«И все биндюжники вставали, когда в пивную он входил…» — знайома кожному одеситові з дитинства пісня. І найпопулярніші питання, пов’язані з нею, були про шаланди, баркас та биндюжників. А чи знали ви, чим відрізняються ці самі биндюжники від звичайних вантажників? І як катакомби пов’язані з діяльністю биндюх.
Биндюжники — явище типове для припортового міста, але лише в Одесі їм дали таку назву. По суті, це були звичайні вантажники на возах, що допомагали кораблям швидко залишити вантаж на березі. На цьому їх повноваження і завершувалися би, якщо не згадати, чим відома Одеса у 19 сторіччі. Контрабандисти. Постачаючи незаконний товар, їм було на руку мати вправних, кремезних мовчунів. Биндюжники з їх биндюхами (спеціальні візки) ідеально підходили для їзди катакомбами. Маленькі тяглові коники породи першерон та такі ж мініатюрні біндюхи (вони складалися лише з дерев’яної площадки на колесах) вже давно їздили вузькими ходами. Їх ще з середини 19 століття призвичаїли під потреби робітників каменоломень. Каміння, що підходило для реалізації, тобто рівне, з прямими кутами вивозилося на візках на поверхню. До сих пір у деяких системах катакомб залишилися сліди від колес.
Треба зауважити, що процес видобутку каміння в катакомбах із часом змінювався. Про це можуть розповісти стіни. Для того, аби занурення в атмосферу було максимальним, я взяла провідника Дена, який все своє життя присвятив катакомбам. Мандрівка у підземелля в нас розпочалася в Іллінці. Під нею розташована одна з найстаріших та найменш досліджених систем одеських катакомб. Про те, що маршрут не туристичний, говорив вхід до катакомб, розташований під кущем. Раніше він був більшим, щоб туди міг проїхати візок, але для того, аби вберегти населення від необдуманих мандрівок, багато входів у середині минулого століття засипали. Тож цей лаз можна віднести до нелегального. Отже, мою мандрівку раджу не повторювати самостійно!
Перші півгодини під землею ми ходили дуже вузькими коридорами. Як тут їздили на конях? Ден попросив звернути увагу на стіни, викладені з каменю, який назвав бутовкою. Справа в тому, що ходи не завжди були такими вузькими. Бут (бракований камінь, що залишився після видобутку) було не вигідно піднімати на гору, надто багато сил витрачали на це. Тому робітники викладали бутом стіни. А так коридори доволі широкі. Стіни та стелі випиляні нерівно. Це пов’язано з тим, що ракушняк до 1839 року добували варварським способом: відрізали шмат породи і вже потім розпилювали на плити. Та на поверхню підіймали не лише їх. Відоме всім каміння-дикарь використовувалося для мощення тротуарів. Для того ж використовували і зовсім маленькі шматочки каміння, що називали жерствою. Коли ж з Англії привезли перші спеціалізовані пили, процес видобутку змінився. Тепер можна було випилювати кам’яні блоки одразу зі стін. На биндюху, в яку запрягали лише одного коня, завантажували до 20 великих кубів. І хоча коні важко працювали, але умови в них були кращі, ніж у людей. Для них навіть робили спеціальні конюшні. Зрозуміло, що люди, які майже весь час проводять у катакомбах і знають ці лази, були потрібні контрабандистам.
У 1930 році почали видобувати каміння ручною механічною пилою Рогозіна, «рогозинкою» А через 20 років випилювати породу взялася спеціальна машина. І вона робила це швидше за людей. Та був один недолік: коридори, що бурила машина Заступайла, були широкими, а тому не стійкими. І якщо мандрувати старими коридорами безпечно, то у цих нових коридорах, яким по 70 років, страшно. Дуже багато свіжих обвалів. Вони відбуваються у дощову погоду та доволі часто.
І у цих широких залах вже немає духу биндюжників. Використовувати живу працю стало не вигідно, її витіснила машинна. Як і у всіх сферах життя. А останній биндюжник Одеси (за переказами, його звали Федя Трапочка) помер після війни. Так і завершилась ця неповторна сторінка історії Одеси.
Анастасія Верис