Олена Кузнєцова обожнює каву, бути дівчинкою-дівчинкою та світові пульти. Ще декілька років тому вона починала з актової зали нашого університету, а тепер активно співпрацює з місцевими площадками та музичними гуртами. Закохана по вуха в світло, Олена розповіла нам про те, як вона справляється з труднощами професії, як живе світ театру та чим надихається художник зі світла.
Ставлення до дівчат у професії
— Коли я починала, то не замислювалася про це. Я працювала, бо отримувала від цього кайф. І коли я більше заглибилась упрофесію, то почала зустрічати «асимільованих» дівчат. Змінюється все: починаючи від лексики, закінчуючи ставленням до тебе. Мені пощастило з оточенням, тому що мені дуже комфортно з хлопцями, з якими я працюю. Вони ставляться до мене добре. Спочатку я думала, може це в Одесі така тема? Але коли я була в Києві, то познайомилася з техніками і зрозуміла, що все дуже залежить від людини. Я, мабуть, випромінюю щось таке, що всі ставляться до мене добре й ажуть: «Уті-путі, дівчинка, а чим тобі допомогти? Ні, не піднімай, воно важке». А я не можу сидіти, коли розбирають чи збирають майданчик, я не можу просто за цим дивитися. Я все одно що зможу візьму, перенесу. Не кожна дівчина зможе бути в цій професії, тільки сильна й cамодостатня. Ти хочеш прийти на майданчик красивою, а потім згадуєш, що тобі ще треба тягати ці брудні прилади, і вже не думаєш про красу.
Проблеми дівчат у цій галузі
— Раніше я працювала в ОНУ, але я вже закінчила університет, тому зараз там особливо не з’являюся по роботі. Тепер я хочу йти в прокатну компанію, тому що це розширює мої можливості. І ось тут реально постає питання: якщо будуть вибирати між чоловіком, який знає менше, але сильніший, з фізичної точки зору, і мною, яка знає багато і має великий досвід, але я дівчина — кого виберуть? В Одесі потрібні «тягачі», а в Києві є поділ на тих, хто працює мізками, і на тих, хто буде виконувати силову частину роботи. Це дуже важко фізично. Влітку я працювала тиждень на «Odessa Kizomba Beach Festival». Так, я заробила гроші, але це повністю змінило мій біологічний годинник. Я приходила щодня на майданчик о 9 вечора й ішла звідти о 7 ранку. І так тиждень. Бути після цього адекватним — неможливо. Але це круто, коли ти 7 днів влітку зустрічаєш світанки на березі моря. Я дійсно після цього місяць відновлювала режим, тому що раніше 5 ранку не могла лягти спати.
З чого все почалося
— Початок моєї театральної діяльності — Одеська кіношкола імені Віри Холодної при Одеській кіностудії. Колись там разом із нами репетирував навчальний театр. Та їм потрібна була допомога — не було кому сидіти «на звуці» на спектаклях. А я дуже люблю допомагати людям — так я вперше взяла участь у спектаклі. Далі був День філологічного факультету в ОНУ. Я вже думаю: «Ну, в мене ж є досвід, зараз я “бомбану” цю богадільню». Спробувала — ніби й виходить, сподобалося. Почала щось тикати, щось вчити. До мого приходу, по суті, там нічого не було ні зі звуку, ні зі світла. Я рада, що зараз Центр культури дуже розвивається.
Учитель
— Приблизно в той самий час, коли я була звукорежисером на День факультету, я познайомилася з дуже досвідченою людиною — Іваном, який став моїм учителем. З ним вийшла цікава історія: спочатку він мене вчив, а зараз я його мотивую. До нас прийшла та стадія, коли ми зрозуміли, що застопорилися на чомусь, і я його змушую вчити щось зовсім нове, наприклад, новий пульт. Крім роботи нас об’єднує світогляд. Ми можемо обговорювати щось дуже далеке від роботи, наприклад, афірмації або здорове харчування. Ми вийшли з відносин «учень-учитель» і зараз нарівні. Я неймовірно від цього кайфую.
Театр ТЕО
Для мене це взагалі найбільше професійне нахабство, яке могло сталося, бо я знала на той час небагато. Я побачила, що відкривається театр, і запитала, чи потрібен їм художник зі світла. Наступного дня я приходжу на співбесіду і потім, буквально протягом місяця, з моєю допомогою відкривається ТЕО. Це був дуже великий досвід кризового менеджменту, тому що за 3 дні до відкриття не було навіть сцени. Все було дуже жорстко, ми майже не репетирували, а на другий день прем’єри режисер виїхав до Києва. Коли відкривався ТЕО, я місяць не ходила на заняття. Приходжу до університету — і бачу на стенді великий матеріал про відкриття нашого театру, це дуже приємно.
В ТЕО було круто, але, на жаль, ми не зійшлися з директором. Це був великий крок: піти з театру, який народився в тебе на руках. Я пішла звідти працювати звукорежисером у театр Марії Кругленко, з яким ми разом починали на кіностудії. Мені було боляче дивитися на репетиції, боляче не втручатися в роботу художника зі світла, хоча я розуміла, що він робить щось не те. Для мене було важким моментом відпустити. Мене покликали сюди працювати зі звуком, я повинна робити тільки звук. Всі «лажі» зі світлом я не чіпаю, я займаюся звуком, а зі звуком у мене все добре.
Ставлення до театру
— Влітку я працювала в «Mafia Rave Terrace», і мені порадили зайти до лялькового театру. Я побула там тиждень на стажуванні, подивилася, що й до чого. Для мене це теж був великий вибір: залишитися в клубі чи піти в театр. Але мені було не до душі. Я розумію, що мені 21 рік. Я розумію, що в 40-50 років сидіти в театрі добре, але у мене ще період «егегей»: клуби, тури, концерти — це так, хочу, а ось сидіти в театрі — ну, не знаю.
Я працюю в Дитячій театральній школі. «Театралка» — це мої 3200 гривень на місяць. Моя зайнятість там — це грудень, травень і додатково пару концертів на місяць. Мені подобається, тому що це робота з дітьми, це стабільний заробіток. Нехай і не великий, але мається на увазі, що я можу зробити ще щось. Мені подобається, що розвиваюсь і я, і театральний майданчик. Я в цій школі 3 роки, і зараз, через ці 3 роки, ми закуповуємо світло.
Робота в умовах пандемії
— Коронавірус найбільше зачіпає мою сферу, тому що скасовуються масові заходи. Ми з колегами вирішили думати позитивно: під час карантину краще підготуємося до сезону, налаштуємо техніку, виспимося (сміється). Але ми справді боїмося, що сезон не почнеться.
Можливості у цій галузі
— Я вважаю, що ти розвиваєшся — і твоє тебе знаходить. І ти знаходиш людей. Я постійно шукаю якісь нові можливості. Зараз я працюю з гуртами, наприклад, з «Premier Project» і з «Duke Time». З усіма ми зустрілися в ОНУ і тепер активно співпрацюємо. Раніше я працювала з групою «BESPEKA». Все тягнеться, як ниточки, — з чогось. Десь зустрілися, десь порекомендували.
Мені, до речі, викладачі філологічного факультету пишуть: ось, побачили якесь оголошення й подумали, що Олені має сподобатися, тому й відправляють його мені. Хоча мене на філфаці не сприймали. Просто під час навчання я зрозуміла, що я надзвичайно щаслива людина, бо вже тоді знайшла свою професію й почала в ній розвиватися.
Розвиток можливий в театрі, в прокаті, або з якоюсь крутою групою, яка катається з туром. Я зараз тусуюся з людьми, які працюють з Олею Поляковою, з «Бумбоксом». Вважаю, що це теж розвиток. Моя мрія — попрацювати на «Atlas Weekend», адже знаю: там така запара, що зайва людина їм не завадить.
Коли ти вважаєш, що ти крутий і чогось досяг, важливо подивитися на цю історію з іншого ракурсу. Я зараз пішла на заняття з академічного рисунка й кольорознавства. Хочу повністю виправдати назву своєї професії — художник зі світла. Світло — можу, вмію, практикую, а художник — не до кінця. І ось я, художник зі світла, півтори години малювала овали. Я хотіла зайти з боку поєднання кольорів, бо зрозуміла, що в якийсь момент застопорилася на тому, до чого звикла. Хочу спробувати відійти від звички й робити по-іншому.
Ліга Сміху
— За останні пару місяців я була кілька разів у Києві: з командою Шкільної Ліги Сміху і з командою однієї з регіональних ліг. Хоч я й художник зі світла, але на Лізі Сміху працюю зі звуком. Тільки це не означає, що я не відволікаюся на світло. Останнього разу в Українському театрі на фестивалі Ліги Сміху я «відзвучила» 2 команди, сказала художникові зі світла піти покурити і сама стала на світло. В ОНУ під час Студентської Ліги Сміху відбувається те ж саме: я відпрацювала зі звуком і пішла працювати зі світлом.
Що подобається в роботі
— Я вважаю, що якщо щось любити — то любити кожен його етап. Я люблю годувати людей на майданчику (сміється). Це виглядає як розсилка з повідомленням: «Я йду до магазину, що кому купити?». На майданчик я повертаюся з двома переносками кави, в руці ще й пакет із булочками й алкоголем. Ми жартуємо, що коньяк існує для того, щоб розкрити слух у звукорежисерів, але, насправді, він приносить відчуття розслабленості в напруженій обстановці. У техніків така величезна відповідальність за те, щоб глядачів просто не вбило струмом. Адже якщо ми щось не так підключимо, всім буде «бо-бо».
Натхнення
— Мене надихає майже все. Мене надихає приходити на майданчик о 7 ранку, хоча я сова. Мене надихає «ритуальна» кава на монтажі. Мене надихає команда, процес підготовки, реалізації. Коли люди заходять до зали, у тебе з’являється хвилювання, від якого ти нікуди не дінешся. Я бажаю собі й усім професіоналам у цій сфері, щоб воно нікуди не пішло. Ми створюємо щось разом, таке маленьке й рідне, а потім перший глядач заходить на майданчик, збирається більше людей, все починається, щось виходить, а щось ні. Під час демонтажу ми працюємо всі разом як один організм, підтримуємо один одного. Це надихає. І якби справді не надихало, я б цим не займалася. Пішла б учителем української мови та літератури, а не оце все.
Бесіду вела
Анастасія Балєва