Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

Коли починається війна, сліпий стає зрячим…

Напередодні війни, ввечері 23 лютого, ми стояли на перехресті Буніна та Пушкінської, пропускаючи колону машин із молодими військовими. Тоді я, напевно, вперше замислилася: «Невже війна?». Невже те, про що останніми тижнями говорить мама, дійсно поряд? 

Авжеж, мене непокоїли її звістки про те, що батько не спить ночами та слідкує за новинами. Однак дуже дратували заклики збирати речі на випадок війни. Я неодноразово казала не піднімати цю тему в розмові зі мною. Як і більшість українців, відмовлялася впустити до свого життя біль, розруху та невизначеність.

Про оголошення «спеціальної воєнної операції» дізналася від мами. Вона зателефонувала з Дніпра. Ця розмова якимось чином записалася. Чи то через необережність рухів, чи то я відчула: щось трапилося.

Ярославо!

Зараз. Так? 

Війна почалась! Збирай усі речі, ти знаєш, де бомбосховище?

Зараз подивлюся, що почалось, — ледве чутно сонним голосом вимовляю я. 

Піднімаюся з ліжка, відсуваю штори та виглядаю у вікно. У цю мить частково усвідомлюю жах новини, від того голос стає твердим, і я нарешті відповідаю про бомбосховище:

Ні, не знаю.

Вибухів не чутно? — мама передає запитання батька.

Ні.

Ярославо, потихеньку збирай речі, будемо тебе забирати.

Одразу після розмови я подумала, що мене випробовують. Але потім… Потім заглянула до Google і побачила: «Усі молитви сьогодні з Україною».

З того дня минуло більше двох місяців, а я досі не можу отямитися та остаточно усвідомити, що триває повномасштабна війна. Батьки спочатку відвезли мене на Дніпропетровщину, а потім наполягли на виїзді до Польщі. Я виїхала разом із багатодітною родиною тітки, а вся моя родина залишилася в Україні. У мене були, як я вважала, блискучі плани, але наразі… Війна вплинула на них —  доведеться докорінно переглянути все. 

Ярослава Фурсенко,

пресслужба факультету