Навіщо нам медіаграмотність?

Діджиталізація перевернула світ інформації з ніг на голову. Газети, в яких можна було дізнаватися різні новини раз на тиждень, відійшли у минуле. Зараз майже кожен із нас має змогу щохвилини оновлювати новинну стрічку. Більше того, ми самі можемо стати джерелом певної інформації та поділитися нею зі світом одразу ж. Та, разом з невпинним інформаційним обігом, виникає нагальна потреба у його «фільтруванні». Цим і займається медіаграмотність.

То що ж таке медіаграмотність? Медіаграмотність — частина медіаосвіти, що дозволяє споживачам критично аналізувати медіаповідомлення, аби бачити там пропаганду, цензуру, однобокість, свідомо сприймати й критично тлумачити інформацію, відділяти реальність від її віртуальної симуляції, осмислювати владні стосунки, міфи й типи контролю, які вони культивують, причини таких дій, а також розуміти структурні елементи, які впливають на інформацію (власник медіа, модель фінансування, політичні уподобання тощо). Тобто, це ті навички, які дозволяють нам, споживачам інформації, чітко розмежовувати правдиві повідомлення, спрямовані на якісне інформування, від тих, що можуть містити в собі дезінформацію або корисливі розрахунки.

Сьогодні ми, як ніколи, потребуємо розвитку знань у цій сфері. Неякісна інформація, подібно брудові, засмічує наше світосприйняття. Вона може збити з пантелику, а подекуди навіть зашкодити. Вміння ретельно відбирати та споживати якісну інформацію вибудовує здоровий погляд на речі. Одним із найкрасномовніших прикладів, коли розповсюдження фейкової інформації викликало велике занепокоєння серед населення, стало повідомлення про те, що Білл Гейтс збирається вживлювати чіпи разом з вакциною від COVID-19. Як би неправдоподібно це не звучало, але про це розповідали на телебаченні в Росії. Після цього інформація швидко поширилася соціальними мережами. Не дивно, що багато людей виявили справжнє хвилювання з цього приводу. Буквально через кілька днів цю інформацію спростували. Але, якщо уявити, що кожна людина вміє правильно оцінювати інфоприводи, хіба стало б це повідомлення однією з найобговорюваніших новин? Напевне, що ні. На такому прикладі ми можемо чітко побачити, якого ефекту часто досягають неперевірені новини.

З цих причин багато країн світу вже давно почали вибудовувати свою стратегію боротьби з дезінформацією. Поняття «медіаосвіти» з’явилося ще в 20 столітті та активно застосовувалося у Великій Британії, Канаді, Німеччині, США та Франції. Зокрема, у Канаді медіаосвіта займає чільні позиції у багатьох напрямках. Медіакультура є обов’язковим компонентом шкільних навчальних планів з англійської мови (1-12 класи). Курси з медіакультури та медіаосвіти читаються практично в усіх університетах. У Данії й Швеції медіаосвіта — обов’язкова навчальна дисципліна з кінця 1970-х – початку 1980-х років. А ось у Франції традиції медіаосвіти засновані на матеріалі преси, кіномистецтва й телебачення. Медіаосвіта у Франції, в основному, інтегрована в обов’язкові шкільні дисципліни (французька мова, історія, географія, іноземні мови, суспільні науки тощо), хоча медіакультура вивчається й у якості дисципліни за вибором.

В Україні медіаграмотність почали активно впроваджувати відносно нещодавно. Концепцію медіаосвіти в Україні було ухвалено постановою Президії Національної академії педагогічних наук України ще в 2010 р. Основною метою наказу стало експериментальне впровадження медіаосвіти в обраних навчальних закладах. Медіаграмотність як окрему ланку почали просувати на законодавчому рівні лише в 2018 році, як другий експериментальний етап. У 2021 році на Всеукраїнському форумі «Україна 30. Культура. Медіа. Туризм» президент України Володимир Зеленський зауважив на необхідності впровадження уроків медіаграмотності в школах. Але офіційної постанови ще немає.

Питання медіаграмотності в школах обговорюється доволі жваво, чого не можна сказати стосовно старших вікових категорій. Люди, які мають нерівномірний доступ до цифрових технологій, залишаються поза увагою держави. Основним джерелом інформації для них залишається телебачення, паперові газети та соціальне оточення. І ніхто не в змозі контролювати потік інформації, який постачається до них. По телебаченню не розповідають, як правильно «фільтрувати» повідомлення, а в газетах про це майже не пишуть. Натомість в Україні запрацював Центр протидії дезінформації, який повинен зайнятися саме цим питанням. «Мета створення центру — акцентувати увагу на важливості захисту інформаційної сфери для національної безпеки України, протидіяти пропаганді, деструктивній дезінформації та кампаніям, а також перешкодити маніпуляціям громадською думкою», — наголосила керівниця центру Поліна Лисенко. І якщо він дійсно буде справлятися зі своїм завданням, ми можемо сподіватися, що питання підвищення медіаграмотності в старших вікових категоріях зрушиться з місця.

Задля наочного визначення ситуації з медійною грамотністю серед населення, нами проведене опитування, в якому взяли участь 50 осіб. На запитання «Чи знаєте ви, що таке медіаграмотність?» 25 чоловік відповіли, що знають, 19 — що ні, а останні 6 дізналися тільки завдяки тому, що навчаються на факультеті журналістики. 49 чоловік вважають, що в наш час потрібно бути медіаграмотною особою. Серед опитаних більшість — люди 18-25 років, загалом 36 осіб. З них 14 вважають, що вони медіаграмотні, 3 — ні, а 19 зараз зперебувають у процесі вивчення. Також було опитано 7 осіб віком до 18 років. З них 3 вважають, що вони розбираються у медійній грамотності, а інші 4 — на стадії вивчення. Люди віком від 26 до 35 років, а таких було 5 чоловік, усі знаходяться у процесі пізнання цієї науки. Так само і двоє осіб віком від 36 до 46 років. Таким чином, можна зробити висновок, що більшість людей ще не можуть повністю ідентифікувати себе як медіаграмотну особистість.

Отже, хоча останнім часом в Україні намагаються приділяти все більше уваги сфері медіа, але майже кожен законопроект, спрямований на медійну сферу, не передбачає на законодавчому рівні розвиток медіаграмотності серед населення. Усе залишається на особистий розсуд громадян. Волонтери або приватні особи з власної ініціативи проводять тренінги, консультації з питань інформаційної грамотності. Звичайно, влада повинна, замість рекомендацій, приймати закони. Та влада — не найголовніша ланка в цьому процесі. Ми самі повинні розуміти, наскільки це важливо. Іноді потрібно вмикати критичне мислення й запитувати себе: «Наскільки це можливо?», «Які є докази для підтвердження цього факту?». І не лінуватися перевіряти інформацію, враховуючи, що для цього існують певні сайти, наприклад, FAKE OFF та Stopfake.org. Припинити поширення фейкової інформації ми можемо, лише серйозно ставлячись до інформації, яку споживаємо.

Єлизавета Цурікова, 2 курс, «SENSE»

Поділитися:

Facebook
Twitter
LinkedIn
Telegram