Ідучи вулицею, люблю вдивлятися в обличчя людей. Так цікаво, що вони відчувають, за що переживають, особливо коли замріяно дивляться в далину. Так хочеться приєднатися до їхніх мрій. Кожне місто має свою атмосферу, яку створює суспільство. Якщо згадати Львів, одразу в пам’яті виникають патріоти, музиканти, привітні люди. Якщо зазирнути до Києва — це постійно швидкий рух, чимось заклопотані обличчя, у метро десь там стомлена пара ледь тримає відкритими очі та бажає швидше добратися додому, поїсти та відпочити. А Одеса — це взагалі окремий вимір.
Якщо придивитися до обличчя одесита, то лінії біля губів будуть майже в усіх підняті, що свідчить про радісне життя, сповнене посмішок. Як казав Борис Барський, учасник трупи «Маски шоу», директор театру «Маски»: «Як тут можна сумувати, коли саме місто наповнене енергією цих радощів та жартів. Я не приховую того, що Одеса допомагає мені писати жарти». Він пригадав, як одного разу поїхав до іншого міста по роботі:«Тільки-но вийшовши з потяга, одразу відчутно інший дух. Люди не такі». Розповів, що не зміг там надовго залишитися та повернувся до рідного міста.
Я не одеситка і добре бачу різницю між справжніми корінними та сучасними місцевими. Моя мама та вся її родина з Одеси, але варто було їй переїхати до Вінниці, як вона частково втратила колорит. Від неї часто лунали жарти, віршики дивні, пісні, я зрозуміла їх лише тоді, коли занурилися у атмосферу цього місто-героя.
Якось, приїхавши до Одеси, я викликала таксі. Водій здався таким грубим дідусем, почав випитувати, сперечатися. Я вже була зла на себе, що сіла туди. Стало моторошно. Але, як тільки ми проїхали перший кілометр, він сказав, що жартує. Це були специфічні жарти, але і їх я зрозуміла з часом.
Справжні одесити гостинні. Вони живуть у чудових двориках, де всі один одному як рідні. Разом на весіллі, на хрещенні та на поминках. Це люди, які люблять грати. Я не зустрічала ще одесита, який би не знав гри «клабор». Колись мене мама вчила грати, бо кожного літа, з приїздом до бабусі, збиралися всім двориком за одним столом і починалися «баталії».
Бувало, за обідом на питання: «Скільки ще насипати борщу або налити лимонаду?» відповідала: «Все!» (все, досить). І чула у відповідь (з усмішкою): «Все не влізе!».
Мене оточують люди, що «увібрали» в себе Одесу ще до мого народження (мені зараз 21). Вони мешкали в ній ще за часів кримінальних авторитетів, визначних коміків та зовсім іншої культури.
Коли я згадую одеситів, одразу приходять думки про тих, хто наповнював моє життя усмішкою. І я не можу дати цьому пояснення.
Але, звісно, не можна зводити усіх до єдиного образу, все під один вінець. Бо в кожній країні, в кожному місті і навіть у кожному домі є свої особливості та винятки, і Одеса — яскравий приклад цього.
Вероніка Джога, 4 курс, “Без кордОНУ”