Пані Наталя — вчитель-методист в одній із найкращих одеських шкіл, педагог за покликанням (особисто я не знаю школяра, який би не любив її), моя класна керівниця, з легкої руки якої я вступила на журфак ОНУ, і, що найголовніше в рамках нашої розмови, — випускниця нашого університету!
— Ваші студентські роки пройшли в ОНУ імені І. І. Мечникова, чи не так?
— Так, але спочатку я закінчила перший курс зуботехнічного відділення, здала сесію, пішла на практику і, коли побачила роззявлений рот, то зняла халат, прийшла до медичного училища, розплакалася й сказала, що я більше не хочу бути стоматологом, віддайте мої документи.
На українське відділення філологічного факультету університету Мечникова я вступила в 1989 році. На філфакові навчання тривало 5 років, тобто, закінчила я його у 1994-му.
— Що Вам найбільше запам’яталося з тих часів?
— По-перше, я була щаслива, бо коли нас набрали на 1 курс, усього було 90 чоловік. Я навчалась у четвертій групі, в нас було чотири хлопчики, всі інші — дівчатка. По-друге, вважаю, що на той момент у нас був просто зірковий склад викладачів. Особливо запам’ятався Іван Михайлович Дузь, якому я вдячна, скільки буду жити, тому що ця людина привила мені любов до театру, і зараз я привчаю до цього своїх учнів.
Я сиділа на першій парті, найчастіше ми займалися у 3-й аудиторії, в 12-й і в 90-й. У нас постійно були якісь танці, співи, студентські конференції, в яких я брала участь, бо вивчали сонет. У мене був науковий керівник Лісовський, і я досліджувала традиції шістдесятників. Я завжди брала участь у цих конференціях. Пам’ятаю й холодні аудиторії, в яких ми сиділи від першої пари по четверту, замерзали. Я думаю, нічого не змінилося й досі. На останній парі завжди була філософія — то була просто смерть, але ми сиділи, бо знали, що там здати без відвідування неможливо. Але я нічого не залишала на парті, тому там не побачите напису «тут сиділа Наталка Боярчук» (сміється).
Пам’ятаю, одного разу Олександр Васильович Бондар вигнав мене з іспиту, бо я підказувала. І так воно в мене й зараз — коли діти пишуть контрольну, я ненароком можу щось підказати. Уявляєш, у мене там, в заліковці, усі 5-ки, а тут я не здаю екзамену і йду на перездачу. А на перездачі ніколи не ставили більше 4-х балів. Ну, мене починають питати за білетом — а я все знаю, визубрила. І тут викладач каже: «не знаю, що робити, за довгий язик її вже покарано, але я не можу ставити їй четвірки, бо в неї все п’ятірки, вона все знає», — і поставила мені «5». Оце було мені наукою.
Взагалі, спогади про університет у мене найкращі… Поїздки до колгоспу збирати помідори на увесь вересень і частину жовтня. Ми були вихідці з комсомольських організацій і влаштовували собі змагання, хто більше ящиків збере.
Про гуртожиток нічого не можу сказати, бо я рано вийшла заміж і жила окремо. Мені ніхто не вірив, казали «зніми мамину обручку». Тому в мене студентських спогадів, пов’язаних з гуртожитком, немає. Я їхала з дому, сиділа всі чотири пари, взагалі була дуже така чемна студентка, не прогулювала, навіть якщо пари не було, сиділа у бібліотеці на першому поверсі, там чудова читальна зала.
— Які у Вас найкращі спогади з усього студентського життя?
— По-перше, найбільше моє враження — коли оголошували зарахування, і я почула своє Прізвище Ім’я по Батькові, а потім ще одне прозвучало прізвище — дівчини, майже повної моєї тезки, яка різнилися зі мною лише прізвищем, але навіть прізвища були схожі. Ми потім вчилися з нею в одній групі. Комісія, актова зала університету, все так чинно, урочисто і якось по-дорослому. І відчуття, що ти можеш пишатися своїм досягненням, що ти все-таки поступив, адже ми здавали майже всі іспити усно та ще й писали твір. То все було дуже складно.
А потім ще було незабутнє враження — перша сесія. Вступ до мовознавства, давня українська література, діалектологія, фольклор і купа інших заліків. Я тоді отримала оцінку «5» зі вступу до мовознавства у викладача, в якого, як казали, неможливо здати на «відмінно». І пам’ятаю, що я здала й вийшла, і я не вірила, бо старші курси казали, що це неможливо. Мене подружка Лєнка за руку смикає, питає: «ти що, в ступорі?», а я просто не можу повірити, що в мене вся сесія, усі ці чотири екзамени на «5».
— Ви казали про «зірковий» склад викладачів, хто запам’ятався найбільше?
— Я не знаю вчителів з такою силою й харизмою, як Онися Полікарпівна. Це була «ходяча енциклопедія», людина, яка віддала все своє життя педагогіці й вдосконаленню якихось там чергувань і фонетичних явищ. Вона хотіла, щоб всі були ідеальними. Забути її неможливо, всі просто плакали. Вона дуже не любила усілякі російські імена та прізвища, а у мене було дуже гарне українське прізвище — Боярчук, тому вона ні до чого «прикопатися» не могла й звала мене просто Наталка (сміється).
Коли на лекцію заходив професор В’язовський, ми завмирали, всі боялися поворухнутися просто, адже того, що він розповідав, у книжках не було. Книжок таких не було навіть.
Коли на лекцію приходив Василь Васильович Фащенко, мені здається, що ми ледве вдихали повітря. Він знав всю нову літературу, такі твори, що ми навіть і не чули. Він багато декламував напам’ять, у нього були такі академічні знання, що ми дивилися на нього, як на Бога. Розумієш, лекція — а він не дивиться в папірець. Відповідно, нам хотілося відповідати на іспиті так, щоб не було соромно перед ним і перед собою.
Нонна Михайлівна Шляхова була тоді деканом філологічного факультету. В’язовська, не пам’ятаю вже, як її звати, але пам’ятаю лекції з теорії літератури й літературознавства. Вони були просто шедевральними.
Мене ще вчив навіть Маркушевський — то був такий старенький професор, який навчав нас давньої літератури й фольклору.
Чудові були викладачі..
Всі дуже боялися моєї свекрухи Тамари Данилівни Космакової. Ніхто не знав, що вона моя свекруха, а я тихо сиділа й боялася щось сказати. Аж поки моя близька подруга не дізналася на третьому курсі, що вона моя свекруха. На мене тоді усі дивилися, як на Ніфертіті, мовляв, як тобі вдається в неї вижити? Бо в неї дуже складно всі здавали екзамен зі старослов’янської мови.
— Як склалося Ваше життя після університету?
— Я працювала ще з третього курсу, але мені пощастило — відразу після закінчення університету мене перевели на посаду викладача у медичному університеті, за контрактом. Після декретної відпустки я знову повернулася туди, але коли побачила, що там починається розвал, то почала шукати інше місце. А мій сусід, директор школи, запросив мене до себе на посаду вчителя української мови й літератури. З того часу (власне, це був 2003 рік) я тут і працюю.
— Не шкодуєте, що стали вчителем?
— Знаєш, усе те, чому я навчилася, працюючи вчителем, мені навіть у найфантастичніших снах не снилося, коли я була студенткою. Не секрет, що в університеті дуже вузька спеціалізація — наприклад, якщо людина читає лексику, то далі свого предмету вона мало що знає. У школі мені довелося вивчити все, а не тільки якийсь один предмет, довелося вдосконалювати методику, бо треба подати так, щоб дитина зрозуміла й запам’ятала. Тут я зіткнулась із тим, що мені було потрібно давати уроки з використанням мультимедійної системи, а я поняття не мала, що воно таке.
Не дивлячись на якісь перипетії, несподіванки від колег, чи ще щось подібне (це є завжди), я звикла йти вперед. Якщо тобі плюють у спину — значить, ти — попереду. І я навчилася не звертати на це уваги — я просто навчаю дітей, люблю свою роботу та заходжу до класу з посмішкою, що б не трапилося.
Дарія Савельєва