В Одесі є багато спортивних секцій, у тому числі і футбольних. Як із учня спортивного інтернату стати професійним гравцем, як не зламатися у переломний час, які є проблеми одеського футболу розкаже нам Юрій Нікітенко – професійний воротар, тренер, майстер спорту.
-Юрію, скажіть, коли Ви вирішили стати футболістом?
-Це сталося випадково. У дев’ять років до мене підійшов друг та запропонував піти на тренування. Я навіть не спитав, на яке саме. Пішли, а це виявився футбол.
-Чому саме воротар?
-До мене підійшов тренер та запитав, ким я хочу бути. На це питання я відповісти не встиг, бо мій друг одразу сказав, що воротарем. Я був дуже високим з самого дитинства (для воротаря це одна з найголовніших переваг), тому саме ця роль у футболі мені підійшла якнайкраще. Тренер команди поставив мене на ворота, покидав м’яч, подивися і сказав, що так, будеш воротарем.
-За яку команду Ви зіграли свою першу гру та як туди потрапили ?
-У професійний футбол перший раз зіграв за дубль «Чорноморця». Я навчався у СДЮШОР «Чорноморця». Звідти забрали до молодіжної команди.
-Які риси потрібно мати людині, аби стати професійним гравцем?
-Найголовніше – бажання грати, цілеспрямованість, працьовитість. Потрібно мати мету та йти до неї з впевненістю .
-Останньою професійною командою, за яку Ви грали, була Чернігівська «Десна». Чому Ви пішли з неї?
-Команда розпалася. Президент команди відмовився від неї, віддав у правління місту. Ніхто не знав, чи буде взагалі існувати ця команда, чи ні. Тим паче, на той момент мені вже було 35 років, і я вже вирішив завершити професійну кар’єру футболіста. Згодом команда все ж продовжила своє існування, але увесь склад був повністю змінений. Тому я взагалі не жалкую про свій вибір.
-Зараз Ви граєте за команди Одеської області та тренеруєте діток. Сумуєте за професійними клубами?
-Ні, не сумую, бо, як кажуть, всьому свій час. Було б мені зараз 20 чи 30 років, я б, звичайно, грав професійно. Але вік вже бере своє, його не обдуриш. Потрібно давати дорогу молодим гравцям.
-У Вас багато досягнень у футболі. Назвіть найголовніші для Вас.
У 14 років у юнацькому футболі я, у составі збірної України, став чемпіоном СРСР. Ще одне знакове – це отримання звання Майстра Спорту за перемогу у Чемпіонаті України першої ліги у складі Луцької «Волині». Але найбільше досягнення це те, що, завершивши професійну кар’єру, я не покинув футбол, а продовжую грати на аматорському рівні та тренувати діток.
-Чи був якийсь переломний момент у кар’єрі ?
-Так. Коли я грав за «Чорноморець», отримав серйозну травму – пошкодження передніх та задніх хрестоподібних зв’язок, прийшлося видалити меніск, після якої, я думав, що ніколи не зможу ходити. Мене «попрохали» піти з команди, бо розуміли, що травма дуже складна. Але моя цілеспрямованість, бажання грати у футбол, працьовитість змусили мене їздити по всіх лікарнях, санаторіях, реабілітаційних центрах, і все ж таки я досягнув своєї мети, і вже після півтора роки я грав за Луцьку «Волинь» проти «Чорноморця».
-Виходячи з вашого досвіду, можете сказати, які є проблеми у розвитку молоді у спортивній Одесі?
-Мало дитячо-юнацьких шкіл, які могли б дати поштовх після випуску. Людина випустилася і пішла у вільне плавання, а хотілося б, щоб у неї була можливість відразу грати. Ще мало дійсно гарних майданчиків для тренувань. Є декілька хороших полів з гарним газоном, але цього дуже мало. В Одесі багато кваліфікованих спеціалістів, які можуть передати свої навички новому поколінню спортсменів, але нестача гарних місць для тренувань дуже скорочує ці можливості.
Нікітенко