Нещодавно, з 26 по 30 серпня, мені випала щаслива нагода побувати на ПРАВОЛЮДЯНІСТЬ: MEDIAFEST 2019 для студентів-журналістів з усієї України, завдячуючи нашому факультету журналістики, реклами та видавничої справи.
Почалось все з одеського залізничного вокзалу. Я приїхала разом із подружкою, яка без вагань погодилась мене проводжати. Як завжди, щоб не боятися запізнення, я приїхала майже на годину раніше. Стоїмо ми в залі очікування, і до нас підходять троє національних гвардійців (як виявилося пізніше, їм просто захотілось поговорити). За цікавою бесідою швидко промайнув вільний час. Потім під’їхала моя однокурсниця Олена, з якою ми разом мали їхати до Києва.
Сідаємо до потяга «Одеса-Ковель» в передочікуванні довгого шляху, чогось нового та важливого. З квитками нам не дуже пощастило, тому що відправились ми о 10:50, а прибули о 20:45. Тобто дорога зайняла в нас увесь день, хоча ми змогли помилуватись краєвидом із вікна, точніше його зміною: від степу до лісів. Щоб не блукати вночі незнайомим містом, ми викликали таксі, і все ж таки змогли заблукати на самому вокзалі в пошуках машини. Переночувавши в доволі затишному готелі, ми вранці вже своїм ходом дісталися знову до того вокзалу, де ми зустрілись іще з двома студентками нашого факультету — з Настею та Вікою. Там вже чекали автобуси, що мали нас відвезти до місця проведення фестивалю.
Через годину шляху ми опинились в селищі Глібівка, Київської області, а точніше на базі відпочинку «Джинтама-Бриз». І ми одразу були приємно вражені: ошатні двоповерхові будиночки, дерева навколо та пляж на березі Київського моря. Після обіду відбулась реєстрація учасників та розселення по номерах. Згодом всіх учасників зібрали у головному шатрі, де відбулось знайомство. Представники кожного навчального закладу підготували мініпрезентацію із цілями та очікуваннями. Після загального фото відбулась своєрідна руханка, де ми мали змогу розширити коло своїх знайомств на фестивалі. Модерували ці знайомства Костянтин Шендеровський — доцент Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, Ірина Виртосу — журналістка, експертка з недискримінації Центру прав людини Zmina. Увечері модераторка кіноклубу Docudays UA Єлизавета
Сокуренко презентувала документальні короткометражки «Без статусу. Україна», «Ти, бля, рота закрий», «Колір фасаду: синій». Від перегляду цих картин залишились суперечливі враження: погану якість зйомки, на мою думку, перекрили важливі ідеї та сенси, які хотіли донести автори та герої.
Другий день розпочався із дискусійної панелі на тему «Права людини для медіа: Точки перетину», учасниками якої стали експерти з різних сфер правозахисної діяльності — Тетяна Печончик, Максим Буткевич, Володимир Азін, Олександра Матвійчук, Анастасія Лихолат та Ірина Славінська. Відбулось знайомство із героями, що власними історіями змогли доторкнутися до душ, мабуть, усіх присутніх. Після обіду ми
розділилися на 5 тематичних груп: інклюзивність, ненасильство та протидія мові ворожнечі, активні дії на захист суспільних інтересів, свобода слова в умовах конфлікту, гендерна рівність та подолання стереотипів щодо ролі жінки у суспільстві.
Мене розподілили до групи ненасильства та протидії мові ворожнечі, героїнею якої стала Анастасія Єва Домані — жінка-трансгендер, членкиня Координаційної ради ТрансКоаліції. На першій груповій зустрічі ми ближче знайомились з експертами та обговорювали можливі варіанти наших майбутніх проєктів. Також на нас чекала лекція з основ дизайну та композиції від команди Real Stories Production.
Третій день розпочала правозахисна зарядка «Інклюзивність в журналістиці» з інтерактивом для учасників. Далі загальна лекція по репортажному фото та знов робота в групах. Ми відзняли фотопроєкт та розробляли дизайн плакату. Згодом відбувся творчий вечір режисерки Ксенії Кравцової та її команди Real Stories Production. А завершився день затишним переглядом фільму «Посмішка Мони Лізи».
День четвертий. Знову правозахисна зарядка, після якої ми групою обговорювали макет нашої майбутньої художньої роботи. Далі була лекція від групи професійних художників за основами стріт-арту. Нам видали спеціальний захисний одяг, респіратори, рукавички й ми почали «творити». Закінчили малювати наш проєкт аж після заходу сонця. І лише в останній вечір нашого перебування на фестивалі ми вирішили не зважати на втому і не йти одразу спати, а грілися біля яскравого багаття та спостерігали за десятками падаючих зірок, чи метеоритів, в компанії нових друзів.
П’ятий день ми розпочали з урочистого підбиття підсумків, презентації проєктів кожної з груп. Відбулось голосування за кращі емблему та слоган фестивалю, із запропонованих самими учасниками. Не можу не похвалитися: мій з Оленою слоган «Право бути людьми» посів перше місце. І, до речі, вигадували ми варіанти окремо одна від одної, а оцей варіант збігся в обох. Перед від’їздом знову багато фото. За цей тиждень я встигла так надихнутися та перейнятися атмосферою, що мені стало сумно залишати це місце.
Також, я гадаю, їжа, якою нас годували, варта окремої уваги. По-перше, вона була дуже смачною і вишуканою, по-друге, її подавали постійно: окрім сніданків, обідів і вечер, ми мали часті кава-брейки.
Трансферні автобуси відвезли нас назад до Києва, і в нас була можливість та час прогулятися столицею. Не знаю, доля це, чи ні, але в той час, коли ми гуляли Майданом Незалежності, я виклала історію в Instagram. Буквально через 5 хвилин мій шкільний друг, який зараз навчається в Києві, пише мені, що він також тут і зараз підійде. Тому нам пощастило, і ми мали гарного екскурсовода. Наприкінці дня я вже просто не відчувала власних ніг. Ледь живі від втоми, о 0:55 ми сідаємо у потяг. Щойно він від’їхав від вокзалу, як я провалилась в глибокий сон.
10:26 – і ми в Одесі! Виходимо на платформу, нас зустрічає знайома мелодія й Олена каже: «В Одесі навіть повітря інше — рідне».
Куруч Ольга
