Приблизно два місяці тому, 16 січня 2021 року, набрав чинності Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Цей закон, окрім іншого, передбачає остаточний перехід сфери обслуговування на державну мову.
Його прийняття спровокувало декілька гучних мовних конфліктів серед робітників сфери послуг, які відмовлялися висловлюватися українською і навіть намагалися висміювати її фонетичні особливості.
Українська мова за свою багатовікову історію стерпіла різне негативне ставлення: то телячою обізвуть, то знову заборонять, то скажуть, що такої мови не існує – це лише діалект російської.
Авжеж, завжди знаходилися ті, хто чинив опір. Люди протилежних поглядів, завдяки яким ми і маємо українську мову в статусі державної.
Однак, попри такий статус, вдома спілкуються державною мовою менше половини українців. Згідно з даними тогорічного дослідження Центру «Соціальний моніторинг» цей показник становить 46,2%.
Однією з цих 46,2% (близько 20 мільйонів) є Поліна. Поліна вчиться на економічному факультеті Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара четвертий рік. Дівчина почала висловлюватися виключно українською ще в 11-му класі. Свою мотивацію вона пояснює так: «Я говорю українською, тому що до цього спонукає час. Звісно, це моє власне бажання і я нікого ні до чого не примушую. Просто я тоді, в 11-му класі, для себе усвідомила цей величезний розрив між тим, як повинно бути, і тим, як є. Поки російська культурна спадщина придушує наші власні здобутки, ми навіть не маємо голосу їй відповісти, от і все». За час навчання у ВНЗ Поліна стала свідком, як дехто з її знайомих однокурсниць та однокурсників також українізувались з приблизно тих самих причин, що і вона. «Я знаю до 10 людей, які вчинили так само. Ми про це з ними не говорили, але вони потім пояснювали свій вчинок у соцмережах», — говорить Поліна.
На питання про труднощі, з якими можна зіткнутися під час переходу на українську, дівчина відповідає коротко. Називає імовірне зростання уваги від оточуючих, нерозуміючі погляди знайомих, прохання друзів говорити знову російською, часті запитання батьків в дусі: «Навіщо тобі це?», – тощо.
На жаль, скільки таких, як Поліна, складно сказати. Але, однозначно, все помітнішим стає явище добровільного звернення до української мови серед молоді. Подібно до молодого Мокія Мазайло з кулішівської п’єси «Мина Мазайло» сучасні юнаки та дівчата «потужно вивчають забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову», тому що до цього знову спонукає час.
Фурсенко Ярослава, 3 курс, «Дах»