Вправа 1. У врізах до рецензій «Українського тижня» знайдіть тезу. Чим послуговується автор: соціальною вагомістю чи естетичною вартістю?
- Rolling Songs
Днями The Rolling Stones оприлюднили свій черговий The Best у форматі трьох CD під назвою «GRRR!» (для найбільших поціновувачів є люксовий варіант із п’яти дисків), у результаті маємо добірки на 50 та 80 пісень відповідно. На обкладинці – горила з фірмовими губами та язиком – лого гурту. У хлопців усе добре із самоіронією. І за це їх люблять також. Те, що вони відібрали, з одного боку, тішить, із другого – спонукає перефразувати старий анекдот про алкоголь: «О, привіт, старий! Ходімо запишемо альбом?» – «Ні-ні! Ти пам’ятаєш попередні два?!» – «Ну, ніби так» – «А я не пам’ятаю». - Усвідомлення того, що фільм «Час» Ендрю Ніккола є ідеальною метафорою українського сьогодення, прийшло лише після тижня його прокату
Анімаційний фільм Стівена Спілберґа «Пригоди Тінтіна» – це захопливе шоу, помножене на мистецьку якість - «Ляпіс Трубєцкой» підірвав Київ пропагандою спорту та сили волі
«Я устал притворяться веселым клоуном» – співає фронтмен «Ляпіса Трубєцкого» Сергій Міхалок в пісні «Жлоб». І з кожним новим концертом впевнюєшся, що він остаточно перестав ним бути
Вправа 2. Прочитайте описи творів різних видів мистецтва. На що звертають уваги автори під час переказу змісту?
- Нынешний показ представляет Серова демиургом, пусть порой и хандрящим – он фиксировал мир, будто ставя галочки в графе каждого из жанров. Рисунки, где рука торопится и где она работает вдумчиво, гравюры и масло на холсте. Если пейзажи – то кроме этюдов к пресловутой «Бабе с лошадью» (впрочем, она все-таки скорее проходит по части портрета) однообразная гладь ландшафта с избой, но так, что каждая травинка растет для целого, ее не убрать. Здесь как раз в связи с пейзажем нужно сделать отступление – будучи именитым и признанным, в 44 года художник не побоялся снова сесть за парту и поступил в парижскую Академию Коларосси. Так вот от того времени тут оказался «Парижский бульвар», по-коровински пастозный и с непременной пестрой толчеей. А по соседству – прозрачная Греция с горами и морем, едва подернутым рябью. Если Серов брался за историю, получался Петр I среди хляби основанной им столицы или мчащаяся на охоту Екатерина II. Если за мифологию – выходило «Похищение Европы», снова с дотошными поисками позы и жеста в эскизах, с зарисовками головы древнегреческой Коры, чьи черты лица переняла Европа. Если он делал иллюстрации, то каждому в крыловских баснях подбирал свою повадку, и веришь, что ворона в павлиньих перьях выступает, конечно, именно так – павой. Если художник погружался в театральный мир, появлялись величавый Шаляпин (гигантский угольный портрет) или афиша с дягилевской примой Павловой. Нет только натюрмортов – может, оттого, что Серову их заменяли портреты?..
- Пространство спектакля Томчинска представила пустынным и темным. Центр сцены ничем не занят, в глубине справа расположен огромный проржавевший маяк; по углам – два островка серой земли с осокой. В этом условном пространстве океан тоже условен – это движущаяся видеопроекция в глубине сцены, подобная тем, которые сейчас можно вешать в офисе. Чернота пространства расцвечена пятнами костюмов. Этот режущий глаз контраст явлен с самого начала – в сцене проводов призывников. Ряженые артисты из местного ДК в костюмах красноармейца и солдата царской армии читают бравурные напутствия, тетка в кокошнике лучится официозным счастьем, а в углу напротив посмеиваются, переминаются с ноги на ногу новоиспеченные солдаты – пацаны в ярких куртках и вязаных шапках с помпонами.
- Во Второй симфонии Сибелиуса – сочинении крайне сложном и для оркестра, и для слушателя – обозреватель «НГ» наконец услышал качество оркестровой игры, которое хотелось бы слышать всегда: значит, не все так безнадежно в наших оркестрах. У Сибелиуса непростой звуковой мир: он словно овеян пустыми и холодными пространствами северных стран, его оркестр – словно пронизывающий ледяной ветер, совсем не «благозвучный» в общепринятом понимании, и тем он и прекрасен. Но тем и опасен, ибо воздействует напрямую: одна слушательница сзади не выдержала, обронив, что сегодня у нее был слишком сложный день для подобной музыки. Для оркестра и дирижера это тоже испытание: во-первых, здесь крайне важна духовая группа, во-вторых – слишком рыхлая форма, которая может на глазах «рассыпаться» и сломать тем самым целое. Но все острые углы и узкие места музыканты счастливо обошли: пасторальное начало сменилось порывами сонатного аллегро, медленная часть, где разворачивается настоящая драма, стала, как и полагается, центром симфонии, макабрический вихрь скерцо привел к финалу с ликующей кодой. А исполнение «Грустного вальса» с потрясающим пиано и необыкновенно гибкими переходами от лирической темы к игривой иначе как восхитительным и не назовешь.
Вправа 3. Прочитайте описи симфонічної казки «Петрик та Вовк», написані студентами 1 курсу. Який із них найбільш вдалий?
Студия звукозаписи «Золотой теленок» презентует ремейк симфонической сказки для детей «Петя и Волк». Произведение Сергея Прокофьева, озвученное Андеем Томчуком, представят на суд публики 22 апреля.
Сергей Прокофьев написал сказку «Петя и Волк» в 1936 г. с целью ознакомить детей со звучанием инструментов симфонического оркестра. По сюжету пионер Петя со стороны наблюдает за отношениями животных во дворе – птичкой, уткой и кошкой. Когда же Петя нарушает запрет дедушки и выходит за калитку, появляется злодей Волк. От съедает утку. Но пионер Петя Волка не боится и спасает Птичку и Кошку. Вместе с охотниками Петя отводит волка в зоологический сад.
Сказка понятна для детей благодаря хорошей игре оркестра и артистичным комментариям А. Томчука. Теперь прослушать сказку может каждый ребенок, приобретя диск в магазинах города
События разворачиваются с участием Утки, которую съел волк, не давая покоя птичке, кошке и Пете. Дедушка запирает Петю дома, а тот заявляет, что пионеры не боятся волков.
Волк оказывается хитрее и все животные и Петя оказываются в опасности. Помогут ли героям охотники?
Студия звукозаписи «Золотой теленок» презентовала новый платиновый диск для детей «Петя и Волк». Новая запись симфонической сказки Сергея Прокофьева была представлена 22 апреля в здании ОНУ им. Мечникова.
Симфоническая сказка для младшей аудитории описывает историю преданной дружбы, мужества и любви к природе. Диск также призван научить детей звучанию различных музыкальных инструментов, таких как флейта, кларнет, валторны и т.д. Запись диска производилась при участии Симфонического оркестра Одесской филармонии.
В сказке задействовано множество разнохарактерных персонажей, есть как позитивные герои, например, смелый пионер Петя, так и негативный большой и серый Волк. Взаимоотношения Птички, Утки и Кошки раскрыты интонационно, а также разными по лейтмотиву музыкальными вставками.
Сказка анонсирована как поучительная и полезная для развития музыкального слуха детей. Каждый желающий может купить диск «Петя и Волк» в музыкальных магазинах города.
Вправа 4. Прочитайте рецензію, знайдіть естетичні оцінки та оцінки соціальної вагомості.
Із Росії з любов’ю
Український слухач дістав змогу ознайомитися з новим твором першорядного вітчизняного композитора тільки після виконання в Тюмені, яке і стало світовою прем’єрою «Сільської опери»
Євген Станкович залишається одним із найплідніших сучасних класиків української музики. Не минуло й року від прем’єри його балету «Володар Борисфена», написаного у співпраці з політиком-регіоналом Анатолієм Толстоуховим, як у Національній філармонії презентували новий твір маестро під назвою «Сільська опера/Opera rustica». Що цікаво, творчий тандем мав місце й тут – пан Толстоухов забезпечив фінансову підтримку заходу. Слово «тандем» невипадкове, адже презентувало гучну прем’єру товариство «Україна – Росія», де Анатолій Володимирович виступає в ролі засновника й голови.
Якщо не говорити про формально-естетичний бік «Сільської опери» (про це згодом), подія має подвійне значення. Перше – Євген Станкович стрімко стає для нинішньої української влади тим, чим для Сталіна був Шостаковіч. Не знати, чи пройде він на цьому шляху крізь ті самі терни, що російський класик, і взагалі, як далеко ним зайде, але в обох випадках мова йде про добровільний діалог таланту з владою, в якому становище сторін наперед нерівне.
Як переконує досвід, і в обіймах влади митець може набрати вдосталь очок для перемоги «з погляду вічності», однак на коротку перспективу такий симбіоз виявляється програшним: даючи використати себе, «керманичі» неодмінно використають і творця. Не може не тішити те, що роман із нинішніми можновладцями застав Станковича більш ніж зрілим автором, тож є сподівання, що тут усе-таки йдеться радше про використання доступного ресурсу з цинізмом справжнього генія, ніж про усвідомлене обслуговування «нових панів».
Навіть недавня історія знає багато таких прикладів. Карл Орфф заплямував себе співпрацею з нацистами, Отторіно Респіґі – з фашистами. Тонкий інтерпретатор російської класики Валєрій Ґєрґієв, породичавшись із Путіним, відкрив нові можливості для себе і для Маріїнського театру, водночас беручи участь у таких ідеологічних проектах, як концерт на площі розбомбленого Цхінвалі. Який рахунок виставить влада українському композиторові – інтрига, що може мати передбачуваний кінець. Адже митцям покоління Станковича може виявитися зручно повернутися до знайомого радянського формату взаємин із нею.
Другий аспект значення події полягає в тому, що український слухач дістав змогу ознайомитися з новим твором першорядного вітчизняного автора тільки після першого виконання в Росії, яке і стало світовою прем’єрою. Товариство дружби з північним сусідом відтворило контекст, у якому Україна отримує власний культурний продукт тільки після схвалення в «центрі». За іронією, ним стала навіть не Москва, а нафтова столиця РФ – Тюмень. Кажуть, що то місцеві українці безпосередньо фінансували написання твору. Однак саме їхня історична батьківщина зрештою поступилася місцем у ранжирі важливості слухачів батьківщині здобутій. Важко сказати, чи йдеться про повернення до старої імперської матриці, чи ми її так ніколи й не покидали остаточно.
З погляду форми «Сільська опера» не є ніякісінькою оперою. Хіба що вона доводить традиційні проблеми з якістю сюжету, притаманні цьому жанрові у східних слов’ян, до межі, за якою сюжет уже відсутній як такий. Насправді це радше вокальний цикл або кантата для басу й сопрано, з характерною для Станковича пристрастю накладати крайні голоси. Структура твору – просте чергування ліричних номерів на тексти Бориса Олійника.
Станкович зумів виростити навколо його віршованих банальностей таке переконливе звукове середовище, то палке, як в увертюрі, то місцями аж гіпнотичне, як у «Мамо, вечір догоря», що вони починають видаватися тим, чим є кожна банальність: правдою життя.
Усупереч очікуванням, музика, в якій композитор із незворушністю Генделя утилізував поміж іншого власну давнішу тему із саундтреку до «Роксолани», не має нічого особливо сільського, читай фольклорного, на відміну від олійниківських хуторянських медитацій. Станкович натомість щедро розсипав у «Сільській опері» відсилання до стилістики веризму, що справді пасувала б до рустикальної драми, якою вона так і не стала. Наскільки вони узгоджуються з текстами – риторичне запитання, якщо тільки це не іронічні лапки, в які автор, обізнаний на тонкощах пародії, поставив пафос поета.
Зрештою, сама можливість такого твору свідчить про доконаність однієї трансформації в українській музиці: вона нарешті освоїла місто. Адже те, що є привід маркувати певний твір як «сільський», можна пояснити тільки потребою відрізнити його від «міського», зазвичай нормативного. Це насправді найкращий доказ поразки народницького проекту, де сільське дорівнювало українському взагалі, а відтак жодної «Сільської опери» бути не могло: саме такою була будь-яка опера.
Що ж, свою сільську «оперу» Євген Станкович уже написав. Чи візьметься він тепер до міської і без лапок? Шанувальники класики з Партії регіонівта російські українці могли б допомогти йому в цьому.
Вправа 5. Прочитайте уривки з рецензій та визначте, на які смаки орієнтується автор рецензії: на власні чи на соціальні?
Тепер на сцені рок-пророк – і це без будь-якої іронії. Гостро соціальний ска-панк-гротеск, здається, пасує і йому особисто,
і всьому гурту набагато більше за шансон-бурлеск взірцю кінця 1990 – початку 2000-них років. Переродження команди остаточно затвердив статус дисидентів у рідній Білорусі, в якому вона й завітала до України.
80-річний Транстремер став восьмим шведом-лауреатом за історію літературної нагороди, яку можна було б назвати головною у світі бодай з огляду на її суму. Хоч українському читачеві його ім’я цілком незнайоме, в себе на батьківщині він справді один із найпопулярніших письменників, а його твори перекладені 50 мовами світу. Крім Нобелівської, серед здобутків лауреата ще вісім літературних премій
Тривалий роман цього митця (Реваз Ґабріадзе) з кіно породив культові фільми «Міміно», «Не журись», «Кін-за-дза»…
Це і огидно зверхньо, і неправдиво, і цілком тотожно моменту з фільму того самого Гоффмана «Вогнем і мечем», коли отаман Максим Кривоніс абсурдно і комічно гине від кинутого польським пияком глечика.
Вправа 5. Прочитайте уривки з рецензій, знайдіть естетичну оцінку. Що саме аналізується?
У чому ж парадокс програшу такої значущої, резонансної «… битви»? На перший погляд, все у стрічці виглядає дорого, красиво, вражаюче. Сучасний модний 3D-ефект, якісна комп’ютерна графіка (у створенні титрів, бронепоїзда та мосту), прийнятний грим леніна-сталіна-пілсудського, відомі актори і великі масовки, костюми-вибухи тощо.
Також кидається у вічі запозичений прийом з «Кабаре» Боба Фосса, коли драматичні воєнні події вмотивовано і дуже доречно перебиваються веселими і грайливими сценами танців та співів справжнього кабаре. Та розглядаючи пильніше фільм, бачиш поза кістяком чи навпаки всередині нього порожнечу.
Ходульність, схематичність викладеного сюжету і плоскі – ВСІ! – герої, мов паперові образи людей з журнальчику для дітей. Здається, вони промовляють до глядача не розтуляючи рота: «Виріж мене та вклей», «а як підпис, знайди мою історію (чи придумай її) в мережі, бо сценаристи мені нічого не надали». Виконавець головної ролі Борис Жиць – справжній патріот, знатний, дворянського вигляду чоловік, з білими зубами і виправкою шляхтича. Його дружина – шалена красуня Наташа Урбанська, віддана, розумна, смілива, як і належить ідеальній дружині. Герой Богуслава Лінди – генерал, майбутній президент Польщі в екзилі – майже бог, такий красивий і величний. Натомість Адам Фаренси – чекіст – потворний як чорт, а Ленін зі Сталіним уособлюють не інакше як двоголового антихриста. Не суттєво, що так воно й було, не суттєво, що насправді Червона армія була такою хамовитою, як у фільмі, і значною мірою складалася із зеків.
Головне, що, якщо ти не знаєш, то в це не віриш, коли тобі про це говорять з екрана в лоба, без належної, вже автоматом потрібної для розуміння метафоризації.
«Травіата» як опера, котра найчастіше виконується, щовечора йде на десятках сцен світу. Але на жодній із них під усім відомі звуки вступу до четвертої картини на сцені не перебувають Альфред із Аніною. (Зазвичай — тільки Віолетта). Далі Альфред стежить за дією, перебуваючи не поруч з умираючою Віолеттою, а зачаївшись біля бічної ложі і гортаючи її щоденник. За нашими мірками, це вже якась «марсіанська позамежність». І розгадувати її суть глядачеві доведеться впродовж наступних хвилин. Віолета й Альфред так і не кинуться в обійми одне до одного, і взагалі — так і не побачаться в останній дії. Саме це створює у фіналі напругу, яку майже неможливо оновити, освіжити традиційними режисерськими прийомами. Режисер тут пішов ва-банк — і не програв.
Втім, опера — це не тільки режисура (видовище), а й вокал. Щодо виконавців партій Віолетти й Альфреда можна сказати одне — коли вони співають напівголосно (mezza voce) і свідомо шукають різні звучності в межах піано, все виглядає пристойно. Як тільки співають форте і, що називається, «ідуть на теситуру», відразу виникає відчуття «голосової кориди».
Це недолік слов’янської школи з її традиціями глибокого формування звуку і великих «польотних» голосів. Польотність — прекрасно. Але важливо й те, що саме «летить» у зал. Поза конкуренцією — виконавець партії Жоржа Жермона Андрій Маслаков. Він працює на сцені Національної опери, а в «Травіаті» виступив як гастролер-контрактник. Цього вокаліста, котрий зробив кар’єру в театрах Західної Європи (насамперед — Німеччини), неважко вирізнити з-поміж колег. Тембр, шляхетність, володіння динамічними нюансами — цих рис виявилося достатньо, щоб одразу на вихід Жермона кілька глядачів радісно видихнули: «Який голос!». Інтелект і європейська виправка можуть творити з ними справжні дива. Коли слухав Маслакова, то мені здавалося, що мій квиток коштував не менше 200 євро
Знавці порівнюють Кадочникову хто — з раннім Далі, а хто — з Піросмані або Марією Приймаченко.
Однак вловити «наслідування» комусь неможливо. Оскільки Кадочникова, судячи з дат на її картинах, у різні періоди свого життя своєрідно відчувала і колір, і прагнення до художнього руху.
Що об’єднує різні графічні роботи актриси — то це розкутість персонажів! Немає у них страху, затурканості, зневіри.
Мрійливістю й легкістю пойняті всі її «персонажі», від хлопчика з глечиком, що відпочиває на диванчику, до мандрівника, який блукає по піщано-блакитній пустелі.
Немає втоми у мавпочок із конячкою, котрі «працюють у цирку», в чоловіків на ярмарку. Повсюди — жага життя в найнесподіваніших її проявах. Від реальності — до снів, фантазій, міфічних образів (на кшталт Ікара).
Та й жінки в її інтерпретації зовсім не схожі на «принцес». «Жінки зі скакалками», «Жінка і пальто»: тут виразно проступає знання суті «слабкої половини» і тонка розумна іронія.
Знаменитий художник Сергій Якутович, який побував на цій виставці, зізнався DT.UA: «Я сам виріс у родині художника, і всі навколо мене малювали — Параджанов, Іллєнко, Кадочникова, Миколайчук. Бо малюнок — це вираження думки: спочатку малюєш, потім промовляєш. У мене зараз є студенти, які не вміють малювати, вони володіють комп’ютером. Тому вони й не розуміють, що я їм інколи кажу. А я не розумію, що вони роблять. Зате я чудово «розумію», що хоче сказати Лариса всіма своїми картинами… Пригадую, коли вона тільки почала малювати, прийшла до мого батька, Георгія Якутовича. І раптом стала вибачатися, що «не вчилася». Мій батько їй відповів: «Ларисо, ти готовий художник! Від природи! Малюй — і ні про що таке не думай!» Не всі розуміли, що зображав Сальвадор Далі, але він, незважаючи на різні думки, продовжував малювати. І вона малює — розвивається. І в її графіці є очевидні шедеври, бо вона уважно ставиться до всіх своїх
талантів. Це щастя — вирости у творчій родині, з дитинства потрапити в тісне художнє оточення… То був світ, у якому постійно прагнуть до професійної досконалості. Тим більше така особистість як Лариса. Їй і хочеться вихлюпнути почуття, які не дано було зіграти. Вона це робить на папері — і це приголомшливо. Її роботи на диво оптимістичні. І смуток її світлий…».
Завдання 6. Прочитайте рецензію та визначте її логічну структуру
Зелена вулиця. «Службовий роман» у наш час
Олег Вергеліс
На екрани батьківщини вийшов антирязановський і трохи художній фільм «Службовий роман. Наш час». Навіщо він вийшов? Щоб із допомогою перекупленого «лейбл» зразка 1978-го вже сьогодні «немножко денег срубить». Хто знімав? 26-річний юнак на прізвище Андреасян, який, кажуть, має за плечима «хорошу лондонську школу режисерської майстерності». Хто знімався? Завсідники російських і українських поп-шоу. Кому дивитися? Шанувальникам телепередач «Зірки на льоду», «Зірки в цирку», Comedy Club, «Смачна ліга з Г.Заворотнюк», «Вечірній квартал», «Неділя з Кварталом», «Гаряче крісло», «Чисто news», «Насміши коміка»…
Перед урочистою прем’єрою московський критик Олександр Колбовський звернувся в Інтернеті до чесного народу: сумнівну переробку треба всім миром бойкотувати і носа не потикати в зали, де псевдорязановське «кіно» мають намір демонструвати!
Народ, як з’ясувалося, на заклик відреагував мляво.
І, мабуть, правильно зробив. Чого бунтувати? Не перший це та й не останній переспів на мотиви старого улюбленого кіно. Їх — сила-силенна. Перезнімали, перезнімають і перезніматимуть. Бо переспівам, переробкам, перетеркам, одне слово — «римейкам» — зелена, головна вулиця… Якою разом зі своїми «оркестрами» ці реставратори-раціоналізатори з «лондонських шкіл» ще довго й сміливо маршируватимуть, розмахуючи корпоративним прапором із написом «Не з’їм, так хоч понадкусюю!»
Товариші-рецензенти, попереджаю від усієї душі: порівнювати у своїх творах авторів того (чи іншого) старовинного кіно з учасниками нинішніх «вертепів» — повна аналітична неадекватність! Ви що? Це просто дурна й марна праця.
Тоді, того-таки 1978-го, на роботу в кіно запрошували професійних драматичних артистів. Переважно відмінних майстрів своєї справи. Той-таки Рязанов удень і вночі назирав — і згодом вивуджував із різних театрів Радянського Союзу. І якщо де потрапляли в очі бризки шампанського, тобто самобутніх артистичних дарувань, він прямо «сліпнув» від радості… Так з’явилася в його «романі» Фрейндліх, яку возлюбив у всіх репертуарних спектаклях «пітерського» театру Ленсовета. Так розкопав у БДТ Басилашвілі. А Немоляєва — вона для ролі Олі Рижової не проходила «кастинг» перед бригадою одноклітинних кіноменеджерів, а увійшла в рязановське кіно, підкоривши режисера, знову-таки, на драматичній сцені в його ж п’єсі.
Ну й так далі…
І коли починають «поголовно» порівнювати — цих і тих… Ні, даруйте… Де палець, а де інші органи?!
Сучасний кінопроцес, так званий наш час, підкреслюю, в усіх сенсах ПРАГМАТИЧНО ігнорує виявлення для екрана талановитих драматичних виконавців. (Хоча такі були, є і будуть, оскільки в різних театрах ще не всі акторські сили угробили серіали та тупі комерційні п’єси).
Просто «нашому часу», тобто кіновертепу, зовсім не обов’язково посилено «пітніти» в пошуках когось… Варто натиснути лише одну з трьох десятків телекнопок — і оба-на! Всі герої «нашого» кіно — як на підбір. Хоч у «Службовому романі» їх знімай із ранку до ночі. Хоч у «Москві», що сльозам не вірить. Хоч Штірліцем їх назви — тільки в гестапо не відправляй.
…Різнобарвний і різноголосий медійний поп-зоопарк — і «джерело талантів», і головне акторське агентство — як для нашої країни, так і для дружніх до нас держав.
Ось, наприклад, учасник Comedy Club — Павло Воля — зображує в прем’єрі чоловічий парафраз секретарки Вірочки, яку свого часу грала Лія Ахеджакова (причому, всупереч Гафту, не завжди «однаково»). А Воля — цей саме «зображує». Оскільки для комедійної чи драматичної гри необхідні певні акторські навички, професійні якості. А для статусу героя поп-шоу необхідне інше: в потрібний момент скорчити фізіономію… І досить! Наче артист, а наче вже й не артист — Марат Башаров (Самохвалов), який не вилізає з льодових шоу, і після «Кордону» розгубив, практично, всі навички й «рефлекси» артистизму художнього… А ось попсовий — артистизм, — цього добра поки що не бракує.
Що стосується Мимри… Коли дівчина, котра її імітує, у нас, у Києві, трохи зверхньо зронила: «…на відміну від героїні Аліси Брунівни, моя стежить за собою…», — я, звісно, відразу й зголосився розвинути її думку. Бо, «на відміну від Аліси Брунівни», мила, а також на відміну від Меріл Стріп чи навіть від Інгеборги Дапкунайте, те, що пропонуєш на екрані вже ти, — це не сприймається як «образ», це не виявляє твою здатність до «акторських метаморфоз» (що в обов’язковому порядку передбачає ця роль). Це називається простіше — випадкова присутність у кадрі… ось така «щаслива карта» випала дівчині. (Колись так само випадково вона опинилася і у фільмі С.Говорухіна «Благословіть жінку».)
Технологія виробництва таких новітніх удосконалених «службових романів» (та й іншої «іронії»), не відкрию Америки, — справа перевірена і часом утрамбована. Перша складова тут — поп-зірки, про що сказано вище. Друга — агресивний продакт-плейсмент, який, до речі, своєю активністю помітно переграє навіть деяких виконавців. Третя — притягнуте за вуха «осучаснення» радянського сюжету, коли, наприклад, Самохвалов виступає ще й у ролі корпоративного «шпигуна» з конкуруючої фірми…
І четверте — безперечна «адресність» таких римейків. Оскільки ця адреса не дім і не вулиця. І навіть не Радянський Союз. А глобальний усюдисущий — Телевізор, який моделює схеми «упізнавання», методи «опопсення» (всього сущого) і ще… «знищення» (всього творчого раніше).
При цьому такі римейкові забави, на думку їхніх творців, передбачають навіть надідею. «Ідеологічну», бачите, складову. Мовляв, сучасний глядач — даун і ідіот, і йому, дурню, абсолютно не зрозумілі радянські реалії в тих-таки рязановських сюжетах (із їхніми бухгалтеріями, профспілками, дефіцитами, партвнесками…)
А то! А то оригінальний «Службовий…» тут не крутять на всіх каналах раз на два тижні й він не збирає оглушливі рейтинги!
І взагалі, дивна логіка в «римейщиків»… Якщо «даун-глядач», для якого нібито й стараєтеся, осучаснюючи простенькі «романи», нічого не петрає в радянській побутології, — то що ж йому, бідному, робити, коли на екранах (або на сценах) виникнуть реалії з шекспірівської
епохи, або мольєрівської, або воєнного минулого ХХ століття?..
Що за «розводи» — неначе ми «лохи»?!!
Утім, домовилися вже, зайвий раз сварити-розмазувати-порівнювати такі твори — марна річ: пообурювались на «форумах», і гаразд.
Оскільки, на мій погляд, корінь цього конкретного зла — не в надактивності кіномеханіків «нового часу»: до них які претензії (люди гроші заробляють як можуть і як виходить…).
А тут претензії серйозніші. До «інших» персонажів.
Я б так їх усіх шанобливо назвав — «батьками-творцями».
Адже не «просто так» мордують старі успішні сюжети, а, як мовиться, «за згодою». З тим-таки «батьком». Із «творцем».
З Ельдаром Олександровичем Рязановим, наприклад.
Він, попри всю повагу до сивини, ще в 90-х невідомо кому, невідомо навіщо перепродує права на екранізацію. Потім — невідомо хто — перепродує іншим таким самим — невідомо яким… І в каруселі, що завертілася, навіть безглуздо шукати крайнього. «Крайній» — усе одно Рязанов.
Хіба цей чоловік помирав із голоду в 90-х, коли сплавив «права» загадковим особам; хіба маститий режисер тоді байдикував і не знімав за хороші гроші документальні трилери про улюблені котлети Єльцина чи різноманітні комедії про витівки «старих шкап» із «придурками» разом?
Що взагалі керує такою творчою людиною, коли вона свідомо віддає на подальше розтерзання свою ж «дитину», своє найбільш творче і найбільш вагоме? Як і «Іронію…», до речі.
Річ же не в тому, що в усьому світі «перезнімають» різні старі картини. А в тому — які саме… І «як»… І з якою метою… У тих — у «їхніх» — випадках, як я розумію, найчастіше й перезнімають не тільки «заради бабла», а й прагнучи переосмислити художнє.
У тутешніх хронічних випадках поки що за версту не видно творчої своєрідності в маніакальних «римейках». Тільки продакт-плейсмент, тільки поп-фауна з телевізора, як на «Першому», як на другому, так і на всіх інших «планах». Що, наприклад, керує таким же літнім і шанованим Марленом Хуцієвим, коли допіру віддає на відкуп К.Ернсту під сумнівне «розфарбування» бездоганний чорно-білий шедевр «Весна на Зарічній вулиці»? Знову «голод»… (Тоді звідки в цього старого стільки сил на боротьбу з М.Михалковим?)
А може, й не гроші навіть, а бажання, аналогічне рязановському: старечий азарт зіграти за правилами «нового часу»…
Тільки всі ці шановні «гравці», які начебто збадьорилися, — і Рязанов, і Хуцієв, і бідна хвора Т.Ліознова (яку змором схилили до калічення «Штірліца») — у кожному разі опиняться у програші. «Новий час» із такими, як вони, не «грає». І навіть не заграє. А просто використовує їх… Принижує. За копійки виманює головну власність їхнього творчого життя, а потім пускає в обіг, як розмінні монети.
Тому, якщо після перегляду вирішите полити помиями «Службовий роман» №2, то не конче злобливо коситися у бік Вови Зеленського (він же що, він при «ділі», хоч, до речі, Самохвалов пасував би йому більше, ніж недолугий Новосельцев: дуже вже хитропереможний наш усюдисущий шоумен-виконавець). Картати й дорікати треба не тих, хто «зробили це», а тих — хто дозволив «це»… Хто не встояв перед дзенькотом тридцяти срібняків. І мимоволі відкрив «шлюзи» перед паводком кінофальшу й кіноспаму.
…Думаю, одного разу, в сумному підсумку, після всіх переробок, «перефарбувань», «перетра…», нам із вами вже більше нічого й не залишиться, крім тяжкого труду «перефразовування» навіть поетичних рядків зі старовинних оригіналів: «О вы, хранящие любовь, неведомые силы, пусть НЕВРЕДИМ вернется вновь ко мне — хоть кто-то…»