Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

Із пряниками на війну, або Яку силу мають ті, хто мають намір

У затишному українському музеї народної архітектури, що під відкритим небом на Львівщині, у маленькій пам’ятній хатинці, розташованій на пагорбі та опалюваній старою кам’яною піччю, працює людина-революція з містечка Дубляни.

У цій невеличкій пам’ятці архітектури кожен із нас може побачити й взяти участь у створенні зброї за мир — медових пряників із візерунками. Ми живемо, ані секунди не замислюючись про смерть, яка стається там, де нас нема. Тим часом, кожні 3 дні маленький кортеж із «солодкими патронами» вирушає на Схід і нагадує тим, хто ні секунди не забуває про смерть, що є ще й життя.


«Як вони радіють, вони завжди так чекають, то хіба ж я можу їх підвести?». Днями й ночами кипить робота в руках жінки, якою рухає це питання. Дати тим, хто зі зброєю, зарядитися — саме так визначила свою місію на цій війні активістка Ольга Василенька. Її постійна робота почалася задовго до початку бойових дій. Волонтерка була активною учасницею трьох українських революцій. Висловлювала своє за майбутнє України в столиці під час Революції на граніті. Згодом, під час «Помаранчевої революції», разом із чоловіком, тримала власноруч пошитий прапор, про який зараз запитують у музеях, проте із своєю пам’яттю жінці не хочеться розлучатися. Під час Майдану волонтерка була у Києві щовихідних — готувала борщ із назвою «Петро Симоненко» — з посмішкою показує фотокартки тих часів із альбому. Проте історій значно більше — усе те, чим може пишатися ця жінка, не описати у простих рядках.
Ольга працює соціальним працівником у рідних Дублянах, а медові пряники — її гордість. Винайшовши власний рецепт печива, використовуючи лише натуральні інгредієнти найкращої якості, Ольга понад усе турбується, щоб дати змогу посмакувати радість життя українським військовослужбовцям у госпіталях та на фронті. Повторює слова: «Допоки є патріоти — Україна буде».
Спочатку жінка робила все вдома, потім її запросили до музею «Шевченківський Гай», який щодня відвідують гості. Там Ольга проводить майстер класи з пряничного розпису, а також продає половину готових виробів, кошти йдуть на нову сировину. Жінка радісно вітає всіх, хто приходить: студентка з Індії, юнак з Австрії, турист з Німеччини, дівчата з Києва, харківська сім’я та журналістка з Одеси — ті, кого можна побачити у музеї та хто радо бере участь у справі.
Своїми спрацьованими руками активістка обіймає дітей, юнаків і дорослих. Місити медове тісто — не така вже й легка справа, проте, виявляється, щоб дарувати турботу — треба лише мати намір. Втомлена, вона закінчує розпис партії до останнього, знаючи, що кожна солодка крихта додасть наснаги тим, хто її потребує. Нарешті завершивши роботу, з музею жінка їде додому в Дубляни, оминаючи галасливий центр Львова. Їй неприємна показна розкіш так само, як і «радянське» ставлення до особистості. Проте про ситуацію в країні Ольга Василенька говорить із надією. Тому вона обирає робити те, що в її силах, аби тільки було легше тим, чиї сили — життєво важливі. І настане час, коли вона залишить зброю й буде просто випікати смаколики.
А ви, коли будете у Львові — завітайте до «Гаю». Там — гарно, пряники і приклад незгасної надії.

Поліна Бублій