Політика в спорті: No alarms and no surprises

Ще десять років тому цього питання не виникло б: у мирний і стабільний час політику в Україні навряд чи цікавив би спорт. Але в наш час вона, немов вампір, всмоктує корисні ресурси з усіх сфер життєдіяльності. Політика вводить, таку собі, комендантську годину, аби не втратити вплив та з’ясувати, хто підриває її авторитет.

І тут справа не лише в скандалах і звинуваченнях в «сєпарстві». Політику різко почали цікавити перемоги наших спортсменів. З початку цього десятиріччя в Україні відбулись чемпіонат Європи з футболу, фінал Ліги чемпіонів з футболу, чемпіонат світу з хокею, фінал чемпіонату світу з шахів серед жінок. За перші 20 років незалежності України жодного турніру такого рівня проведено не було.

Кожна перемога українського спортсмена подається, немов тріумф всього українського народу. Зовсім недавній приклад: після перемоги на Підсумковому турнірі WTA Еліна Світоліна провела прес-конференцію в Києві. Захід не обійшли увагою державні чиновники, навішавши на тенісистку медалі і вручивши звання «Заслуженого майстра спорту». Звання, безумовно, заслужене, але ніде не анонсоване, просто підлаштоване під щільний графік перебування Елі в Києві.

Увага до спорту — це круто. Проте увага ця, більшою мірою, на словах, а він потребує іншої допомоги: інфраструктури, фінансування, забезпечення кваліфікованими кадрами. Майже вся спортивна інфраструктура в Україні знаходиться в державній власності, що плавно підводить до наївної думки: якщо політики по-справжньому полюблять спорт, то й спортсменам більше не будуть задавати питань про політику в спорті.

Зараз їм таких питань ставлять надбагато, з приводу і без нього. А чи варто це робити? Що спільного в спорті та політиці? Спільне є: спорт в Україні представляють громадяни Україні, до того ж,  публічні особи. Лідери думок зобов’язані розуміти свою важливість у боротьбі за обраний державою геополітичний курс.

Проте є нюанс: необхідно чітко розуміти, що політика не має руйнувати спортсменові кар’єру. Головна мотивація спортсмена – перемога на найбільших турнірах, у яких він має змогу брати участь. Політичні ігри в спорті мають розгортатися в кабінетах спортивних федерацій та на прес-конференціях спортсменів, але не на спортивних змаганнях.

Наведу два приклади:

  • перемога боксера Олександра Усика в Москві над росіянином Муратом Гассієвим у бою за звання абсолютного чемпіона світу у важкій вазі. Сімферополець(!), стоячи з українським прапором, зірвав оплески московської публіки за вишукану майстерність у виді спорту, що представляє Усик. «Багато людей очікували від Вас певних заяв у лігві ворога, які б закликали агресора зупинити війну на Донбасі, повернути Україні Крим, звільнити політичних в‘язнів і військовополонених тощо», — звернувся до Усика офіційним(!) листом нардеп Віталій Купрій. Це вже не політика у спорті, це політика в кістковому мозку. Таким «депутатам» не зрозуміти, що бій за звання абсолютного чемпіона світу з боксу – верхівка айсбергу з багаторічної кропіткої роботи. Роботи не у Верховній Раді, а в боксерському ринзі. «Як тільки я дізнався, що йдуть переговори, щоб бій відбувся в Москві, зрозумів, що росіяни захочуть провести його в себе, тому що один з учасників фіналу представляє Російську Федерацію. Чому Україна не може купити бій такого масштабу й провести на «Олімпійському»? Треба витратитися. А натомість ти не заробиш. А там порахували, що їм треба провести. І провели», — додає важливу ремарку сам Усик;
  • участь сестер Музичук, Ганни Ушеніної, Інни Гапоненко та Наталії Жукової в чемпіонаті світу з шахів, що з 1 до 25 листопада проходив в Москві. Пікантності цьому випадку додає те, що Ганна Музичук бойкотувала минулорічний чемпіонат світу в Саудівській Аравії через жахливу ситуацію з правами жінок у цій арабській країні. Тоді вона була чинною чемпіонкою світою з обох дисциплін у швидких шахах (бліц і рапід – прим.). «Через кілька днів я втрачу обидва своїх чемпіонських титули, один за іншим. Просто тому, що вирішила не їхати до Саудівської Аравії. Не буду грати за чиїмись правилами, не буду носити абайю, не буду ходити з супроводом на вулицю й не буду відчувати себе вторинною істотою. Рівно рік тому я виграла обидва цих титули й була найщасливішою людиною в шаховому світі, тепер же відчуваю себе дуже погано. Я готова боротися за свої принципи й пропустити захід, який міг би принести більше грошей, ніж десяток турнірів разом узятих», — пояснювала Музичук. Утім, не зважаючи на масу досягнень і статус кращої української шахістки, Ганні Музичук до цих пір не вдавалося виграти чемпіонат світу в класичних шахах. Це її головна мета, титул, що зробить Ганну однією з найвеличніших шахісток в історії. Вона була в фіналі минулого чемпіонату світу в Тегерані, і в Ханти-Мансійську Ганна — одна із головних фавориток. Навіть не знаю, що може прославити країну більше, аніж тріумф українки в Росії у найелітарнішому виді спорту.

 

Утім, з-поміж загальносвітових досягнень українських спортсменів, політика стосується спорту й у випадках куди меншого, проте не менш важливого, масштабу. Більшою мірою, вони стосуються особистих політичних переконань і необхідності виголошувати їх на масову аудиторію.

30 жовтня футболіст донецького «Олімпіка» Олексій Гай дав інтерв’ю Tribuna.com. Opus magnum бесіди в цитаті: «З останнього, що я читав: наглядачі ОБСЄ сказали, що російських військових там не помітили. Ми — просто пішаки, якими красиво керують. Проходять такі ігри, що нам навіть і не снилося. Ні в яких підручниках про таке не пишуть. Дивлячись телевізор або читаючи в інтернеті, важко розібратися в тому, що там дійсно відбувається. Побувавши в Донецьку, ви будете по-іншому сприймати ситуацію. Не можу я сказати, що Росія — агресор. Свічку не тримав, як-то кажуть. Хто, коли і що нам приніс, не бачив».

Позиція очевидна, однак слід наголосити на іншому — людина дає інтерв’ю, знаючи, які наслідки будуть для неї. Тепер кожна гра в чемпіонаті України для Гая супроводжується кричалкою: «Ватний, ватний Льоша Гай, в Рашку, в Рашку уїзджай». Кричать, до речі, ультрас «Олімпіка». І це частково справедливо, тому що публічна особа має з повагою ставитись до почуттів своєї власної аудиторії. Втім, закликаю не змішувати неповагу спортсменів, та й не тільки них, будь-кого, та його особисту думку. Демократія існує в усіх життєвих сферах, спорт, як культура чесної та справедливої боротьби також заслуговує на плюралізм думок. Спорт — маленька деталька від пазлу сучасного суспільства, страждає від тих же «хвороб», що й освіта, трудова сфера, хоча спеціалізується зовсім на іншому.

Політика в спорті необхідна, проте лише в конструктивному руслі. Не пошук «ватників», а підтримка українського спорту в усіх його проявах. Якщо політики по-справжньому полюблять спорт, то й спортсменам більше не будуть задавати питань про політику в спорті.

Зараз ми живемо в різних світах. Одні прокидаються з кавою і курсом біткойна, інші – з військовими зведеннями. Невже необхідно ненавидіти одне одного через це?

Гай не правий. Проте він — громадянин України. Ідеальна держава — це спільнота людей, об’єднаних спільною метою, яка намагається створювати майбутнє своїх нащадків максимально світлим. Але поки ми шукаємо один в одному ворогів, валандаємося між «зРадою» і «Перемогою», не терпимо інакомислення — все буде рівно так само, як зараз. Без поліпшень. І ніякий Гай тут не винен.

 

No alarms and no surprises

Олег Міщук