Я стояла під вокзальним годинником та чекала на знайому. Соня вже не перший раз в Одесі і її прохання показати цікаві місця змусило мене неабияк замислитися. Що ми, корінні одесити, можемо запропонувати туристам? Подивитися на Дюка з люка, прогулятися морвокзалом, сходити до оперного театру та купити риби на Привозі — звичний туристичний ритуал. До того ж, влітку люди їдуть сюди заради моря. А що робити восени? Серед натовпу я побачила Соню. Через плече в неї була перекинута камера, яка і наштовхнула мене на ідею. Фотографи полюбляють специфічні й незвичайні місця. Як щодо старих і покинутих будинків з історією?
Казино «Cristal palace». Деволанівський узвіз. Прогулявшись центром Одеси, ми спустилися до Деволанівського узвозу. Соня вже спускаючись сходами як вхопилася за фотоапарат, так і не відпускала до самого кінця. На цій вулиці-привиді найвизначнішою будівлею є казино «Cristal palace». Жителі розповідають, що ще на початку 2000-х воно було відкрите. Та я пам’ятаю його лише в такому стані, аварійному. Вхід відчинено (просто вибито), можна гуляти старими залами та милуватися… Нічим тут милуватися. А от зловити падаючий шматок бетону головою дуже просто. Та Соня залишилася в захваті від цього кольорового напівживого монстра. Піднявшись сходами на другий поверх та прогулявшись коридорами, ми зробили декілька кадрів. Ніби тут проходили зйомки постапокаліптичного фільму.
— А чого з цією будівлею нічого не зроблять? Центр міста ж, такий ресурс гарний!
Я знизую плечима. Знести її має право лише господар, та де його шукати? Контрасту додають скляні стіни морського бізнес-центру поряд. Підлога 2 поверху у такому розбитому стані, що далі йти просто неможливо: шматки бетону на довгих металевих штирях, сильно гнуться донизу і в деяких місцях впираються аж у землю. Взагалі вся конструкція створює враження, що це – великий розмальований барвистий клоун. Таким, яким його зображують у фільмах жахів. Спуск вулицею не менш колоритний: старі будинки, затягнуті плівкою, забиті ставнями вікна, відбиті барельєфи. Вся вулиця ніби мертва. І лише шум автомобілів повертає тебе з цієї пародії на світ «Шаленого Макса».
Паровозний цех. Завод «Краян». Якщо йти зліва від трамвайних колій, довкола бетонного паркану, то скоро побачимо місце, знайоме багатьом екстремалам Одеси. Тут проходить роупджампінг із труби та знаходиться пейнтбольний клуб. Як за орієнтир, можна взяти його. Покинутий паровозний цех — дійсно осіння знахідка, що нагадує про славну історію заводу. Тут конструювали як паротяги, так і танки. Високі вікна, витягнуті до неба, оповиті плющем та і взагалі вся територія густо вкрита рослинами. Природа взяла своє над таким велетнем. Дві башти здалеку трохи нагадують західний фасад Паризького собору Богоматері, хоча й виконували зовсім інші функції. Спроєктований архітектором Аркадієм Тодоровим і побудований у 1883 році, цей цех став окрасою цілого комплексу прилягаючих до нього будівель. Та й вони зараз виглядають не кращим чином.
— У нас в Києві тут би давно створили сквот, де збиралися би всілякі «митці вулиць», – розповідає Соня, не забуваючи фотографувати.
— А у нас тут планують звести торгівельний центр. Щоправда, рішення прийняли лише цьогоріч.
І справді, видно як ведуться будівельні роботи, тож через декілька років цеху може не стати.
Оранжерея дачі Г. Маразлі. Санаторій Чкалова. На території санаторію є декілька покинутих будівель, але найвизначніша, як на мене, скляна оранжерея, побудована для Г. Маразлі Павлом Клейном. Хоча скла в її 40-метровому куполі немає вже давно. Залишилася лише металева конструкція, де воно знаходилося. Ті ж вікна, що на «Краяні», тільки трохи менші, оповиті плющем, та ж велична атмосфера. Стіни оранжереї зроблені з ракушняка, через що у променях вечірнього сонця вони здаються трохи золотавими.
— Я зараз себе відчуваю героїнею мультфільму «Принцеса на горошині», коли вона співала пісню про королівство сердець, — зітхає Соня. — Тут варто насадити квітів! І реставрувати, аби проводити бали.
Я би погодилася, та поки що це лише прихисток для купи сміття та шприців, і не скажеш, що тут колись буйно квітли рідкісні сорти троянд.
Маєток Курисів. Село Петрівка. Наступного дня ми попросили друга, аби він нас відвіз ще у одне цікаве місце, розташоване під Одесою. Маєток Курисів — надто незвичайна будівля для цієї місцевості, ніби зійшла із сторінок книги про Шейхерізаду. Виконана у неомавританському стилі з елементами готики, що є нетиповим поєднанням стилів для архітектури 18 століття у нашому місті. Арки, башти з гострими шпилями, колони терас — все виконано також з ракушняка і тому виглядає ніби покрите золотом. Барельєфи з сімейними гербами, нещодавно відреставровані. Хоча б щось тут виглядає, як нове! Сходи ведуть до колишнього парку, у якому колись росли рідкісні кущі, квіти, серед яких ховалися мармурові скульптури. Деякі тропічні рослини, що були виписані спеціально з-за кордону французьким садівником, зараз є окрасою одеського ботанічного саду. За легендами, що нам розповів екскурсовод (ми натрапили на екскурсійну групу), то Куриси були заможними і мали цілу колекцію картин відомих художників типу Дюрера, Дейка. І подейкують, що оригінали цих картин досі сховані десь під землею.
Є думка, що Одеса — курортне місто і їхати сюди потрібно лише заради моря. А насправді у нас дуже багата історія. Свідками якої є ці старі будинки. Тож ті, хто втомилися від гаміру натовпу, можуть знайти для себе прихисток серед їх стін. І вони розкажуть вам свою історію.
Верис Анастасія