Вчора, 21 квітня, ми відзначали Всесвітній день творчості. Україна подарувала світові безліч яскравих імен, серед яких унікальним тандемом душі сяють дві майстрині слова. «Хтось когось хотів би поцілувати і погладити, і багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати…» — зверталася у своєму листі Леся Українка до Ольги Кобилянської. Листування двох видатних українських письменниць є одним із найзагадковіших епістолярних творів. Чи зв’язувала їх лише дружба, чи, можливо, між ними було щось більше? Як ці стосунки вплинули на їхню творчість? Давайте розберемось.
Передісторія
Леся Українка та Ольга Кобилянська познайомилися заочно у 1899 році. Їхнє листування розпочалося з листа Лесі Українки — він містив відгук на повість Кобилянської «Лореляй», яка її надзвичайно вразила. Починався лист словами «Шановна і дорога товаришко!», і був досі сухим, офіційним. Треба зауважити, що збереглися лише листи Лесі Українки та тільки один зворотній.
Спочатку вони писали одна одній переважно на літературні теми, але згодом перейшли й на особисті, з’явилися ласкаві звертання, як-от «liebe, ferne Freundin; liebe Morgensee; meine liebe Wunderblume; liebe ferne Lotosblume» («Дорога, далека подруго; дороге ранкове море; моя мила Диво-квітко; дорога далека Квітко лотоса»). Так вони і листувалися до переламного 1901 року: на тлі особистих трагедій (смерть коханого Лесі Сергія Мержинського та розрив Ольги із коханим Осипом Маковеєм) жінки зближуються — Леся Українка приїжджає у гості до Ольги Кобилянської на Буковину. Це рік особливо інтенсивного листування.
«Хтось чорненький» та «хтось біленький»
У цей час з’являються й приватно-інтимні імена чоловічого роду («хтось чорненький» і «хтось біленький» стосовно Ольги Кобилянської та Лесі Українки відповідно), і прізвисько «ведмідь», коли мова йшла про Осипа Маковея.
Також у листах були наявні малюнки «пасів», якими подруги заспокоювали одна одну (паси — це певні рухи гіпнотизера; у епістолярії вони символізують масажні рухи та тілесні дотики — прим. авт.). Хвилясті лінії означали розгладжування, риски — розтирання, а крапки сприймалися як постукування. Також про надзвичайну близькість свідчить повторюване «хтось когось любить» або «когось чорненького і дорогенького дуже цілує і пасами злегесенька гладить».
До того ж, у своїх листах Леся ділиться своїми фантазіями про їхні зустрічі, які сприймаються як дуже інтимні та чуттєві. Наприклад, у листі за 15 серпня 1901 року знаходимо наступне:
«А якби тепер тут був хтось та й ще хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз, у сю темну-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві, і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б… а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний. Чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не катує себе, бо комусь іншому болить від того, дуже болить… Ні, ні, хтось тілько зробить паси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде знати чиїсь думки».
Контекст
Зауважимо, що знайомство та листування письменниць припало на період розвитку такого мистецького напрямку як модернізм. Американські літературознавиці Сандра Гілберт та Сьюзан Губарт визначили його як «війну між статями», а Елейн Шовалтер назвала період кінця XIX-поч. XX ст. часом «сексуальної анархії». У цей час в Україні виклик патріархальним засадам кинули жінки-письменниці. Серед них також були Леся Українка та Ольга Кобилянська.
Українська літературознавиця Соломія Павличко зазначає у своїй праці «Дискурс модернізму в українській літературі»: «Для ранньої модерністської культури бісексуальність жінок-письменниць і відповідно зображення жіночого кохання не були чимось винятковим. Любов Ольги Кобилянської та Лесі Українки, засвідчена їхнім листуванням, були органічними частинами культури свого часу. Вони збагачували цю культуру і в естетичному, і в політичному сенсі. Лінгвістично ексцентричні листи Лесі Українки й артистично довершені оповідання Ольги Кобилянської свідчать про процес радикального переосмислення власного «я» на знак протесту проти патріархальної культури».
Листи як спосіб звабити
Відштовхуючись від тенденцій того часу, можна провести паралель зі стосунками відомої британської письменниці Вірджинії Вулф та журналістки Віти Секвілл-Уест. Але слід зазначити, що їхнє листування було способом звабити, повідомити про свої романтичні почуття, у той час як Леся Українка та Ольга Кобилянська у своїх листах ділилися особистими переживаннями та підтримували одна одну.
«Я не можу бути прозорою та формальною з тобою: я люблю тебе надто сильно. Надто щиро. Ти й уявити не можеш, якою я можу бути сухою з тими, кого я не люблю. Я створила з цього справжнє мистецтво, але ти зламала мій захист. І я не можу цього зрозуміти», — писала в одному з листів до Вірджинії Віта Секвілл-Уест.
Аналогічно письменниці позитивно впливали одна на одну, як і Леся Українка з Ольгою Кобилянською: Віта допомагала своїй коханій боротися із психічним розладом, а Ольга стала відрадою для Лесі, коли та втратила свого коханого Сергія Мержинського.
Ба більше, ці стосунки принесли свої плоди і у творчому плані: у 1928 році «королева літератури» опублікувала сатиричний роман «Орландо», у якому розповідається про героя, який жив 350 років, і у першій половині книги він живе як чоловік, але потім змінює свою стать на жіночу. Прототипом цього персонажа стала Віта Секвілл-Уест, у романі навіть містяться її фотографії, зроблені Вірджинією. Пізніше син Віти, Найджел Ніколсон, назве цей роман «найдовшим та чарівним любовним листом у літературі».
Українська літературознавиця та культурологиня Тамара Гундорова у одному зі своїх матеріалів зауважує, що стосунки двох подруг сублімуються у драмі-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки, а образ Кобилянської можна впізнати у багатьох жіночих персонажах письменниці, наприклад, Кассандрі, Хадіджі, Мавці.
То як же сприймати листування Лесі Українки та Ольги Кобилянської — як листування закоханих чи подруг? Відповідь на це питання дає літературознавиця, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури ОНУ імені І. І. Мечникова Ірина Нечиталюк: «На мою думку, різниця між дружбою та закоханістю дуже мала. Вони точно були близькі в значенні душевної, духовної близькості. Важко аналізувати їхнє листування, тому що вони є першими, хто писали одна одній українською мовою. Тобто навіть лексики, виробленої для листування закоханих чи друзів, на той момент в Україні не існувало. Вони в цьому плані першопрохідниці. І однозначно зараз казати, що саме між ними було, неможливо. У будь-якому разі це буде лише гіпотеза. Духовна близькість, що перед ними відкрилася, була зумовлена ступенем болю, який вони пережили. Крім того, мені здається, що в той час вони були найближчими істотами. Весь світ у той час був проти них».
Можна зробити висновок, що стосунки двох письменниць були надзвичайно близькими, але, скоріш за все, платонічними. Фантазії та двозначність були зумовлені модерністськими тенденціями того часу та драмою у особистому житті Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Але все одно не можна дати однозначної відповіді на це питання, так як на той час в Україні не існувало певної традиції щодо листування закоханих чи друзів.
Матеріал створено в рамках курсової роботи
Фото 1 – колаж автора
Фото 2 – фрагмент з листа до Ольги Кобилянської за 1 серпня 1901 року