Інтерв’ю з переможницею конкурсу студентських матеріалів про праволюдяність на факультеті журналістики, реклами та видавничої справи
– Чому тебе зацікавила тема захисту прав людини?
– Ця тема цікавить мене не так давно, насправді. Тут мені допоміг університет і, власне, сама журналістика не тільки як наука, а й як стиль життя, адже я почала систематично продивлятися новини, вчитуватися в них та згодом зрозуміла, скільки у нашому світі соціальної несправедливості. До того ж, мій факультет надав мені можливість стати учасницею Медіафестивалю «Праволюдяність», а ще попрацювати у одному виданні, і там я зазвичай писала на тему захисту прав та висвітлювала життя людей з інвалідністю, зокрема, от відносно нещодавно брала інтерв’ю у голови проекту «Звук Тиші». Дуже круті люди, як і всі, які роблять нашу країну кращою та сучаснішою.
– В чому особливість роботи над такою важливою тематикою?
– Особливість в тому, що в решті решт скільки б ти не працював чи працювала, завжди буде якийсь момент, якась «біла пляма» у твоїх знаннях з цієї тематики. Ми всі є заручниками деструктивних стереотипів, і рефлексія цієї відсталої картини світу займає багато і часу, і сил.
– З якими труднощами ти зіштовхнулась при підготовці матеріалу?
– Під час підготовки матеріалу труднощів не було. Я знала, що і як я хочу подати у цьому тексті. Я одразу придумала концепт і реалізувала його приблизно за дві години. Труднощі були до цього: всі ці роки, що я вчилася писати, писати навіть коли нема натхнення, писати на колінках, писати, коли я хочу плакати чи веселитися чи грати в комп’ютерні ігри… Тобто писати, коли це треба, а не коли хочеться.
До того ж, труднощі були із руйнуванням товстенних стін стереотипів, які замкнули мій розум. Це зараз мені зрозуміло, що, наприклад, пандус – це така ж важлива річ для всіх людей, як і сходинки. І що маломобільні люди – це не тільки ті, у яких є інвалідність, а всі без виключення у тій чи іншій ситуації. Та ще рік тому я про це не думала взагалі, а зараз хоча б уявлення маю, зокрема завдяки Медіафесту.
Не можу не сказати, дуже хочу поїхати туди знову. І вся інформація ще й не одразу доходить до мозку, це ще треба до неї систематично повертатися, думати, рефлексувати…
– Як на тебе вплине перемога в цьому конкурсі?
– Перемога… Я не знаю, як вплине. Сподіваюсь, в першу чергу, що моя робота хоча б трішки допоможе нашому суспільству зробити крок у світле майбутнє, хай навіть цей внесок буде як крапля у морі.
Ні, ну, знаєте, якщо це допоможе мені заробити додаткові бали для вступу до магістратури, я буду тільки рада… [сміється].
– Чи збираєшся ти й надалі працювати над цією тематикою?
– Так! Звісно, ця тематика хвилюватиме мене якщо не все життя, то ще дуже-дуже довго, і я планую працювати над цим і після того, як вийду з AlmaMater. А щодо найближчих планів, вже після свят я повернуся до волонтерської журналістської роботи, де буду й надалі висвітлювати теми, пов’язані з правами людини.
– Виходячи з власного досвіду, які б поради ти дала журналістам, які хотіли б працювати над тематикою щодо праволюдяності?
– По-перше, чіплятися за будь-яку можливість розширити свій кругозір з цієї тематики. Якщофакультет відправляє на якийсь захід, треба туди їхати однозначно, ніяких лінощів чи «мені харить». Якщо попалася гарна стаття з цієї теми, треба сідати аналізувати, порівнювати, відбирати собі контент з цієї проблематики. Звісно, слід перевіряти, як там у західних сусідів ситуація із захистом прав… Також варто знати, як на нові рішення реагують люди з інвалідністю чи інша соціальна група, життя якої ці рішення мають покращити.
Звісно, буде неймовірно корисно, якщо вдасться поспілкуватися з людьми, які просто знають це питання краще. Це зокрема можуть бути представники правозахисних організацій. І боятися нічого не треба, це завжди (принаймні, у мене це було так!) активні, грамотні і дуже доброзичливі люди, і з ними цікаво, бо зазвичай вони творчі й креативні, а до того ж здатні до глибокого аналізу стану нашого суспільства.
– Що для тебе «праволюдяність»?
–Праволюдяність для мене, в першу чергу, – це можливість зробити внесок у розвиток правозахисної журналістики, яка вкрай необхідна нам зараз. А якщо казати в контексті глобальному, для мене персонально це вихід. Точніше сказати, перехід у новий час, де більш комфортно, спокійно, сучасно та просто приємно існувати, і неважливо, який чи яка ти Людина.
Володимир Татчин