— Колись українська школа анімації була однією з найпотужніших, — розповідає успішний український продюсер Андрій Єрмак зі сцени актової зали нашого університету.
Але ж навряд чи всі знають, що за цими словами стоять, як початок, місяці роботи на Одеській кіностудії заради 10-ти хвилинного «Солом’яного бичка». Навряд чи всі здогадуються про те, що перший анімаційний серіал радянських часів «Пригоди капітана Врунгеля» — плід праці українських художників-аніматорів студії «Київнаукфільм». І вже точно мало хто цікавився тим, що сталося потім і де тепер ця сама студія. За час свого існування вона народила такі шедеври анімації, як мультсеріал «Козаки», анімаційні фільми «Як Петрик П’яточкін слоників рахував», «Капітошка», «Лікар Айболить», «Острів скарбів» та «Аліса в Країні чудес», а від 1990-го року носить назву «Укранімафільм».
Наразі в Україні існує лише одне місце, де навчають серйозній майстерності «мультикотворення», — єдиний факультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (КНУТКТ).
— Навчання зараз потребує змін. Вони намагаються щось зробити, але… — коментує сучасну ситуацію продюсер.
Катя, студентка 2-го курсу факультету режисури анімаційного фільму вищезазначеного вишу, розповідає:
— Моя історія розпочалася з 5-ти років, мама мені вмикала мультфільм «Білосніжка» і щоразу, коли дивилася, я плакала. Мама пропонувала поставити щось інше, але я хотіла дивитися тільки його, і щоразу плакала. А потім я зрозуміла, що хочу, аби над моїми мультфільмами теж так плакали люди, тому зараз займаюся саме цим. Особливо вибору у мене не було, адже в Україні один-єдиний такий факультет, а займатися я хотіла тільки цим, — далі юна режисерка каже, що альтернатива була тільки за кордоном, лише платне навчання.
— В анімації ти можеш усе поміняти, гіперболізувати, пофантазувати, ти можеш робити там все, що ти хочеш, що не можеш в реальності. Варіантів для створення просто купа — це може бути навіть крупа, якась манка, малюнки або пластилін, тобі зовсім небагато потрібно, мультик не зробиш лише без ідеї та наполегливості.
Потрібно небагато, проте щось таки потрібно — за часи Радянського Союзу уся українська індустрія мультиплікації фінансувалася державою. Наразі держава намагається підтримати індустрію анімації шляхом пітчів, проте іноді їхні рішення, на думку Каті, видаються доволі дивними.
— Зараз я працюю на студії й бачу, що замовлення є, роботу для аніматора в Україні можна знайти, і мене це влаштовує. Що не подобається, то це те, що Держкіно виділяє кошти, я б сказала, на дуже дивні проекти, — це моя суб’єктивна думка. На пітчинґах є багато проектів набагато крутіших, і я б дала можливість реалізуватися саме таким, хоча може й не надто масштабним проектам.
Українська творча десниця не може спинитися, створюючи казку. В нас функціонують доволі масштабні студії, освоюючи простори 3D анімації: студія «Panama Grand Prix» («Микита Кожум’яка», 2016); студія «Animagrad», що намагається «створювати фільми, які будуть зрозумілими всьому світові» — за словами її креативного продюсера Ганни Єлисєєвої. Так, на екранах у 2018-му році з’явилася «Викрадена принцеса», а у 2019-му до глядачів дійде українська «Мавка» — за мотивами драми-феєрії Лесі Українки. Функціонують і розвиваються менш масштабні, але досить амбіційні студії, такі, наприклад, як київська анімаційна студія «Червоний Собака». Вони також постійно реалізують завдання навчати молодих митців — організовують практичні курси й надають робочі місця.
— Держава починає піклуватися про випуск українських анімаційних фільмів, тому йдуть потоки грошей, які отримують люди й студії через пітчинги; проводяться анімаційні фестивалі в країні, куди приїжджають люди з різних країн; найбільше мені подобається бажання людей робити продукт, це найголовніше, що ми зараз маємо, — ділиться своєю думкою студентка-першокурсниця КНУТКТ. — Серед того, що не подобається: в нас, майбутніх режисерів-аніматорів, немає забезпечення для роботи: відсутність комп’ютерів, станків для анімації та навіть студентських ліцензій на програми; те, що крупніші установи, що випускають анімаційний продукт, переважно роблять його заради комерції, а не розвитку мистецтва, тому й результат очевидний — шаблонні, одноразові видовища для тих, хто багато думати не хоче.
Студентка вважає анімацію «поєднаною і довершеною версією комбайна всіх візуальних мистецтв. Бо тільки тут ми можемо побачити закони композиції, формотворення та кольорознавства, які прийшли до нас із живопису, канони психології сприйняття, що їх ми беремо з драматургії, ігрового та неігрового кіно тощо».
— Після 8 класу я знала, що хочу вступити саме сюди, саме до цього викладача. На жаль, альтернативи в нас немає. Найбільш наближена спеціальність — це моушн-дизайн в КНУТД (Київський національний університет технологій та дизайну — П. Бублій) або комерційних вишах. Ця спеціальність мені подобається тим, що вона 50/50 творча й технічна, що я маю можливість застосовувати знання з усіх сфер життя людини, що я маю вплив на свідомість людей через кіно, що я можу створювати максимально живий і виразний візуал, що й вивчала все життя.
Один із найавторитетніших метрів режисури анімації Євген Якович Сивокінь, намагаючись домогтися від своїх студентів ясного бачення задуму саме в жанрі мультиплікації часто повторює їм: «Завжди, коли хочеш зробити анімаційний фільм, питай себе: чому анімація? Чому не кіно?».
— Сивокінь це людина кіно, виключно кіно, — розповідає студентка про свого викладача. — Він визнає тільки кіно (ніякої реклами, пояснювальних роликів тощо). Це людина з великим досвідом, яка, в свою чергу, дарує нам його. Хоча йому вже 82 роки (наскільки я пам’ятаю), але він не втрачає себе й планує наступні набори студентів та майбутні анімаційні фільми. Розвиток української анімації для нього — в людях, які готові створювати гідне кіно, не за «голівудським сценарієм». Навчальний процес митець вбачає виключно у практиці, у старанності, пробах, перемогах і невдачах. Він очікує від нас максимальної віддачі.
І такі люди є — гідні створювати якісне українське кіно.
Поліна Бублій