Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

Покоління

Сентиментальний вальс Чайковського поспішно тонув в білому вині та шоколадних цукерках, спливаючи лише на нетривалих димінуендо. Келих тріщав по уявних швах, літак випускав шасі, а худорляві руки молодого піаніста з незміцнілими вусиками і кучерявою шевелюрою завмерли на великому плані. Вона вдихнула, сильніше натискаючи ліктями на коліна, в надії, що наступний вальс заграє сам, а душа поспішно перейде в наступне тіло і почнеться нове життя, адже ця аж надто остогидла. Хоча, скоріше, вона стала занадто нудна і нудотний. Під словом «нудотний» мається на увазі мірне погойдування хвиль, від якого розгорається морська хвороба. Нудотна – не завжди огидна.

Надто вже часто жінкам, останнім часом, набридає їхнє життя. Святкове до неможливості, прекрасне, мирне життя. Вони не підв’язують більш волосся стрічками, вони підколюють його тонкими, як дитячий мізинець, довгими шпильками, утворюючи пухнастий, важкий хвіст. Вони надягають широкі ремені поверх шовкових блуз і сумно посміхаються очима крізь густі вії. Їх руки більше не торкаються клавіш зі слонової кістки або смичків з китового вуса. Їх пальці спритно бігають по алмазному склу та шкіряній обшивці автомобілів. Їх легені більше не відчувають того, що вони повинні відчувати за своєю природою. Чи не відчувають з різних обставин, природних змін, які, як ми всі розуміємо, жодним чином не природні, і поспішних рішень.

У світі, де кожен знає, кому і яка надана роль, як в хорошому фільмі –потрібно вміти зіграти добре. Інакше почнуть нарікати недотепою. А так –будеш великим актором, адже всі будуть знати, що ти повинен грати, але побачивши те, як ти це зробив – майстерно, філігранно, нібито вирізав з прутика найкращу у світі флейту для найтонших пальців і найніжніших губ, вони зійдуть з розуму. Таку банальну роль, таку, яких багато, та так! І жінку взяв за руку лише після паузи, і посмішку зробив лише піднявши один куточок рота, ах, як елегантно, як тонко!

Чи могли ми коли-небудь подумати, що будемо сумувати за юнацьким максималізмом, за переконанням, що сонце встає на заході, за планомірним знищенням плану, за вируючими гормонами і жовчу, за нерозсудливістю і дурницями не нас самих, не наших дітей, а цілих поколінь .

А будемо.

Коли вони знайдуть шви на келихах і спалять останню збірку нот Чайковського, але не без підстави, а саме за конкретною підставою – будемо. Коли остання жінка начепить на свій довгий ніс маску честі та чесності й буде невпинно, але недовго, притримувати її рукою, яку сховає в кучерях, коли останній чоловік схилить перед нею голову, ховаючи єхидну посмішку і показуючи лише невинну верхівку, коли складеться воєдино останній сегмент пазла – він візьме її за руку, вона опустить маску, він покаже посмішку – обидва зобразять на обличчях театральне здивування.

І всі наступні покоління погодяться зі своїми ролями, тільки щоб спробувати зіграти їх також майстерно, як він, не кажучи вже про те, щоб краще. Вони зроблять на келиху товстий шов, не пояснивши нікому як, а тільки сказавши, що це єдино вірна думка. І будуть пити з цього келиха біле вино, заїдаючи його шоколадними цукерками, які до нього так не підходять, будуть гладити своїми м’якими пальцями шов і захоплюватися навіть фактом його існування, будуть виводити на алмазному склі ім’я Чайковського, потім його по-батькові та завше, чомусь, плутатимуть саме його прізвище. Торкатимуться віями тильних сторін масок все частіше і частіше, а холодними зимами топитимуть багаття томами з бабусиних бібліотек. Знатимуть в обличчя лише своїх і бачити будуть не далі, ніж кінчик їх середнього пальця. Хворітимуть все новими й новими видами гострих психічних розладів на тлі тотальної монохромності всього: живого і неживого, і заперечуватимуть все більше і більше. Заперечуватимуть самим собі, погоджуватимуться з іншими, як по колу, по чортовому колесу з нескінченним двигуном. Вони не винайдуть його, ніколи, адже він ніяк не може бути «в моді», цей вічний двигун. Не виходить у нього.

Будуть забувати, як точити ножі і зустрічати світанки за велінням серця. Будуть обливати одвірки сльозами, зробивши щось не по канону, Корану чи що тоді буде на вівтарі.

Бігтимуть так далеко, як тільки зможуть, але не з причини, а за звичкою. І нікому вже буде сумувати за юнацьким максималізмом.

Дар’я Мусагаліева