Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, близько 10% людей мають інвалідність. Отже, люди з інвалідністю зустрічаються частіше, ніж ми думаємо. З ними точно так само необхідно розмовляти, взаємодіяти… А як спілкуватися з людиною з інвалідністю у такий спосіб, щоб точно її не образити?
Як убезпечити і себе, і свого співрозмовника від конфузу?
Буває і таке, що інформація про чиюсь інвалідність стає несподіванкою через тиждень, місяць, а то і рік спілкування. Як реагувати на це? Як (і взагалі чи варто) заговорювати про це?
У Конвенції про права людей з інвалідністю сказано, що «до інвалідів належать особи зі стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями, які при взаємодії з різними бар’єрами можуть заважати їхній повній та ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими». Таким чином, інвалідність — це в більшій мірі соціальне поняття, ніж медичне. І як не стати тим самим бар’єром для людини, адже необережно сказане слово може вколоти співрозмовника думкою про те, що він «не такий, як усі», або ж випадковий, надмірно акуратний жест може продемонструвати неприйняття інших людей?..
Досить дотримуватися кількох правил.
1. Стежте за вибором слів.
Необхідно уникати виразів «з обмеженими можливостями», «покалічений», не кажучи вже про «хворий», «з дефектом» і «неповноцінний». Такі слова будуть образливі як для людини з інвалідністю, так і для людини без інвалідності. Також не варто говорити, що хтось «страждає» або «хворіє», та й в цілому краще сказати навіть не «людина з інвалідністю», а просто — «людина».
До речі, вираз «маломобільна людина» так само не працює, адже люди без інвалідності так само можуть стати маломобільними: якщо людині у візку необхідний пандус для комфортного пересування, то людині не у візку необхідні сходи. Прибрати сходи — і що ж це з людьми без інвалідності станеться? Отже, це питання не можливостей та їх обмеження, а забезпечення тими чи іншими конструкціями для того ж пересування.
Також не варто допускати підміни понять: наприклад, нечуючу людину можна назвати глухою, а неговорячу можна назвати німою, але вони не глухонімі. У випадку з використанням інвалідного крісла, людина пересувається на кріслі-колясці чи у візку, але не на каталці!
В цей же час не потрібно доводити це до нав’язливого страху сказати слабозрячим «подивися» або слабочуючим «а ти чув про це?». Якщо захотілося покликати людину на візку на прогулянку і звично вирвалося слово «пішли», то не потрібно виправдовуватися і вибачатися за «невідповідну» фразу, адже це виділить людину як особливу, але в поганому сенсі: як нездатну до чого-небудь.
2. Відповідайте на жести ввічливості.
Під час спілкування з людиною з інвалідністю або з людиною, у якої є будь-який синдром, не варто боятися потиснути їй руку чи обійняти її, якщо у співрозмовника чи співрозмовниці є таке бажання. В цьому немає нічого дивного. Все ж нав’язуватися теж не варто, адже всі унікальні: хтось спокійно ставиться до дотиків, а хтось переймається, аби його чи її простір не порушували, і це не залежить від наявності або відсутності інвалідності.
3. Надавайте допомогу, але тільки коли вона необхідна.
Не варто допомагати, поки не пояснили, як це зробити. Тим більше, не потрібно намагатися допомогти, якщо не було прохання про це. Знову ж таки, досить уявити ситуацію, коли допомогу пропонують людині без інвалідності: якщо вона відмовляється, ніхто ж не стане нав’язуватися і, наприклад, вихоплювати сумку? Тим більше не варто торкатися предметів, які люди з інвалідністю використовують для пересування! Це те ж саме, що просто схопити людину за руку.
4. Не робіть людину жертвою.
Говорячи про жалість до людей з інвалідністю, спочатку варто сказати, що жалість як така взагалі мало кому може допомогти. Це виділяє людину, і в цьому випадку відбувається пряма дискримінація, схожа на «Ти нещасна людина, тому що така, яка є».
Будь-якій людині (і з інвалідністю, і без неї) буде набагато приємніше поговорити про інтереси, продемонструвати якісь особливі вміння, обговорити свої і чужі успіхи і взагалі багато чого, ніж слухати, як їй, напевно, важко жити. До слова, її близьким людям теж краще не говорити, що це жахливо, важко тощо. Вони навряд чи зазнають труднощів в спілкуванні із другом/подругою або родичем, адже ця людина цінна для них незалежно від наявності або відсутності інвалідності.
Все це не скасовує щирого співчуття і співпереживання, бо всім людям часом потрібна підтримка і розуміння — і тим, у кого інвалідність є, і тим, у кого її немає.
5. Будьте ввічливі.
Звучить банально, однак елементарні правила етикету ніхто не відміняв. У розмові завжди необхідно дозволити співрозмовнику чи співрозмовниці договорити до кінця. Не варто виправляти і договорювати, якщо це людина, у якої труднощі з промовою. У разі, якщо у людини труднощів з промовою немає, все одно не виправляйте і не договорюйте!
Також важливо встановити з співрозмовником зоровий контакт. Якщо людина сидить, краще присісти поруч, а не дивитися зверхньо — і не важливо, користується людина візком чи ні.
І, звичайно, необхідно зважати на думку свого співрозмовника, поважати його і цінувати.
Отже, підсумуємо, як же спілкуватися з людьми з інвалідністю?
Відповідь проста: так само, як і з усіма іншими.
Анастасія Голубєва