Україна завжди була багата на таланти, але мала тенденцію втрачати їх у вирі неоднозначного суспільного життя, тому й не дивно, що до нас тільки зараз, у роки такої собі «культурної незалежності», доходить інформація про співвітчизників, які досягли неабияких висот за кордоном.
Саме для обізнаності молоді й була проведена лекція Євгена Деменока «Із Одеси – у Париж», у якій мистецтвознавець (за словами директора Одеського художнього музею Олександра Ройтбурда) друг музею, ентузіаст, історик, мав на меті донести до людей різних вікових груп інформацію про відомих митців-одеситів, їхні здобутки та життя за кордоном. Лекція про життя та творчі здобутки у Франції художників Соні Делоне, Володимира Баранова-Россіне та Давида Видгофа, творчість яких розпочалася в Одесі, відбулася 6 жовтня в Художньому музеї. На заході було присутньо багато людей різного віку: від молодих людей до більш зрілого покоління. Слід зазначити, що більшість присутніх складали жінки, і ось як про це висловився Деменок: «Просто неймовірно чудове співвідношення на лекції, таки 90% на 10%. Чарівна половина людства в більшості!»
У ході опрацювання матеріалів з`ясувалось, що художниця-одеситка Соня Делоне, після добуття мистецької освіти в 1905 році та прочитання книги Юліуса Мейєра-Грефе «Мане і його коло» вирішила переїхати до Парижа, як до центру мистецтва. Згодом там вона розкриває свої таланти й стає основоположницею орфізму – напряму, у якому поєднуються музика й образотворче мистецтво. Більше того, творчіть Соні, за словами Деменока, гостроактуальна й зараз, бо вона не тільки талановита художниця, а й модельєр, яка працювала над розвитком тодішніх модних тенденцій. Лектор наголосив: «Міжвоєнна мода була натхненна Сонею». Крім того, Соня Делоне досягла найбільших успіхів серед вищезазначених художників, вона перебувала в зеніті слави до самої смерті.
Володимир Баранов-Россіне – митець, який теж під час подорожі Європою вирішив зупинитися в самому епіцентрі творчого життя в Парижі, вбачаючи там неодмінний розвиток, особливо після свого вступу до так званого товариства паризького дому «Вулик». Значний вплив на його творчість мало подружжя Делоне, з якими Володимир товаришував, тож не дивно, що він теж є досить успішним саме в мистецькій течії орфізму. Баранов-Россіне був ще й скульптором. «У скульптурному мистецтві він був новатором», – зазначає Деменок. – Хоч часто вправлявся в багатьох стилях, але завжди залишався впізнаваний у всіх картинах».
Давид Видгоф перші навички живописця отримав в Одеському художньому училищі, а пізніше вдосконалив в Академії мистецтв у Німеччині (м. Мюнхен). Після цього переїхав до Парижа з метою отримувати високу заробітню платню за власні ілюстрації для журналів та газет. «Видгоф займався також і дизайном самих видань, формував обкладинки, додавав графічні зображення», – говорить Деменок. Хоч його стиль і відрізнявся від митців, про яких згадано вище, але лектор не міг не включити Видгофа, тому що він – «одеський парижанин», котрий досяг успіху в мистецтві саме за кордоном, залишаючись у ролі інкогніто вдома.
На сьогодні тема такої собі «творчої еміграції» є дуже актуальною, тому що молодь нашої країни під час вибору місця для реалізації своїх талантів надає перевагу закордону. Це підтверджують слухачі лекції. Юлія Гвардіярова, молодший науковий співробітник музею, пояснює різницю в причинах еміграції тоді й зараз: «Раніше молоді люди переїжджали до Парижа, бо він був найголовнішим осередком художньої тусовки й просування митців у світі. Сьогодні у нас в країні просто немає перспективи розвитку своїх здібностей, тому світові мистецькі організації нерідко надають так звану руку допомоги. Але я не згодна з тим фактом, що зовсім ніхто не повертається після навчання додому, віддаючи набуті знання на користь інших держав. Багато хто адаптує знання та навички тут. Звісно, творчим людям задля натхнення потрібно завжди подорожувати, у цих потугах їх слід зрозуміти».
Ірина Соколова, працівник Одеського художнього музею, колишній викладач музики та співу, режисер за професією: «Покоління, яке вже отримало мистецьку освіту на теренах нашої країни, виїжджає через те, що в нас немає достойної оплати творчої праці. Мистецтво, як інша праця, повинно бути оціненим. Для створення шедеврів митці повинні надихатися, ходити в музеї, театри, на різні виставки та оперети, отримувати спілкування та насолоду, а на це потрібні звісно неабиякі кошти, тож еміграція – вихід із складної ситуації буденності».
Таким чином, лекція про «одеських парижан» чітко иявила проблему мистецької еміграції молоді з метою розвитку здібностей та талантів. Проблема переїзду молодих людей в інші країни була й раніше, проте наразі вона інакше сприймається суспільством. Населення підтримує самовдосконалення та саморозвиток наших співвітчизників за кордоном. Головне побажання молодим людям – не забувати Батьківщину та повертатись на рідну землю й поширювати свою творчість серед українців.
Катерина Кравець