Одеський національний університет імені І. І. Мечникова
Як українці мультики малюють

— Колись українська школа анімації була однією з найпотужніших, — розповідає успішний український продюсер Андрій Єрмак зі сцени актової зали нашого університету.

Але ж навряд чи всі знають, що за цими словами стоять, як початок, місяці роботи на Одеській кіностудії заради 10-ти хвилинного «Солом’яного бичка». Навряд чи всі здогадуються про те, що перший анімаційний серіал радянських часів «Пригоди капітана Врунгеля» — плід праці українських художників-аніматорів студії «Київнаукфільм». І вже точно мало хто цікавився тим, що сталося потім і де тепер ця сама студія. За час свого існування вона народила такі шедеври анімації, як мультсеріал «Козаки», анімаційні фільми «Як Петрик П’яточкін слоників рахував», «Капітошка», «Лікар Айболить», «Острів скарбів» та «Аліса в Країні чудес», а від 1990-го року носить назву «Укранімафільм».

Наразі в Україні існує лише одне місце, де навчають серйозній майстерності «мультикотворення», — єдиний факультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (КНУТКТ).

— Навчання зараз потребує змін. Вони намагаються щось зробити, але… — коментує сучасну ситуацію продюсер.

Катя, студентка 2-го курсу факультету режисури анімаційного фільму вищезазначеного вишу, розповідає:

— Моя історія розпочалася з 5-ти років, мама мені вмикала мультфільм «Білосніжка» і щоразу, коли дивилася, я плакала. Мама пропонувала поставити щось інше, але я хотіла дивитися тільки його, і щоразу плакала. А потім я зрозуміла, що хочу, аби над моїми мультфільмами теж так плакали люди, тому зараз займаюся саме цим. Особливо вибору у мене не було, адже в Україні один-єдиний такий факультет, а займатися я хотіла тільки цим, — далі юна режисерка каже, що альтернатива була тільки за кордоном, лише платне навчання.

— В анімації ти можеш усе поміняти, гіперболізувати, пофантазувати, ти можеш робити там все, що ти хочеш, що не можеш в реальності. Варіантів для створення просто купа — це може бути навіть крупа, якась манка, малюнки або пластилін, тобі зовсім небагато потрібно, мультик не зробиш лише без ідеї та наполегливості.

Потрібно небагато, проте щось таки потрібно — за часи Радянського Союзу уся українська індустрія мультиплікації фінансувалася державою. Наразі держава намагається підтримати індустрію анімації шляхом пітчів, проте іноді їхні рішення, на думку Каті, видаються доволі дивними.

— Зараз я працюю на студії й бачу, що замовлення є, роботу для аніматора в Україні можна знайти, і мене це влаштовує. Що не подобається, то це те, що Держкіно виділяє кошти, я б сказала, на дуже дивні проекти, — це моя суб’єктивна думка. На пітчинґах є багато проектів набагато крутіших, і я б дала можливість реалізуватися саме таким, хоча може й не надто масштабним проектам.

Українська творча десниця не може спинитися, створюючи казку. В нас функціонують доволі масштабні студії, освоюючи простори 3D анімації: студія «Panama Grand Prix» («Микита Кожум’яка», 2016); студія «Animagrad», що намагається «створювати фільми, які будуть зрозумілими всьому світові» — за словами її креативного продюсера Ганни Єлисєєвої. Так, на екранах у 2018-му році з’явилася «Викрадена принцеса», а у 2019-му до глядачів дійде українська «Мавка» — за мотивами драми-феєрії Лесі Українки. Функціонують і розвиваються менш масштабні, але досить амбіційні студії, такі, наприклад, як київська анімаційна студія «Червоний Собака». Вони також постійно реалізують завдання навчати молодих митців — організовують практичні курси й надають робочі місця.

— Держава починає піклуватися про випуск українських анімаційних фільмів, тому йдуть потоки грошей, які отримують люди й студії через пітчинги; проводяться анімаційні фестивалі в країні, куди приїжджають люди з різних країн; найбільше мені подобається бажання людей робити продукт, це найголовніше, що ми зараз маємо, — ділиться своєю думкою студентка-першокурсниця КНУТКТ. — Серед того, що не подобається: в нас, майбутніх режисерів-аніматорів, немає забезпечення для роботи: відсутність комп’ютерів, станків для анімації та навіть студентських ліцензій на програми; те, що крупніші установи, що випускають анімаційний продукт, переважно роблять його заради комерції, а не розвитку мистецтва, тому й результат очевидний — шаблонні, одноразові видовища для тих, хто багато думати не хоче.

Студентка вважає анімацію «поєднаною і довершеною версією комбайна всіх візуальних мистецтв. Бо тільки тут ми можемо побачити закони композиції, формотворення та кольорознавства, які прийшли до нас із живопису, канони психології сприйняття, що їх ми беремо з драматургії, ігрового та неігрового кіно тощо».

— Після 8 класу я знала, що хочу вступити саме сюди, саме до цього викладача. На жаль, альтернативи в нас немає. Найбільш наближена спеціальність — це моушн-дизайн в КНУТД (Київський національний університет технологій та дизайну — П. Бублій) або комерційних вишах. Ця спеціальність мені подобається тим, що вона 50/50 творча й технічна, що я маю можливість застосовувати знання з усіх сфер життя людини, що я маю вплив на свідомість людей через кіно, що я можу створювати максимально живий і виразний візуал, що й вивчала все життя.

Один із найавторитетніших метрів режисури анімації Євген Якович Сивокінь, намагаючись домогтися від своїх студентів ясного бачення задуму саме в жанрі мультиплікації часто повторює їм: «Завжди, коли хочеш зробити анімаційний фільм, питай себе: чому анімація? Чому не кіно?».

— Сивокінь це людина кіно, виключно кіно, — розповідає студентка про свого викладача. — Він визнає тільки кіно (ніякої реклами, пояснювальних роликів тощо). Це людина з великим досвідом, яка, в свою чергу, дарує нам його. Хоча йому вже 82 роки (наскільки я пам’ятаю), але він не втрачає себе й планує наступні набори студентів та майбутні анімаційні фільми. Розвиток української анімації для нього — в людях, які готові створювати гідне кіно, не за «голівудським сценарієм». Навчальний процес митець вбачає виключно у практиці, у старанності, пробах, перемогах і невдачах. Він очікує від нас максимальної віддачі.

І такі люди є — гідні створювати якісне українське кіно.

Поліна Бублій

Поділитися:
Share on facebook
Facebook
Share on twitter
Twitter
Share on pinterest
Pinterest

Логотипи студентських редакцій:

Соціальні мережі
Інші публікації

Знайомство з факультетом журналістики, реклами та видавничої справи в онлайн-форматі

Є така весняна традиція на факультеті журналістики, реклами та видавничої справи – запрошувати на зустріч абітурієнтів. От і цього разу 27 березня 2021 року відбувся День відкритих дверей, щоправда, в онлайн-форматі на платформі Zoom. У зустрічі взяли участь декан факультету Олена Андріївна Іванова, заступник декана з навчальної роботи Інна Валеріївна Лакомська, старші викладачі Сергій Володимирович Азєєв та Аліна Олегівна Червінчук.

Факультет журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету імені І. І. Мечникова оголошує про проведення конкурсу студентських журналістських робіт на тему «Права людини в медіа: від розуміння до змін»

До участі у конкурсі запрошуються студенти І, ІІ, ІІІ та ІV курсів факультету журналістики, реклами та видавничої справи ОНУ імені І.І. Мечникова, які створюють власний

Студентські газети – результат колективної роботи майбутніх журналістів

На факультеті журналістики, реклами та видавничої справи викладають дисципліну, що направлена на відточення студентами практичних навичок володіння словом, – журналістську майстерність. На цих заняттях студенти

Осінь по-карпатськи

Карпати – багата культурна історія, збирання ягід та грибів, катання на лижах і сноуборді, риболовля, купання в гірських річках і просто естетична насолода краєвидами. Ми