«Highway to hell», або Атракціон «Доїхати додому»

Трусячись на вибоїнах, які ще торік гордо називали дорогою, я їхала  додому. Триватимої мандри мали більше п’яти годин. Якби ж в мене було вміння рухатися в часі, я б повернулася буквально на три роки назад, коли їхати можна було лише три години. Це і є маршрут «Одеса – Болград», який пролягає по трасі «Одеса – Рені».

фото: hronika.info
фото: hronika.info

Автобус не такий поганий, як зазвичай: великий (місць на 50), зі зручними кріслами, в яких можна комфортно всістися й милуватися мальовничими пейзажами, котрі щосекунди змінюються за вікном. Це вам не трухлявий віз, обгорнений металевим каркасом, у якому влітку звідусіль дме й, одночасно, пекельно спекотно. Потерті сидіння, наповнені пилом і залишками поролону, мають автономію та рухаються за своїм бажанням, змушуючи васщоразу здригатися від небезпеки падіння. Словом, цього разу мені дуже пощастило.

Я оглядаюся навколо. Пасажири різного віку й національностей. Бабуся у хустці жовтуватого кольору з помаранчево-червоними трояндами поверх білого беретика та у світло-зеленій сорочці, яка виглядала з-під старенького сірого пальто. Сім’я  в трьох поколіннях: батько, його син та онук. Хлопець зі спецназу у бордовому береті та чорно-білій камуфляжній формі. Діловитий юрист, який голосно (щоб усі розуміли, чим він займається) давав поради щодо протоколу комусь іншому по той бік смартфону. Високий хлопець (до речі, мій сусід),худющий, як смерть, що у сухеньких жилавих руках міцно тримав невеличку сумку та телефон. Він наче й у навушниках слухав музику, однак до мене доносилося: «Пацанмолодой и она молодая, ногти красные – такая деловая…». Божечки, навіщо ж так жорстоко! Дайте тиші! Книжку почитати хочеться, бо їхати ще дуже далеко й довго, а якщо просто сидіти – можна з глузду від нудьги з’їхати. Музику слухати вже не хочеться, бо напам’ять знаю тексти всіх 240 пісень на MP3-плеєрі, радіо слухати – не варіант: через численні ями на дорозі важко утриматися на одній хвилі… і що ж робити? Лунає тиха болгарська музика, затишним салон гуде від розмов. А як іще відволіктися від щосекундного трясіння тапідскакувань?

фото: slovo.odessa.ua
фото: slovo.odessa.ua

До  речі,  про  підскакування.  Про  трасу «Одеса–Болград» можна писати не подорожні нариси, а лише фейлетони. Дорога – діра на дірі, латка на латці усіх можливих відтінків сірого. Навіть роздільна смуга виконує особливий зміїний танок, звиваючись білою, місцями майже невидимою, стрічкою у такт численним маленьким ямкам, що чергуються з величезними вибоїнами. Загалом, автобус заносить з боку в бік, не гірше, ніж найбільш жирну корову, яку ви собі тільки можете уявити, на ідеально рівній поверхні льоду. Хоча, знаєте, де-не-де на дорозі можна побачити ніби навмисне не пошкоджене погодою та транспортом ціле полотно асфальту (є й приємні моменти).

Стемніло. За вікном промайнули знайомі вулички, напівосвітлені старенькими ліхтарями – нарешті доїхали до Татарбунар (аж за 2,5 години, коли раніше на дорогу витрачалося 1,5). Зупинка 10 хвилин. Усі пасажири мерщій вискакують із автобуса, щоб якомога більше часу провести на стійкій поверхні. На автостанції багато маленьких магазинів, у яких можна втридорога купити щось поїсти або попити. А якщо залишитися стояти на вулиці, можна знайти чотирилапих п’ятихвилинних друзів, які будуть жалісливими очима випрошувати у вас шматочок чого-небудь їстівного. Та зараз дещо прохолодно, тому вони туляться один до одного й тільки кидають нещасні погляди на перехожих. Більшість пасажирів стоять у напівтемних приміщеннях крамничок, оснащених 30-ватними «лампочками Ілліча», наминаючи з превеликим задоволенням за обидві щоки й морально готуючись ще до двох з половиною годин трясучого пекла.

Нарешті водій дає знак, і всі швидко займають свої місця. Одразу після цього салон заповнюється густими телефонними розмовами, суть яких у тому, щоб сповістити про своє місцезнаходження. Вислів:

«Ми вже проїхали Татарбунари» – лунала всім автобусом. До речі, у нас нові пасажири: сивий дідусь у старих потертих спортивних штанях та світло-сірій куртці, що вигідно відтінювала його смагляву шкіру, і ще один трохи молодший (волосся тільки торкнулася сивина) у стареньких, але чепурненьких джинсах та у біло-синьому светрику.

Після Татарбунар дорога стала ще гіршою. Тож, мені дуже-дуже «пощастило»: 170 грн. не тільки за квиток додому, але й за перепустку на п’ятигодинний «атракціон» з невідомими заздалегідь розвагами: не можна передбачити, коли трухне, коли підскочить, а коли й занесе убік. Тому, тільки-но поринувши у сон після важкого дня, я раптово прокидалася від різких поворотів, які виконував водій, намагаючись намацати колесами залишки дороги. Таким чином, опуклостями і ввігнутостями траси «Одеса – Болград» (хоча навряд чи її можна назвати трасою в єв- ропейському розумінні, якщо взагалі для опису цього відрізку шляху можна вжити слово «траса», хоч у якомусь розумінні) я їхала додому.

За вікном осінні дерева, кущі. І не можна точно вгадати, якого кольору вони набувають під ласкавими променями осіннього сонця. Степ, широкий степ дивує своєю живою, рухливою красою вдень, а ввечері, під холодним світлом повного місяця, набуває якоїсь зачарованої таємничості. Повна тиша, лише чути, як з-під коліс іноді вилітають камінці. Нарешті спокій… А ж ось – вічні «хічхайкери», накриті сірим покривалом ночі, почалипробігати прямо під моїм вікном. Це ми їхали ґрунтовою дорогою, що біля асфальту. Чому ждороги не ремонтують! Хоча, навіть тоді, коли ці випадки бувають, ремонтом це можна назвати з великою натяжкою: трохи щебенем присиплють та смолою закріплять зверху.Рясний дощик – і все до дідька.

Особливу атмосферу цій захоплюючій дорожній пригоді надавав, місцями, густийтуман, який теж уповільнював рух, створюючи ще одну перешкоду для нашого автобуса. Слова з пісні «Highway to hell» почали лунати вкрай доречно. Куди ж іще може завести така дорога? Виходить, що додому. Притуляюся до вікна, сподіваючись хоч трохи подрімати, бо ще цілу годину їхати. Аж раптом – знайомі пейзажі. Це ж окраїна Болграда. Так швидко! Неминуло й п’яти годин! Ось і знайома автостанція. Усі виходять, видихаючи з полегшенням:«Нарешті це скінчилося!» Така собі їзда по муках: і дорого, і важко.

Сподіваюся, що вже скоро «дурні», у відомстві котрих і знаходяться дороги, нарешті почнуть щось робити. І так одна біда здолає іншу.

Дана Мітанова, 4 курс