І настане той день, коли зайнятий хтось стягне навушники, бо наївся Л. Ґаґи.
Раптом набере свою бабцю — спитає:
— Що ви там, як ви?
На шляху до кіно загальмує, отямиться,
Побаче скромне дівча — за нею плентає п’яниця.
Стиха оком накине на «панібрата»,
Про життя розповість і за що буває відплата.
Протверезить глузд приблуди палкою розмовою,
Фарбою слова отямить змістовною
На кінопрем’єру спізнився — у відчай він не пірнає.
На афішу дивляться діти, — він до них підбігає.
Віддає їм квитки, проводить до зали,
А сам повз всі спини й обличчя вокзалу,
Зайшов у автобус, усівся.
І миттю із пані очима зустрівся.
Протер рукавом свої щільні діоптрії,
Помітив що та при надії — на обрії,
В душний салон, як шкварка зайшла, обімліла,
А він же місце для неї тримав!
Маякнув їй — жінка зраділа.
— Фух, останній триместр, — сказала вона.
— Дякую, друже! Хоч живіт ще маленький, але як втомлююсь я!
Невдовзі хлопчина кругом озирнувся,
Помітив, що кондукторші бува приглянувся.
Мовляв, думає: «Оце так мужчина, —
Чуйна росте якійсь мамі дитина».
Аби марнославство не годувати, —
Почав він до виходу емігрувати.
Вийшов. День благословляє. Сонце носа лоскоче,
На розі Нісан проїжджає.
Штани, майже білі, дитини прекрасної з калабатини водою скропляє.
Подивився:
— Слава Богу! А я гадав, коли нарешті новий порошок зі старим порівняю?
Так і знав!
Нагода здійснилась.
Про серветки сухі подумав герой:
— Порошок аж удома, а болотяка зі мною.
— Не в пєрвой! —прямувала мадам із собакою — Пронькою,
На героєві побачила знайому футболку
— Бодька думала мій. Вибачай, не впізнала!
На ось, не даром в торбі валялась.
Дає йому в руки пачку серветок.
— Дякую дуже! Це так мило, мадам!
Помолюся за вас — користь вашим ділам!
Натхненно по вулиці неквапом йде,
Бачить, як гусінь комара жує.
Кумкання жаб від горобців розрізняє,
Над головою цвірінькають, — він їх не спиняє.
— Оговтався я, чи це дійсно весна!?
Травень звабливий, чом не куняю я?
Як завжди не хочу купляти суші,
А співати пісень і їсти галушки?
Не хочу батькам знов дошкуляти…
Подумав герой і помчався до хати.
Зачинився на кухні — стіл накриває.
Шарлотка у печі горить.
— Ех, ладно. Буває!
Горілики зрізав — пиріг він розкрає,
І кремом пухнастим «гріхи» закриває.
— На кухні у нас оселився друїд!?
Що це тут смажиться, шкварчить і кипить?
Порушивши спокій, процес бачить мама,
А слідом за татом, небога Руслана —
Брата героя випадково прекрасного.
— Усі вже зібрались!? Ну давайте, ідіть!
Тарілки із шафки тільки візьміть.
Як день минув, тату?
А що тітка Майя?
На роботі привітали чи вона вихідна?
А ти як, матусю, на манікюр сходила?
В тренді зараз френч чи стрази з акрилом?
Ну, ви сідайте. А я скоро прийду.
Тільки сусідам обід віднесу.
Там дядько Льоня ногу зламав.
Тітка Аня сказала — я розпитав.
В подиві катаклізми такої стали батьки варіанти тлумачити:
— Подорослішав?
— Закохався!
— А може став він пиячити!?
— Можливо парі з ким уклав та й чудить?
А завтра знову скаже: «Все болить — в універ не піду, залік перескладу, а шлях до бабусі через «скайп» прокладу!»
В тарілку батько голубці накладає.
Їсть і майже свідомість втрачає.
— Хіба це можливо, таке ще буває?
Такі голубці мій шлунок вперше вживає!
— Татусю, мамуню, сметанки беріть!
На базар ось ходив. Дивлюсь — дядько Толя,
А з полуницею, праворуч нього, чую ґвалт — тьотя Оля.
«Кістки болять, — каже, — з сьомої стою …
Базару немає — назад заберу».
— І кажу їй тут: донт панік, мадам!
Зараз люди будуть!
І бачу циган.
Підходжу до них — читаю: «полуницю по 40 оптом купляю»
Підійшов, прицінився, жартома все віддав.
Тітка Оля дякувала, але я так і знав!
Що п’ятами час був уже накивати,
А то дасть на морозиво і шоколадки.
Але ж не морозиво, а цигарки куплю!
Папіроски «столичні» мої — як їх люблю…
Тобто любив! Любов ще, може бути,
Моя до них погасла не зовсім!
Але, нехай вона вас більше не тривожить!
Не хочу вас засмучувати чимсь!
Та й жінці я просто так допоміг. Дрібниця — буває.
Нам же всім так бракує, не вистачає,
Когось ну дуже простого!
Хто не зайнятий з 6-ї і до 21-го.
Хто повз мігрень голови всюдисущу,
Підніме її і на задачу «складнющу»,
Знехтує посмішкою уявну скорботу.
На дітей не накинеться за якусь-там пригоду.
Не дасть пішоходу оцінку лайливу,
Коли той на зеленому ґав половить на відмінну,
Від тих, що завжди поспішають.
Адже справи у всіх, смартфони палають.
Оскаженілий годинник — на руці циферблат.
Сповіщення, сторіс, підписки, канали.
Халати в хімчистці, на зупинці нахаби.
Кудись всі біжать, виростають, вмирають,
Мамині туфлі носить починають.
Та настане той день, коли зайнятий хтось стягне навушники, бо наївся Л. Ґаґи.
Встане. І ось, в щирім глузді відваги
Помічати не стане всі облоги, зигзаги.
В нерафінованому бутті залишиться,
Стане весь світ відчувати, але спершу наважиться,
Товариша в долоні істини штовхнути.
Пані в автобусі місце вступити.
Від дефолту полуничного спасе продавчиню,
Стіл хутко накриє, купить гірчицю,
До голубців — ні, сметану!
Спромігся відчути, як все це буває
Чому так важко люди людей помічають,
Розповів хлопець батькам історію цю.
Побачило сімейство таку небилицю — у сні…
Зітхнули… Зрозуміли, що сон.
Примарний, як «стасомихайлівський» шансон…
Ковтнули повітря, розум швидкий,
Все розпізнав…
Але їх малий був прудкий!
Часом лазив в криницю,
Розгадував зорі і життя колісницю.
Не дивлячись на годинник він й так розуміє,
Життя коротке — люди марніють, від заздрощів зеленіють.
А синього птаха ловити не вміють
Rikki_Tikki Tavi