, частіше за все, туристи відвідують саму промислову територію з реакторами. Наразі там все виглядає дуже цивільно, саме після встановлення нового саркофагу рівень радіації суттєво знизився й став цілком безпечним навіть поряд з чотириядерним енергоблоком. Цікавим є те, що три інші реактори продовжували працювати аж до дев’яностих років і тільки у двотисячних почали виводитися з експлуатації, незважаючи на те, що вони мали такі самі недоліки, як і сумнозвісний четвертий.
І ось нарешті ми потрапляємо до Прип‘яті – цілком можливо, найрозпіаренішої локації в Україні. Іноземці очікують побачити моторошні розвалини, будівлі-привиди та, якщо пощастить, справжніх місцевих мутантів. Але особисто я відчула себе ніби у Софіївському парку в Умані, бо майже вся територія в скаженому темпі поглинається природою. Це дивне відчуття, коли ти пробираєшся через суцільні джунглі і зненацька перед тобою виростає багатоповерхівка-велетень, що містично дивиться розбитими вікнами-очками, наче рештки якоїсь могутньої цивілізації.
Замість мутантів, тебе зустрічають лише п‘яні українські нелегали або сталкери, які, до речі, були єдиними співвітчизниками серед туристів, яких ми зустріли за цілий день. Три дуже веселих парубки горлали пісні біля стадіону, який так ніколи й не відкрився. Спустошений супермаркет – мабуть, єдине місце у всьому колишньому Радянському Союзі, де ніколи не було дефіциту. Величезні готелі, кафе, ресторани і навіть парк розваг зі славетним колесом огляду, яке так і не покатало жодну дитину.
Усе це, справді, не викликає страху, а натомість змушує відчути жахливий біль втрати, бо кожний, кого торкнулася ця катастрофа, втратив щось дуже важливе для себе: сім’ю, роботу, дитинство, друзів, домівку або навіть життя, щоб ми з вами продовжували жити. Хоробрі пожежники, працівники станції, водолази та просто звичайні небайдужі вмерли через схиблену радянську систему, корені якої міцніші за будь-який бур’ян, бо роки незалежності та пошуку свого вектора розвитку не допомогли нам зрозуміти, що влада має служити народові, а не навпаки.
Мазур Анна