Друга світова війна — катастрофа, що торкнулася кожної сім’ї в нашій країні. Доля тисяч людей в одну мить змінила свій вектор і перевернула їхнє життя. До 76-ї річниці перемоги над нацизмом редакція «Read.me» вирішила розповісти історії наших захисників. Історії тих, чиї нащадки зараз із повагою та гордістю згадують героїчні подвиги своїх бабусь та дідусів.
Студенти факультету журналістики поділилися своїми сімейними історіями, бо розуміють, наскільки важливо зберігати вічну пам’ять про тих, хто пожертвував своєю власною долею та життям заради великої Перемоги. З кожним роком залишається все менше очевидців тих подій, а тому саме ми повинні плекати пам’ять про історію нашого народу, аби цінувати світ, який ми маємо зараз, і знати, яка ціна була виплачена за його існування.
Весілля довжиною у війну
«Мого прадідуся звали Христофор Профир. Війна застала його на власному весіллі. До свята готувалися довго, грошей майже не було, тому весілля влаштували на всі збережені кошти. Ось наступив довгоочікуваний день. Прабабуся одягла свою ошатну сукню, дідусь також підготувався, гості сиділи за столами в очікуванні молодят. А коли настав час виходити з двору, до будинку, як переказувала мені моя бабуся, підійшли такі суворі чоловіки у військовій формі й дали в руки невеликий папірець. На той час у селі мало хто вмів читати, тому чоловіки виголосили вголос “чорні” рядки. Дідусеві просто пояснили, що до чого, він поставив хрестик, і його забрали. На весілля в той день він так і не потрапив. Всі його тоді чекали, але так і не дочекалися.
Була інша історія, як він, будучи на полі бою, отримав кульове поранення в руку. Три місяці він не міг не їсти, ні рухатися. Всіх подробиць дідусь не розповідав, окрім того, що умови були жахливі, ліків критично не вистачало, і тому рана довго не затягувалася, та й їсти було нічого, тому його побратими ходили ловити жаб, аби тільки не померти від голоду. Те, що він вижив, було найбільшою вдачею в його житті. Його брат, який разом із ним пішов на фронт, так і не повернувся.
Дідусь Христофор додому повернувся вже дуже тихою, зануреною в себе людиною. Довго відходив від усього цього, та й, власне, так до кінця й не відновився. Привілеїв в нього ніяких не було, він був звичайним землеробом. Йому дали 10 овець, і так він почав своє нове життя разом із моєю бабусею, з якою він все ж таки одружився вже після війни», — поділилася з нами студентка нашого факультету Лідія Манастирліу.
Захистивши сім’ю — захистити країну
«Мій прадідусь жив у Вінницькій області, його звали Танас Степанович Климчук. Працював він у лісгоспі, доглядав за лісом. Коли почалася війна, його не призвали, бо за віком він не підходив, а сам полишити ліс і трьох своїх дітей у такі важкі часи він не наважився, бо розумів, що бабуся просто не зможе вигодувати їх самостійно. Кожен виживав, як міг, і можливо саме цей крок врятував його родину, а значить дав життя й мені.
Коли до села прийшли німці, всі почали тікати в ліси, бо інакше закінчили б життя в концтаборах. Мій дід, залишивши бабусю, був змушений також піти до лісу, та пішов недалеко, аби завжди мати змогу допомогти, бо бабуся була при надії. Там він приєднався до партизанів, підривав німецькі колони, допомагав регулярній армії. Одного разу, якраз коли він прийшов провідати бабусю, до них завітали німці. Якщо б діда знайшли, то вбили б і його, і всю сім’ю. Бабуся заховала його у піч, а сама вийшла до непроханих гостей. Німці вирішили забрати останню корову, що була єдиною годувальницею для сім’ї. Чула бабуся, як дід їй шепотів: «Полиш корову, бо вб’ють і тебе», та бабуся не слухала. Що повинна була робити жінка, яка не знає, чим годуватиме власних дітей. Тоді її сильно побили, корову таки забрали, однак сім’я залишилася живою. Бабусю виходив старший син, якому тоді було лише 3 роки.
Та після цього дід вже не зміг сидіти спокійно. У складі 2-ої Української армії, яка нестримним маршем визволяла міста та села від нацистів, Танас Степанович пройшов усю Європу та дійшов до самого Берліну. Та найголовніше, що додому він повернувся живий, зберігши всю свою сім’ю, в якій, до речі, народилося восьмеро дітей». Це історія моєї сім’ї.
Незважаючи на походження
«Це історія мого про мого прадідуся Анатолія Яковича Гофмана. За національністю він був латишем, через це його не брали в армію, бо Латвія на той час була окупована, хоча він хотів піти служити. Він жив із своєю сім’єю в Одесі, працював у депо й був учасником підпільної партизанської організації.
30 березня 1944 року він спустився в катакомби, а 10 квітня разом із загонами партизанів вийшов звільняти Одесу від фашистів. Як ми дізналися вже потім із архівних документів, тоді влада почала збирати дивізії та загони із латишів, що мешкали на території Латвії, для її визволення. Прадідусеві
вдалося потрапити в один із цих загонів, у складі якого він визволив рідне місто Єлгаву.
Під час служби він був поранений і просто дивом вижив. Біля нього з товаришем розірвався снаряд. На жаль, для товариша він став смертельним, а прадідусеві пробило каску та череп, а осколки майже дісталися мозку. Після цього він довго лікувався, побував у різних шпиталях та зміг повністю відновитися. Після закінчення війни Анатолій Якович повернувся до Одеси й дожив до 94-ох років». Цією історією поділилася з нами студентка нашого факультету Вікторія Похільченко.
Нам слід пам’ятати героїв Другої світової. Адже вони воювали за те, аби ми мали майбутнє. Майбутнє, яке в них забрала доля. Війна застала їх зненацька, докорінно змінивши плин їхнього життя та забравши ті найщасливіші моменти, які є буденністю для кожної людини у мирний час. Не дивлячись на місце проживання і соціальне становище, на віросповідання та національність, наші нащадки самовіддано захищали свою країну, сім’ї, волю. Наш обов’язок — берегти пам’ять про їхні героїчні подвиги. Ніхто не забутий і ніщо не забуте!
Вікторія Грищенко
2 курс
«Read.Me»