«…краще в багнюці та з чистою совістю», — Наталя Нагорна — журналістка, що працює на війні

Гендерна рівність журналістів в умовах війни, найскладніші поїздки в ООС, журналістські стандарти в військових матеріалах, поради журналістам-початківцям. Все це та ще багато цікавого від журналістки з команди ТСН — Наталі Нагорної.

 «Найголовнішим у стосунках є не професія, а довіра та повага» 

Як воно, бути жінкою-журналісткою в умовах війни? 

Якщо гендерна рівність десь і існує, то саме в журналістиці в умовах війни. Мені здається, що ніхто вже не звертає уваги на стать. По-перше, через те, що інтенсивність бойових дій не така висока, як на початку. По-друге, всі мали час, аби навчитися відрізняти взвод від роти,  БТР від БМП, автомат від кулемету, що там ще? Занадто серйозна фізична підготовка непотрібна — це ж не сили спецоперацій. Можеш бігти в броніку, а потім щось розповісти  — цього достатньо. Але, якщо серйозно, то за стільки років всі вже пройшли певну кількість курсів — з тактичної медицини, психологічної адаптації, поведінки в полоні, тощо. Хто хотів навчитися — навчився, й статеві ознаки не мали жодного значення. 

Чи не заважає професія особистому життю? 

У мене є людина, яку я дуже люблю, яка вміє ставитися з розумінням до моїх поїздок і відряджень. Найголовнішим у стосунках є не професія, а довіра та повага. Головне, аби я, виконуючи свої професійні обов’язки, не давала приводів мене соромитися, а так — у кожного є своя робота. Журналістика ще й така справа, яка дуже тісно переплетена з особистим життям. Класно, коли поруч є людина, яка може підірватися з тобою на пожежу в костелі серед ночі чи прикривати тебе під час бійки на акції протесту. Але я маю бути цілою та неушкодженою.

Нам відомо, що у вас є кіт, як він переносить ваші довгі відрядження? 

Якщо хтось любить тебе, то піклується й про твого кота. Моїй Тигрині потрібно, щоб хоча б один із двох її людей був вдома.  Але в неї є ще «хрещені» — наші друзі Тетяна та Ігор. Якщо раптом нас обох немає — то вони з нею живуть.

Колись вам на день народження подарували бронежилет. Від кого це був подарунок і чи користувалися ви ним потім?

Мені двічі дарували бронежилети. Перший раз — в 2014 році. Подарувала його Женя Цвєтанська, журналістка ТСН, мама мого хрещеного Макара. Тоді ми просто передали його на фронт якомусь солдату під Слов’янськ. Також в мене є бронік від якоїсь журналістської організації, але я його вдягала лише пару разів. Гострої потреби в спорядженні у нас немає, бо робота повністю цим забезпечує — є бронежилети, каски та аптечки. А ще камери для нічної та екшн-зйомки. Що ще там треба?

«Війна знищує журналістські стандарти. Вони там просто не працюють» 

Ви стали першою жінкою у редакції ТСН, що поїхала в зону ООС. Які були враження? Не боялися?

Панічного страху, мабуть, ніколи не було. Але нормальне хвилювання й досі трапляється. Якщо десь недалеко міни падають чи снаряди розриваються, то, безумовно, це дуже неприємно. І не тільки за себе, адже там можуть бути люди, на яких теж хтось чекає, яких хтось любить. Ми всі не безсмертні. 

Які поїздки в зону ООС були найскладнішими?

На початку війни — бо тоді не було чіткої лінії розмежування, ставалося багато неприємних несподіванок. Обстріли були значно потужнішими, більше смертей, більше поранень.

Зараз найважче восени, особливо в деяких місцях. Дуже брудно. Постійно брудні. У нас є жарт журналістський. В університеті на курс старше від мене вчився Єгор Логінов, він їздить знімати війну від каналу «Україна». Йдемо ми в гумових чоботях, брудні, змерзлі, по багнюці та я йому кажу: «Єгоре, а в тебе теж червоний диплом?»

Але краще в багнюці та з чистою совістю (посміхається).

В мене є одногрупниця, яка стала успішним менеджером, але не працює журналістом. Якось я спитала її, чи подобається їй там. «Ну, все ж краще, ніж по окопах бігати», — відповіла вона. У той момент я зрозуміла, що люблю ці окопи, мені важливі люди в них, мені важливе те, що там відбувається.

Чи важко дотримуватися журналістських стандартів в умовах війни? 

Війна знищує журналістські стандарти. Вони там просто не працюють. Це не означає, що інформація стає неправдивою. Просто там насправді все по-іншому. Наприклад, стандарт «повноти інформації» —  ми не можемо говорити все, інакше це може нашкодити українській армії та призвести до смертей. Те саме із точністю подачі. Ми не говоримо, наприклад, прізвища військових, або номери їхніх бригад. Постраждав стандарт «оперативність»:  я знаю, що загинув ось такий боєць, ось в мене є його інтерв’ю, можливо, навіть останнє, але є правило «доба тиші». Поки не знають його рідні – ми не можемо повідомити про те, ким був загиблий воїн. 

До чого потрібно бути готовим журналістам, які вирушають до гарячої точки? 

Ти приїдеш, а там — нічого. Війна триває восьмий рік і перестала по суті бути новиною. Поки не станеться щось погане, куди ти зможеш доїхати та зняти наслідки. Поїхавши на війну, ти маєш бути готовим не побачити війну. Лінія розмежування – дорога. Ти не можеш бути всюди. Ти не знаєш, куди завтра прилетить чи де сьогодні почнеться.

Тому ти можеш бути тиждень на війні та не почути жодного пострілу. Війна стала рутиною — ось вони окопи, ось вони солдати. І так вже багато років. 

Існує думка, що писати про війну важливо, але вся правда — шкідлива. Що ви думаєте з цього приводу? 

«Війна» — явище абстрактне та тимчасове. Ми розповідаємо про події, про людей.  Журналіст має бути там, де в цей момент відбуваються новини. Правда, як і війна, — теж абстрактне поняття.  Я за правду. Що людям «не можна знати»? Це хибні уявлення влади у спробі захистити себе. «Не можна знати про Чорнобиль, бо буде паніка», «не треба казати правду про кількість загиблих в Іловайську, бо будуть бунти», «не можна говорити, що вакциновані теж помирають, бо люди не будуть вакцинуватися». Я не знаю, що таке «правда», але є факти, є статистика, є дослідження компетентних людей, є свідчення очевидців — це для мене найголовніше.

З ким ви зазвичай їздите у відрядження на передову? Що це за команда?

Оператор плюс водій. Це досвідчені люди. Які знають свою роботу. Розуміють логістику. Усвідомлюють завантаження. Іноді ми підвозимо когось із колег — фотографів, кореспондентів з електронних ЗМІ, прес- офіцерів. Журналісти — не надто дружня братія, але на війні прийнято допомагати. І гнатися за ексклюзивом, особливо, якщо це стосується загиблих — дуже дурний тон.

«Ми не називаємо себе «військовими журналістами». Ми — журналісти, які працюють на війні» 

У 2018 році ви видали книгу «Повернутися з війни», в примітці до неї ви казали, що «солдатам розказують, як воювати, але чомусь не пишуть, як жити після війни». Тож чи можна повністю повернутися з війни? 

У когось вийде, у когось — ні. Хтось потім повернеться. Хтось піде і йому буде майже байдуже. Хтось потрапив у пекло та пережив це легко. Хтось міг почути постріли десь здалеку і тепер не може спати. Сотні тисяч людей «були на війні» — в кожного щось своє в душі.

Як зародилася ідея написати таку книгу? 

Я її в телефоні писала. Як короткі замальовки. Лежала в Єгипті біля басейну і писала-писала. А потім ще й намалювала щось. Але я боюся цю книжку, вона для мене болюча та страшна. Такий горокракс створила. Взяла все, що мені наболіло – запхала в одну книжку. І живу собі якось далі.

Ви нагороджені орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Як ви ставитеся до цієї нагороди?

Вона в мами десь лежить. У неї є поліетиленовий пакет, в якому лежать мої нагороди. Значки, медальки, орден. Хтось казав, що колись орден дасть прибавку до пенсії. Чи то поховати мають безкоштовно. Але я не уточнювала (сміється).

Розкажіть про проєкт «Журналістика очима ТСН». З якими труднощами ви стикалися під час її підготовки? На кого він зорієнтований? 

Це незакінчений проєкт, який колись обов’язково народиться повністю (посміхається). Орієнтувалися на студентів, журналістів-початківців, регіональних кореспондентів. Вирішили зробити «абетку» — взяти базові знання з журналістики й записати на відео, щоб кожен зацікавлений міг безкоштовно отримати ці знання. У нас невелика аудиторія на ютубі — україномовний ютуб розвивається складніше, і ми, насправді, нічого спеціального для розвитку каналу й не робили. Але він живе якимось своїм життям. Приходить стажер — от тобі, подивись, а потім будемо про щось говорити. Ми економимо собі час, щоб не повторювати постійно одне й те саме різним людям. Зміг додивитися – молодець, пішли на наступний рівень.

На вашу думку, які тренінги потрібні починаючому військовому журналісту?

Ну, ми не називаємо себе «військовими журналістами». Бо не носимо однострій, не берем у руки зброю, не здійснюємо постріли, не приймали присягу. Ми — журналісти, які працюють на війні. Я вже перерахувала вище, що ми проходили всі неодноразово вишкіл з тактичної медицини. Цей тренінг потрібно періодично повторювати. Окремо групи журналістів брали участь у складному тренінгу «як вижити в полоні». Я сама веду два тренінги  в медіа-школі 1+1 — це «Журналіст на місці трагедії» та «Робота з травмою». Має хтось пояснити, як спілкуватися з солдатом, який дві години тому втратив побратима й збирав його по шматках в пакет. Які питання ставити мамі, у якої тільки що померла дитина? Ми вчимо також, як самому потім жити. До дня загиблих дітей (цього року вперше відзначали таку дату) ми записували інтерв’ю з мамами, які втратили дітей у результаті обстрілів. І доводилося ставити дуже «страшні» питання. «Як вона померла?», «А тіло ви забирали?», «Про що останнє ви говорили?» тощо. І аби записувати ці інтерв’ю та не зробити людині гірше, потрібно мати певні навички. Але також бажано проходити хороші психологічні тренінги, аби самій після цього нормально жити, спати, їсти. Як дихати після цього інтерв’ю? Ми вчимо, як не згоріти передчасно. 

Топ-3 якості, які мають бути у військового журналіста.

Ну, можу сказати про журналістів, які працюють поруч із військовими журналістами (посміхається). Має бути сміливість, бо страх буде дезорганізовувати процес. Повинна бути небайдужість. Якщо тобі пофіг на тих, хто там, то навіщо все це? І здоровий глузд — це може вважатися якістю? От це дуже треба, хоча і важко зберегти.

Наостанок, які б найголовніші поради ви дали студентам-журналістам, що планують працювати репортерами? 

Дивіться новини. Читайте книжки. Подивіться наші відеоблоги #журналістика_очима_тсн. Вчіть українську та англійську мови — в першу чергу. Займайтеся спортом, бо колись гарна фізпідготовка врятує вам життя. Мандруйте Україною та світом. Запитуйте. Цікавтеся подіями. Висипайтеся, коли є змога. Починайте працювати просто зараз. Кожен досвід вам у плюс. Вчіться знімати та монтувати. Переступайте через свої страхи. Закохуйтеся. Захищайте тих, хто потребує вашого захисту. Вимагайте справедливості. Будьте розумними котиками.

Анастасія Гижиця, 4 курс

Поділитися:

Facebook
Twitter
LinkedIn
Telegram