Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

Людина-мистецтво до мозку кісток

Якщо ви справжній одесит чи хоч раз були в Одесі безперечно прогулювалися Соборною площею. Це особливе місце не залишає байдужим жодного відвідувача. Щодня тут можна зустріти художників та побачити плоди їхньої праці. І, на перший погляд, усі вони ніби схожі між собою: пейзажі, портрети чи квіти. Та є одна людина, чиї роботи вирізняються серед інших, і це — Олександр Торунян.

Він сидів, вже на жовтому від часу, розкладному стільчику та проводжав очима кожного, хто проходив повз. Сидячи так, ніби його ніхто не бачить, він палив та замріяно дивився, ніби крізь простір. Є в ньому щось таке, що вирізняє його з-поміж інших, щось унікальне. Здавалося б, що ж може бути виняткового у звичайному вуличному художникові? Але відповідь лежить на поверхні. Перш за все, це досить самобутні та яскраві картини, до яких він ставиться з щирим душевним трепетом. Олександр поправляє кожне зі своїх творінь щоразу, коли вітер розхитує їх на хиткій дерев’яній конструкції, яка слугує вітриною. Складається враження, ніби майстер знайомий ледь не з кожним мешканцем міста. Адже він майже не залишається наодинці: поруч на розкладній табуретці сидять його співрозмовники, які змінюються один за одним. Я довго спостерігала за ним, аж поки він не підійшов до мене, помітивши мою зацікавленість його працями. З цього й почалося наше знайомство.

— Хотіла сказати, що я в захваті від ваших картин. Вони такі особливі!  — На його обличчі з’явилася широка посмішка. — Я хотіла поставити вам кілька запитань, якщо ви не проти.

— Та про мене вже стільки писали, журналів п’ять, — в його голосі почувалася сором’язливість, він продовжив, — я не з тих хто любить вихвалятися, хоча вам можу показати своє портфоліо й один із журналів.

Особливий вірменський акцент Олександра тільки підігрівав цікавість до його особистості. Він змушував вслухатися в кожне власне слово. Але зовсім не через те, що його слова були нерозбірливими, а навпаки, кожне його слово тільки додавало колориту нашій розмові.

Ми обійшли виставлені картини. За ними на землі лежала його чорна, помітно зношена сумка. Тієї ж миті Саша (ми домовилися, що я так буду його називати) заходився шукати обіцяне. Перше, що йому трапилося була зшита ламінована книжечка, яку він одразу передав мені. Поки він заклопотано продовжував пошуки, я почала переглядати портфоліо. Кожна картина ніби випромінювала свої виняткові емоції та настрій, більшість із них рясніли яскравими кольорами.

— Ось він де, — з полегшенням сказав Саша. —  А ти дивися, кожна з картин — така одна. Така тільки у вас вдома чи у мене. Повторити жодну з них я не зможу, адже всі вони такі самобутні.

Він підійшов ближче до мене, його пальці повільно перегортали сторінки, ніби для того, щоб я уважно вглядалася в кожну з них. Він із таким захопленням почав говорити про свої витвори, неначе кожен із них був йому найріднішим.

— Тут мої праці за 25 років, які я в Одесі, — він гортав сторінку за сторінкою. — Ось, наприклад, це в мене замовила родина, вони переїжджали в Америку. Вовк, вовчиця і троє вовченят, але вона мені зараз зовсім не подобається. Та вони замовили саме таку, тож… А це ось мої дитячі спогади, дідусь грає на скрипці.

Залишивши своє портфоліо у мене, Саша розгорнув журнал на сторінці, де був цілий розворот про нього — «Відомий художник…» — але, на жаль, досить швидко згорнув його та повернувся до картин.

— Я намагався малювати те, що бачу, але це не приносить мені такого задоволення, мені це не цікаво, — продовжив художник свою розповідь. — Більшість із них малюють, щоб продати й забути, а я так не можу. Важливо прокидатися з думкою, що я можу зробити щось, яке ось тут, — показав він на серце і продовжив, — адже мене кликали у Париж, Європу працювати, та я не хочу. Завжди кажу, що на замовлення зроблю вам куди завгодно, — він почав показувати бланки паспортів картин. — Я їх заповнюю й відправляю свої картини.

— То чому ж ви так не хочете поїхати з Одеси, адже в Європі більше можливостей та перспектив?

— Розумієш, просто душа моя належить цьому місту, якось не знаю… Не хочу звідси їхати, тут усе таке знайоме, тому й пишу на замовлення. Хоч я і в Одесі, мої праці розкидані майже по всьому світу.

Він повільно почав складати портфоліо назад до портфеля, і ми повернулися до виставки.

— А яка ваша улюблена картина із виставлених тут? Я, чесно кажучи, обрала б усі, так вони мені полюбилися, — і посмішка повернулася на його обличчя, ніби й не сходила з нього.

— Що ж, мабуть, улюбленою є «Танок», адже переробляв її декілька разів і кожного разу змінювалася кількість танцівниць. А ось зараз я додав до них музику, і ця версія, здається, найкраща.

— І на завершення, я хотіла попросити вас зробити фото.

—  Та ти що! — Саша соромиться. — Куди я такий, ні, ти що, — так невпевнено та з посмішкою промовляє він…

— Що ви! Дивіться, який ви колоритний чоловік, я не можу вас не сфотографувати.

— Ну, добре, вмовила, —  він став позувати, але в нього це виходило дуже природньо. Він вів себе так, ніби поруч немає ні камери, ні перехожих, а мені видалася можливість потрапити на його виставку у відомому музеї.

Аріадна Панчук

1 курс

«SENSE»