Ґрати власного виробництва

«Я не згоден з тим, що ви говорите, але буду до останньої краплі крові захищати ваше право висловити вашу власну точку зору»*.

Цензура складає велику частину історії літератури, мистецтва та журналістики в Україні. Від циркулярів та указів — до директив та постанов, зі свободою слова майже завжди були пов’язані певні обмеження. Так склалося історично, і з пісні, як відомо, слів не викинеш. Наразі ситуація з цензурою значно покращилася. Стаття 15 Конституції України, зокрема, запевняє, що «цензура заборонена». А втім, в нашій країні, як і в усьому світі, і досі практикується особливе обмеження свободи слова, а саме — самоцензура, тобто умисне та самостійне рішення не публікувати, поширювати чи виголошувати певну інформацію, думки чи погляди.

Спочатку варто зазначити, що мова, в жодному разі, не йде про погляди, які підтримують сексизм, ейджизм, расизм чи інші прояви дискримінації. Головною метою свободи слова є можливість плюралізму думок, а не поширення мови ворожнечі чи підривання суспільного ладу.

Компроміс із професійністю

Самоцензура в ЗМІ небезпечна насамперед через те, що вона може стати загрозою журналістиці. Адже якщо журналіст замовчує певні факти, втрачаються такі стандарти, як повнота, достовірність, точність. Без дотримання цих вимог новинні повідомлення втратять свою сутність, оскільки від казок телепрограми «На добраніч, діти!» їх буде відрізняти хіба що одяг ведучого.

Явище самоцензури вивчають багато науковців та організацій. Дослідження, проведене Радою Європи 2017 року, виявило, що понад половина з майже тисячі опитаних журналістів хоч раз піддавалася залякуванням із боку державних органів, а чотири журналісти з десяти повідомили, що їм погрожували фізичною розправою. Як наслідок, за результатами опитування, понад 30% журналістів-респондентів почали пом’якшувати тон своїх матеріалів, а 15% — намагаються зовсім уникати чутливих тем. Ба більше, кожен п’ятий журналіст заявив, що створює свої доробки відповідно до бізнесових чи політичних інтересів.

Варто зазначити, що причиною самоцензури не завжди є страх санкцій. Поштовхом до поділу інформації на те, про що писати можна, та те, на що варто закрити очі, може бути бажання як уникнути суперечки, так і не засмутити аудиторію тощо. До того ж, не варто забувати про гендерні, расові та релігійні питання, яких, як правило, через брак відповідних знань, воліють уникати.

Окремої уваги у контексті причин самоцензури заслуговує зворотна реакція. Те ж саме дослідження Ради Європи зазначає, що критика журналістських матеріалів може призвести до відсторонення автора від гострих тем, а може, навпаки, спонукати поширювати правду далі. Так, наприклад, фінський журналіст, написавши про необхідність терпимості до іммігрантів, був завалений негативними відгуками зі сторони прихильників антиіммігрантського руху. Це послугувало тому, що журналіст перестав писати про подібні проблеми, адже почав переживати за безпеку своїх дітей. З іншого боку, у Західній та Південно-Східній Європі майже половина журналістів заявили, що після необґрунтованої критики їхнє негативне ставлення до самоцензури лише укріпилося.

Ситуація із самоцензурою в ЗМІ України також варта обговорення. Так, власне опитування «Моменталіста» показало: із майже ста студентів факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету імені І. І. Мечникова 82% вважають, що певні українські засоби масової інформації вдаються до самоцензури. Решта (18%) мають протилежну думку. Правозахисна організація «Freedom House Україна» солідарна з позицією більшості та зазначає, що хоч і не всі журналісти та ЗМІ практикують самоцензуру, вона все рівно впродовж багатьох років залишається характерною рисою українського медіапростору.

Спіраль мовчання

Самоцензура стосується не тільки журналістів, а й усіх людей загалом. У повсякденному житті вона з’являється тоді, коли хтось вирішує не висловлювати свою думку через те, що її не розділяє більшість. Такий феномен описала німецька дослідниця Елізабет Ноель-Нойман і назвала його «спіраллю мовчання».

За переконаннями науковиці, людина не буде ділитися своєю точкою зору з іншими, якщо така точка зору є «непопулярною». Вона пояснює, що перед тим, як висловити свою думку, особа має схильність несвідомо перевіряти, чи підтримають її інші. Якщо передбачена реакція позитивна, стимул ділитися поглядами зростає, в протилежному випадку — зникає. Як писала сама Нойман, насамперед це вмотивовано «страхом втратити прихильність своїх однодумців, ризиком стати відкинутим, зневаженим, самотнім».

Інше опитування, проведене «Моменталістом» серед молоді віком від 17 до 22 років, виявило, що здебільшого люди висловлюють чи не висловлюють свою «непопулярну» думку в залежності від ситуації та теми, якої вона стосується. Так відповіли 56 осіб із 114 опитаних, що становить 49%. Майже стільки ж, а саме, на одну людину менше, зробили свій вибір на користь варіанту «завжди висловлюю». Лише 3% — 3 людини — не стануть ділитися своїм поглядом, якщо він значно відрізняється від поглядів інших.

Студент 2 курсу факультету журналістики, реклами та видавничої справи Володимир Лук’янчук прокоментував свій вибір: «Я завжди висловлюю свою думку, навіть якщо вона відрізняється від думки інших. Я вважаю, що моя точка зору, так само як і точка зору інших, має право на життя. Те, що вона відрізняється від думки багатьох, для мене нічого не означає». Однокурсник Володимира Олександр Бончев погоджується та додає: «Кожний із нас є особистістю, тому не варто боятись осуду з боку інших. Я завжди висловлюю свою думку, адже, можливо, саме вона допоможе вирішити якесь питання або покращити щось».

З іншого боку, студентка Вероніка Бідна зазначає: «Я не завжди висловлюю свої “непопулярні” думки. Мені здається, що інколи треба промовчати, тому у багатьох випадках іду на компроміс, аби зарадити конфліктним ситуаціям. Однак, якщо думка багатьох є неприйнятною для мене, я буду відстоювати свою точку зору. Хоча б для того, аби показати іншу сторону медалі».

За теорією «спіралі мовчання», якщо всі через страх відчуження будуть висловлювати лише «популярні» думки, світ стане однобоким і повністю втратить баланс. Саме тому й потрібно ділитися своїми поглядами. Психологиня Ксенія Стихарна розповіла, як не боятися висловлювати свою точку зору: «За страхом висловлювати свою думку, як правило, стоїть невпевненість у собі. Така людина міряє свій успіх лише похвалою з боку інших, а її власне бачення світу розмите й складається з досвіду та поглядів людей навколо. Виправити цю ситуацію можна, насамперед, за допомогою стабілізації самооцінки. Треба навчитися довіряти самому собі, спиратися на власний досвід та відчуття, нести за них відповідальність і, звичайно, вірити в самого себе, навіть тоді, коли не вірить ніхто. Страх висловлювати свою думку зріс і через соціальні мережі, незважаючи на все те чудове, що вони нам принесли. Причиною цього є те, що в Інтернеті інформація поширюється дуже швидко, є дуже багато, так званих, хейтерів, тому й «ціна» помилки зростає. У цьому випадкові потрібна ще й сміливість, адже осуду може піддаватися будь- яка людина. Також мають бути чітко сформовані позиція й готовність за неї поборотися та емоційна зрілість, тобто розуміння, що неможливо догодити всім людям, і завжди буде той, хто не розділить твоїх поглядів. Простіше кажучи — ти ж не долар, щоб усім подобатися!».

Отож, бачимо, що висловлювати свою думку необхідно, адже без неї суспільство може повернутися до однобарвних часів диктатури, коли існує лише одна точка зору, а незгода з нею — експрес до місця заслання. Аргументи на кшталт того, що самоцензура зберігає позитивний імідж, або «не треба виносити сміття з хати», породжують почуття провини та незручності, й самі є певною формою тиску. Варто розуміти, що, закриваючи собі рота та замовчуючи проблеми, світ неможливо змінити на краще. В такому випадкові всі проблеми залишаться з нами назавжди. Саме тому свобода слова — це право, яким не можна нехтувати. Треба починати дискусії, шукати відповіді, висловлювати свої думки, адже тільки так можна дійсно вирішувати проблеми. *Цитата Вольтера, одного з найвідоміших французьких філософів-просвітників XVIII століття

Марія Новоселя

4 курс

«Моменталіст»

Поділитися:

Facebook
Twitter
LinkedIn
Telegram