На годиннику 17:10. П’ята пара добігла кінця. Студенти радісно, з небаченим ентузіазмом, прямують у бік дверей з табличкою «Вихід». «Нарешті закінчився черговий трудовий день, можна й відпочити», — подумав кожен другий студент, неквапливо плентаючись вузькою дорогою поміж галасливих місцевих кав’ярень, які розташовані за два кроки від університетського корпусу. Ноги інтуїтивно несуть їхні вичавлені, як лимон, тіла у напрямку дому. І це не той дім, що знаходиться в одному з приватних секторів поблизу Аркадії, і не той, де з панорамних вікон квартири, на одному з останніх поверхів, видніються безкрайні простори Чорного моря. Це місце, яке, певною мірою, нагадує плацкартний вагон потяга, де, волею випадку, у межах тісної кімнати зустрічаються кілька осіб із діаметрально протилежними життєвими шляхами. Цей «потяг» їде щонайменше чотири роки і поступово готує кожного «пасажира» до повноцінного дорослого життя. Напевне ви вже здогадалися, що цього разу «Моменталіст» вирушив на екскурсію до одного з гуртожитків Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.
Дорога від навчального корпусу до гуртожитку №4 займає не більше трьох хвилин. Біля входу з вестибюля долинають гучні голоси студентів. Лише половина з них після закінчення розмови вирушать всередину, інші ж, будучи місцевими, розсіються районами Одеси. Наразі ситуація наступна: гостям вхід категорично заборонений через епідеміологічні обставини. Але так було не завжди. Ще рік тому гуртожиток був відкритий для відвідувань з десятої ранку до одинадцятої вечора.
Помалу відкривши вхідні двері, жвавою ходою вирушаю всередину гуртожитку. Ось поминув турнікет і вже почав крокувати довгим коридором до сходів. Раптом за спиною — чийсь знайомий, лагідний, але водночас серйозний голос. Це вахтерка:
— Ану, хлопче, постій! Яка кімната?
— 536, — дещо розгубившись сказав я.
— Зачекай, зараз подивлюся, чи є в тебе борг за проживання… Добре, все у порядку, можеш йти, — схвально промовила «страж порядку» та відпустила мене у вільне плавання.
Далі на мене чекає найважча частина подорожі. Йдеться про сходи. П’ять поверхів і близько сотні східців відділяють мене від власної кімнати щоразу, коли я повертаюся з університету, магазину або після прийнятого душу. До речі, що стосується купання, то в розпорядженні студентів два душових приміщення: жіноче та чоловіче. Щоб потрапити до нього, треба обов’язково попередньо записатися в журналі, особливо якщо ти дівчина. Деякі представниці прекрасної статі встають зі сходом сонця, аби мати можливість обрати зручний для себе час. У хлопців все набагато простіше. Це пов’язано з тим, що, за власними підрахунками, на кожного юнака доводиться щонайменше четверо дівчат.
Опинившись на своєму рідному п’ятому поверсі, прямую до своєї кімнати. Четвертий гуртожиток побудований за коридорним принципом: на кожному поверсі уздовж довжелезного коридору по обидва боки розташовуються кімнати. Також на кожному поверсі є по дві вбиральні та кухні. Ось вже позаду залишилась 534-а, а за нею й 535-а кімната. Переді мною постали тендітні алюмінієві двері насиченого шоколадного кольору, на яких золотими цифрами наклеєне число 536. Дістаю з лівої кишені невеличкий синій ключик, на якому висить підвісок з номером кімнати. Після двох обертів двері відчинилися, і я вже всередині. На порозі, зліва, мене зустрічає висока, до самої стелі, біла шафа, вбудована в стіну. Певний «привіт» з минулого сторіччя. Стіни кімнати обклеєні жовтими смугастими шпалерами блідого відтінку. Праворуч, при вході, розташувалися два дерев’яних столи, на яких хаотично розкидані протеїнові добавки, купа посуду та зошити з недопрацьованим домашнім завданням. У кімнаті, як правило, мешкає не більше трьох осіб. Моя не є винятком. З обидвох боків, як сестри-трійнята, розташовані ліжка. У травні вони відсвяткують свій п’ятдесятий день народження. Але у п’ятдесят життя лише починається, тому це не заважає їм вірою й правдою служити на користь здорового сну кожного студента. Також у розпорядженні мешканців є власна полиця, а якщо пощастить домовитися з комендантом — то навіть дві.
Тільки-но я присів на ліжко, аби насолодитися шедевральною «Дев’ятою симфонією Бетховена» у виконанні «пружинного оркестру», пролунало гучне смс-повідомлення. На екрані показався знайомий контакт. То був мій близький друг, однокурсник Микита Хлопонін. Просить, аби я йому позичив кілька пакетиків чаю та трохи цукру. Гуртожиток навіть гадки не має про ринкову економіку. Будь-що у цих стінах можна дістати задарма або майже безкоштовно. Можна сміливо стверджувати, що це одна велика сім’я, яка завжди протягне тобі свіженьке яйце або пару маринованих огірків, якщо ти переживаєш ненайкращі часи.
Взявши усе необхідне, вирушаю до кімнати номер 237.
— Ось, як замовляв, — кажу, відкривши громіздкі дерев’яні двері.
— Чудово, проходь! Вип’єш чаю зі мною? Чайник вже закипів!
— Не маю права відмовитися, — відповідаю, сідаючи на ліжко.
Чай вже трохи охолонув. Розпочалася розмова. Говорили здебільшого про «тяжку долю» мешканців гуртожитку.
«Що б там хто не казав, але життя в стінах гуртожитку — це, звісно, виключно позитивний досвід, — каже Микита. — Море нових друзів, величезна можливість показати, чого ти вартий. Сам собі готуєш, самостійно прибираєш, постійно намагаєшся знаходити спільну мову з сусідами. Тут величезна кількість можливостей для самовдосконалення! Провалюється ліжко? Не проблема: кілька старих дерев’яних дощечок, які ще вчора були чиєюсь полицею або тумбою, — і питання вмить вирішується. Взагалі, будь-яка людина, яку волею випадку занесло до гуртожитку, з плином часу стає дуже прагматичною, винахідливою та загалом підготовленою до дорослого життя».
Мало-помалу розмова добігає кінця, як, власне, і наша подорож цим незвичайним місцем, яке рік за роком зачаровує серця студентів та залишає по собі світлий і теплий промінь спогадів, наповнених пригодами.
Вадим Клементьєв
1 курс
«Моменталіст»