Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

Нерафіноване буття.

І настане той день, коли зайнятий хтось стягне навушники, бо наївся Л. Ґаґи.

Раптом набере свою бабцю — спитає:

— Що ви там, як ви?

На шляху до кіно загальмує, отямиться,

Побаче скромне дівча — за нею плентає п’яниця.

Стиха оком накине на «панібрата»,

Про життя розповість і за що буває  відплата.

Протверезить глузд приблуди палкою розмовою,

Фарбою слова отямить змістовною

На кінопрем’єру спізнився — у відчай він не пірнає.

На афішу дивляться діти, — він до них підбігає.                            

Віддає їм квитки, проводить до зали,

А сам повз всі спини й обличчя вокзалу,

Зайшов у автобус, усівся.

І миттю із пані очима зустрівся.

Протер рукавом свої щільні діоптрії,

Помітив що та при надії — на обрії,

В душний салон, як шкварка зайшла, обімліла,

А він же місце для неї тримав!

Маякнув їй — жінка зраділа.

— Фух, останній триместр, — сказала вона.

— Дякую, друже! Хоч живіт ще маленький, але як втомлююсь я!  

Невдовзі хлопчина кругом озирнувся,

Помітив, що кондукторші бува приглянувся.

Мовляв, думає: «Оце так мужчина, —

Чуйна росте якійсь мамі дитина».

Аби марнославство не годувати, —

Почав він до виходу емігрувати.

Вийшов. День благословляє. Сонце носа лоскоче,

На розі Нісан проїжджає.

Штани, майже білі, дитини прекрасної з калабатини водою скропляє.

Подивився:

— Слава Богу! А я гадав, коли нарешті новий порошок зі старим порівняю?

Так і знав!

Нагода здійснилась.   

Про серветки сухі подумав герой:

— Порошок аж удома, а болотяка зі мною.

— Не в пєрвой! —прямувала мадам із собакою — Пронькою,

На героєві побачила знайому футболку

— Бодька думала мій. Вибачай, не впізнала!

На ось, не даром в торбі валялась.

Дає йому в руки пачку серветок.

— Дякую дуже! Це так мило, мадам!

Помолюся за вас — користь вашим ділам!

Натхненно по вулиці неквапом йде,

Бачить, як гусінь комара жує.

Кумкання жаб від горобців розрізняє,

Над головою цвірінькають, — він їх не спиняє.

— Оговтався я, чи це дійсно весна!?

Травень звабливий, чом не куняю я?

Як завжди не хочу купляти суші,

А співати пісень і їсти галушки?

Не хочу батькам знов дошкуляти…

Подумав герой і помчався до хати.

Зачинився на кухні — стіл накриває.

Шарлотка у печі горить.

— Ех, ладно. Буває!

Горілики зрізав — пиріг він розкрає,

І кремом пухнастим «гріхи» закриває.  

— На кухні у нас оселився друїд!?  

Що це тут смажиться, шкварчить і кипить?

Порушивши спокій, процес бачить мама,

А слідом за татом, небога Руслана —

Брата героя випадково прекрасного.

— Усі вже зібрались!? Ну давайте, ідіть!

Тарілки із шафки тільки візьміть. 

Як день минув, тату?

А що тітка Майя?

На роботі привітали чи вона вихідна?

А ти як, матусю, на манікюр сходила?

В тренді зараз френч чи стрази з акрилом?

Ну, ви сідайте. А я скоро прийду.

Тільки сусідам обід віднесу.

Там дядько Льоня ногу зламав. 

Тітка Аня сказала — я розпитав.

В подиві катаклізми такої стали батьки варіанти тлумачити:

— Подорослішав?  

— Закохався!

— А може став він пиячити!?

— Можливо парі з ким уклав та й чудить?

А завтра знову скаже: «Все болить — в універ не піду, залік перескладу, а шлях до бабусі через «скайп» прокладу!»

В тарілку батько голубці накладає.   

Їсть і майже свідомість втрачає.

— Хіба це можливо, таке ще буває?

Такі голубці мій шлунок вперше вживає!

— Татусю, мамуню, сметанки беріть!  

На базар ось ходив. Дивлюсь — дядько Толя,

А з полуницею, праворуч нього, чую ґвалт — тьотя Оля.

«Кістки болять, — каже, — з сьомої стою …

Базару немає — назад заберу».

— І кажу їй тут: донт панік, мадам!

Зараз люди будуть!

І бачу циган.

Підходжу до них — читаю: «полуницю по 40 оптом купляю»

Підійшов, прицінився, жартома все віддав.  

Тітка Оля дякувала, але я так і знав! 

Що п’ятами час був уже накивати,

А то дасть на морозиво і шоколадки.

Але ж не морозиво, а цигарки куплю!

Папіроски  «столичні» мої — як їх люблю…

Тобто любив! Любов ще, може бути,

Моя до них погасла не зовсім!

Але, нехай вона вас більше не тривожить!

Не хочу вас засмучувати чимсь!

Та й жінці я просто так допоміг. Дрібниця — буває.

Нам же всім так бракує, не вистачає,

Когось ну дуже простого!

Хто не зайнятий з 6-ї і до 21-го.

Хто повз мігрень голови всюдисущу,

Підніме її і на задачу «складнющу»,

Знехтує посмішкою уявну скорботу.

На  дітей не накинеться за якусь-там пригоду. 

Не дасть пішоходу оцінку лайливу,

Коли той на зеленому ґав половить на відмінну,

Від тих, що завжди поспішають.

Адже справи  у всіх, смартфони палають.

Оскаженілий годинник — на руці циферблат.

Сповіщення, сторіс, підписки, канали.

Халати в хімчистці, на зупинці нахаби.

Кудись всі біжать, виростають, вмирають,

Мамині туфлі носить починають.

Та настане той день, коли зайнятий хтось стягне навушники, бо наївся Л. Ґаґи.

Встане. І ось, в щирім глузді відваги

Помічати не стане всі облоги, зигзаги.

В нерафінованому бутті залишиться,

Стане весь світ відчувати, але спершу наважиться,

Товариша в долоні істини штовхнути.

Пані в автобусі місце вступити.

Від дефолту полуничного спасе продавчиню,

Стіл хутко накриє, купить гірчицю,

До голубців — ні, сметану!

Спромігся відчути, як все це буває

Чому так важко люди людей помічають,

Розповів хлопець батькам історію цю.

Побачило сімейство таку небилицю — у сні…

Зітхнули… Зрозуміли, що сон.

Примарний, як «стасомихайлівський» шансон…

Ковтнули повітря, розум швидкий,

Все розпізнав…

Але їх малий був прудкий!

Часом лазив в криницю,

Розгадував  зорі і життя колісницю.

Не дивлячись на годинник він й так розуміє,

Життя коротке — люди марніють, від заздрощів зеленіють.

А синього птаха ловити не вміють

Rikki_Tikki Tavi