Як ви вважаєте, хто такі романтики? Так, це люди, які переживають високі емоції. А чи замислювалися ви над тим, що романтиком може бути людина, яка підкорює гору, проходить сотні кілометрів і зустрічає схід сонця, сидячи на крутому березі ріки? Якщо ні, то я вам розповім саме про таку романтику, коли не чуєш звуки повідомлень зі свого телефону, а насолоджуєшся шелестом листя, потріскуванням вогню, набігом хвилі на берег річки та тихими звуками осінньої місячної ночі.
Цієї осені мені пощастило потрапити на зліт туристичного клубу «Романтик», який проходив з 12 по 13 жовтня 2019 року. Темою злету був «Вогонь». Мене на нього запросив православний туристичний клуб «Путь», якому вже 17 років. Це, можна сказати, сімейний клуб, і навіть, якщо ви не є їх родичами, то відчуєте цей родинний зв’язок після першої ж ночівлі в наметі. Проходив цей захід у селі Троїцьке, біля річки Турунчук. Знаходиться село на кордоні з Молдовою, тому якщо ви там будете, то можете сміливо передавати вітання роумінгу і сказати до побачення своїм коштам на рахунку.
Для мене цей зліт почався із тренувань у вересні. Як би мені не хотілося тоді спати, кожної суботи о восьмій годині ранку я приходила на тренування і намагалася пробігти хоча б два кола по стадіону Спартак. Мене вчили підійматися на жумарах та в’язанню необхідних для цього вузлів. З кожним тренуванням мені все більше хотілося потрапити на цей захід і ось, 11 жовтня настав саме той день. На зліт можна було дістатися трьома способами: машиною, транспортом, що надав туристичний клуб та власним шляхом з автовокзалу «Привоз». Ми із моїми подругами обрали останній і виїхали з Одеси о сьомій годині вечора, а прибули на місце о пів на десяту. Нас вийшли зустрічати, бо йти до табору потрібно було приблизно 3 км і самі ми б його не знайшли. Мені так хотілось потрапити туди, що я навіть не відчувала, як мої плечі відтягував назад тридцяти п’яти літровий рюкзак. Згодом я дізналась, що рюкзаки на сто літрів можуть важити цілих 60 кг, а інколи й того більше.
Ми дісталися зльоту о десятій годині вечора, нам пощастило з тим, що інші члени нашої команди приїхали раніше і вже розставили намети та приготували вечерю. Як там кажуть, «прийшли на все готовеньке».
Дещо пізніше було скликано збір команд, який проходив біля секретаріату, де організатори розповіли про те, як буде проходити зліт, про траси, які будуть представлені для проходження, про конкурси, про правила участі у змаганнях і, звичайно, було проведене жеребкування серед восьми команд. Після цього нас відпустили спати.
Наступний день розпочався о сьомій годині ранку — нам мали показати траси. Їх було п’ять: горна, велосипедна, водна, піша (крос-похід) і орієнтування. Ті команди, що не встигали пройти всі траси за один день, мали змогу пройти наступного дня. Я не мала можливості побачити всі траси, але з того, що розповідали мої друзі, можу сказати, що для їх проходження потрібно бути дуже сильним, витривалим і кмітливим. Через те, що я не брала участі у змаганнях, мене звали виконувати роботу по табору: прикрашати його, готувати їжу та збирати дрова. Я надовго запам’ятаю тих жабок, які стрибали по всьому лісові, поки я шукала сухі гілки.
А ще мені надовго запам’ятаються конкурси. Їх було декілька: представлення команд, художня самодіяльність, конкурс обідів, туристична ситуація та конкурс стінгазет і фотографій. У цих конкурсах я мала змогу брати участь. Для конкурсу представлення команд я написала частину сценарію, по якому разом зі своїми друзями виступала, також я взяла участь у конкурсі обідів, який проходив наступного дня. На конкурс стінгазет ми не встигли, бо ніхто з нас, чесно кажучи, не хотів цим займатись і відкладав до останньої хвилини, а коли до конкурсу залишилось п’ять хвилин вже не було сенсу щось малювати. Ось такі з нас художники.
Яким би дивним це не здавалось, але найнебезпечнішим були не траси, а конкурс художньої самодіяльності. Тому що того суботнього вечора люди виступали під іскрами високого багаття, що було схоже на велетенський тотемний стовп. Кожен раз, проходячи біля цього стовпа, я уявляла собі яким чарівним буде полум’я, але те, що я побачила ввечері було набагато кращим за мої очікування. Цей вогонь був таким високим і вільним, що коли колоди падали, руйнуючи його, здавалось наче людей охоплювало хвилею полум’я, коли вони виступали в його світлі. Так того вечора багато курток постраждало від іскорок. Після виступу всіх учасників людям запропонували сісти ближче до вогнища і в цій теплій атмосфері ділитися історіями та співати пісень. Здається, тієї ночі ніхто не вирушив спати, поки не вигоріла остання колода. Я пам’ятаю, як засинала під тихі пісні романсів і звуки вогню.
В останній день я вирішила трохи пройтися, щоб подивитись на табори інших учасників та їх декорації. Дуже ефектним було оформлення делегації «Була не була», що було представлене в античному стилі. Ще там була гойдалка, яка була схожа на маленьку жовту лавку, і невелика траса для дітей. Так, там були діти, навіть такі, які ще настільки маленькі, що й ходити не навчились. В усьому цьому відчувалась атмосфера вогню: у цих червоних стрічках, у багатті, у людях, яких я зустрічала, їхні очі палали живим вогнем, і вони насправді були романтиками, повними сил та натхнення.
О третій годині дня було проведено церемонію нагородження. Через брак часу (останній автобус відходив о п’ятій годині вечора) я не мала змоги побачити церемонію повністю.
Дорога назад була важкою, добре, що хоч на автобус встигли. І о пів на восьму я була вже в Одесі, з моїм телефоном і без всякого роумінгу. Ці дні, проведені там, були для мене цілою епохою, і я жодного разу не пожалкувала, що поїхала туди.
І на останок, хочу сказати, що якщо вам колись випаде можливість піти в похід і більше того з людьми, яких ви знаєте, то ніколи не відмовляйтесь. Ті дні, які ви проведете разом, сидячи за одним багаттям, ті ночі, під зоряним небом, та природа – все це залишиться у вашій пам’яті на багато років і ви відчуєте в собі саме тих романтиків, які шукають спокою і миру із самими собою, сидячи на березі ріки.
Ольга Шукова