Навіщо людині гори

У нашому житті ми маємо право обирати, чим себе оточувати, якого досвіду набувати, ким ставати. Маємо право, проте все рідше згадуємо, що можемо насправді ним користуватися. Усі колись чули про неймовірну енергетику подорожі, про чудове відчуття від вдихання незнайомого раніше аромату. Окриляють ті емоції, які виникають, коли разом із друзями можеш розділити радість того, що ваші дії щось змінюють, ведуть вас до висот, і кожна мить стає безцінною. Ми мріємо досягати вершин і в цьому житті цілком можливо дати цим мріям здійснитися.

Багато років люди прямують у гори, зосереджено готуються, проходять тренування, вивчають специфіку місцевості та нескінченні варіації вузлів на мотузках. Беруть із собою найнеобхідніше та вирушають на рандеву із хмарами, у край, де повітря та слова важать в рази більше, а зірки стають ближчими за ефемерні міські проблеми. Дмитро Ляпун, український спортивний турист, підкорювач багатьох вершин та снігів каже: «Я не знаю, як я можу цього не робити. Це настільки круто, настільки сильно закипає кров у жилах, що ти відчуваєш — я дійсно живу!». Гірським туризмом, або альпінізмом, разом з лижним спортом, Дмитро займається з першого курсу, в результаті виходить вже 7 років. За цей час встиг пройти всі хребти Карпат взимку на лижах. Пройшов серйозні гірські експедиції — сходження на Казбек, на Ельбрус, був керівником гірського походу 3-ї категорії складності, здійснив першопрохід в горах Тянь-Шаню і зробив одиночне сходження на семитисячник пік Леніна. Дмитро розповідає, що просто хворий нескінченним покликом далечіні, він знає смак пригод ще з дитинства — від розповідей батька, і це спонукає його вічно пробувати, бігти, не зупинятися. Навіть вчитися він поїхав максимально далеко від дому — з Хмельницького до Одеси.

«Гори — для сильних духом, інших вони просто ламають, люди не витримують і більше не повертаються. Життя — боротьба із самим собою, звичайно. Якщо ти зумів перемогти — ти будеш на вершині, і в житті теж. Коли ж треба пересилити себе, я просто задаю собі запитання: “А що я взагалі зможу, якщо навіть не здатний відпрацювати на льодовій стіні 8 годин без хвилини перепочинку?”». І у буденному житті такі люди не забувають про своє право вирішувати, ким бути, — вони повертаються на «велику землю» й долають вершини серед людей, а сила, дарована горами, залишається назавжди.

Тарас Поздній — український підкорювач Евересту, каже, що любов до мандрів прийшла до нього не відразу — малим він ходив у гори із батьками, проте важкий рюкзак та гілки, що дряпають обличчя, були мало схожі на мрію. Та, за словами альпініста, пригоди так просто не відпускають. «Так я ріс, втягувався й з часом почав розуміти, що найбільі емоції мені дарують саме ті походи, в яких щось пішло не так. Адже саме про такі походи ти потім будеш розповідати друзям», — розповідає Тарас.

«Першою великою горою став Ельбрус. Було важко, я навіть пообіцяв собі, що й ноги моєї більше там не буде. Але суть в тому,що ми це зробили. Тоді в мене почав зароджуватися план піднятися на высоту у 8 тысяч». Намір дістатися мети, емоції від усвідомлення того, в якому дивовижному світі ми живемо, — ці речі не можуть не змінити життя. Тарас каже: «Я себе підбадьорював словами: “Хлопче, ти ж ідеш на Еверест!”», і це розуміння дійсно творить неймовірне.

Розуміння того, що кожна твоя дія виправдана й має значення, відчуття, що люди навколо з тобою заодно й ти можеш розраховувати на них, можливість глибоко усвідомлювати себе частиною цього магічного світу — так само причетною до космосу, як білий сніг під твоїми ногами. І цінувати кожен крок. Хіба не для цього людині гори?

Поліна Бублій

Поділитися:

Facebook
Twitter
LinkedIn
Telegram