Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

МИ МРІЄМО БУТИ НА КРОК БЛИЖЧЕ ДО КОЖНОГО

Редакція газети Octopus

21.09.2018

Як проростає поезія


Олена Денисюк


Напевно, у кожного в житті був період, коли писалися вірші – чи то дитячі вірші про сонце, котика, сім'ю; чи то підліткові строки про кохання, дружбу; чи дорослі роздуми, філософія буття. Захопленням може бути що завгодно. Але у кого не запитаєш, то всі знайомі з римуванням, фантазією, грою слів. Хтось просто пустував, для когось це було відпочинком або способом вилити емоції, а для когось це було покликанням, справжнім талантом. Не у всіх виходить зберегти у собі порив творити, натхнення до поезії, а хтось і надалі розвиває своє вміння, самовдосконалюється.
Я з самого дитинства знайома з процесом написання віршів. В певний період свого життя зрозуміла, що справжня творчість починається там, де з'являється натхнення. Мене покинула жага писати, адже з часом воно зникло… Тяга до поезії не повернулась навіть, коли повернулось натхнення до життя.
А ось нещодавно я натрапила на сторінку творчості моєї ровесниці Маші. Одразу згадалися мої власні спроби писати. І таке щось рідне відгукнулося в душі, якась прихована таємниця поезії. Вона пише невеликі за обсягом вірші, у яких поєднуються наївність та мудрість. Доброта та надія у висловлюванні та разом з цим і гірка нотка буття: «Все добре. Сум прийде пізніше. Коли буде в душі тихіше». Індивідуальний стиль об'єднує всі тексти. Кожне слово сприймається легко та наче торкається серця, тому що без пафосу. Я на одному диханні перечитала усі вірші. Нехай звучить голосно, але я знайшла певну схожість у стилі з Лесею Українкою. Навіть є посилання на її вірш: «Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила…» Перший рядок вірша так і починається у Марії, а далі власні думки, інтерпретації. Певно, що своє натхнення вона черпає у знаменитої поетеси. До речі, спочатку я не знала, що є аналогічний рядок з вірша, проте все одно у мене з'явилась думка про схожість.
«Вітер гуляє в волоссі, шепоче мені таємницю. А я іду, наче вільна, і хочу вітру вклониться», – читаючи цей рядок, напевно, одразу й не розгадала б, хто з них міг так написати. Але так пише наша молода поетеса. Леся пише в більше патріотичному дусі, зосереджує увагу на власних стражданнях, адже доводилося їй все життя й боротися з хворобою. Вірші Марії наповнені ж зокрема пейзажним, ліричним характером. Взагалі, про кожну людину можна дізнатися, лише прочитавши її твори. Знаючи навіть невелику частину творчості Маші, я зрозуміла, що насправді це дуже смілива та сильна людина, оскільки у кожному вірші серед описаних перешкод та труднощів існує і її власний внутрішній стержень: «Я іду по ниточці й по голці. Все тонке, та не боюсь я впасти». Окрім цього, цілком зрозуміло, що ця дівчина дуже романтична натура, адже такі образи як мрія, ніч, вітер, небо часто фігурують у її рядках та неабияк яскраво позначають ніжний, тонкий характер автора.
А лише задуматися: відомі поети, письменники та і не тільки вони, а й художники, композитори всі творчі люди, колись теж починали з малого, але в результаті творчого прогресу все переросло в світове визнання, справжню золоту скарбницю. Можливо, й мені випала б така можливість поділитися з усім світом своїм талантом та фантазією. Так і виходить у житті, що хтось реалізує себе, свою творчість, а хтось зупиняється на певному етапі чи через байдужість, чи через невпевненість у власних силах. Можливо, через деякий час у нашої Маші уже буде своя збірка віршів, а згодом на уроках української літератури її поезії будуть вивчати школярі, як вона раніше вивчала Лесю Українку, Ліну Костенко… Головне, не опускати руки та відкрити шлях в серці для творчості. І все буде!

На фото Марія Тєрєхова

Ми всміхнулися одна одній, і я згадала, що це Юля Попова


Марія Тєрєхова


Людина. Таке просте і водночас складне поняття. Здається, що тут складного? Я людина. Ти теж людина. Навколо нас стільки людей, що й порахувати, мабуть, неможливо. У кожного з нас є своє оточення, але іноді через певні обставини доводиться його кардинально змінювати. Дуже сильно це відчувають першокурсники, особливо на початку осені. Звичне життя перевертається, а в голові крутиться страх не знайти собі друзів.
З часом університет стає звичним місцем, де все більше знайомих облич. Я вже знаю, що це Оля, там сидять Олена з Анею, а онде по коридору йде Влад. Із кимось за цей рік ми вже стали друзями, а про когось мені й досі відоме лише ім'я. Часто буває, що сидиш поряд з людиною, знаєш її в обличчя, знаєш як студента, але взагалі не знаєш, що це за людина, чим вона жива та чому поступила саме сюди.
Ще восени на одній із лекцій до мене підсіла дівчина. Я подивилась на неї, намагаючись пригадати хоча б ім'я. Ми посміхнулись одна одній, і я згадала, що це Юля Попова, я ж дивилася її сторіз в Інстаграмі. Знаєте, в будь-якому колективі є активні люди, яких знають усі. А є тихі, які не намагаються виділятися, просто пливуть своєю течією та радіють життю. Саме такою на перший погляд здалася Юля. Трохи сором'язлива посмішка в університеті та веселі сторіз із кращою подругою – ось перші враження про цю дівчину.

Чи багато є людей, які одразу знали, ким хочуть бути? Одразу – це не про 11 клас, навіть не про 10. Згадайте своє дитинство, свої мрії. Чи у вас була одна мрія на все життя? Або з віком вони трансформувалися? Якось я спитала Юлю про це, а вона сказала, що мріяла бути слідчим, адже детективи, вбивці та розслідування – це надзвичайно цікаво! А потім хотілося стати археологом. Та це не дуже легко здійснити, коли на шкільних уроках історії хочеться лише спати. І що ж робити? Зі страшними словами «не знаю, куди вступати» зіштовхувався, напевно, майже кожен випускник. І дивно, що на рішення впливають, здавалось би, банальні речі.
Мені стало цікаво, чому після слідчого та археолога Юля опинилася на факультеті журналістики, адже ці професії не такі вже й схожі. «Мені подруга порадила почитати книгу "50 днів до мого самогубства", – трохи соромлячись, відповіла дівчина. – Може, це дивно, але до цього я не читала. Звичайно, шкільну літературу у скороченому варіанті враховувати не варто. Якось раптово прокинулася любов до читання, і за наступні кілька років я прочитала дуже багато книжок, які змінили мене та моє світосприйняття. А потім я подумала, що й сама можу щось писати. Я вирішила, що хочу, щоб у майбутньому якась дівчинка прочитала мою історію та сказала, що вона змусила її дивитися на світ по-новому».
Можливо, ми б ще довго спілкувалися, але Юлі треба було їхати на танці, якими вона займається у вільний від навчання час, та й на мене чекали справи. Я йшла та думала про те, що до тих пір, поки ми не знаємо людину, вона нам здається якоюсь безликою, рідко ми вихопимо поглядом з натовпу зовсім чуже обличчя. А такі, здавалось би, незначні деталі про те, що хтось любить котиків або читати вірші, поступово вимальовують у свідомості портрет цієї людини.
Кожна людина, яка лишається в нашому житті, приносить у нього свої фарби. Юля показала мені, що комплекси – це марна трата часу, треба приймати себе такою, а якщо щось не подобається – діяти, а не бідкатися, що все погано. Юля показала, що на перший погляд тиха людина, може здивувати. Треба не боятися розкривати для себе нових людей, відкриватися для них, черпати їхній досвід та ділитися своїм.

Як не потрапити до Америки, підписатися на Юрія Марченка та стати волонтером


Яна Бохонко


Ольга Діденко. Про себе та світ, якому треба допомогти


– Коли ти вирішила стати професійним журналістом?
– Я не пам'ятаю момент, коли я точно це вирішила. Щоб я прокинулася з думкою: «Так, я поступаю на журфак, все», – цього точно не пам'ятаю. Воно просто якось само до мене прийшло, але, напевно, в класі 10-му, я вже точно знала, що я поступаю на журфак.
– Чому?
– Мені завжди подобалося писати. Я писала ще в школі розповіді на конкурси. Я в журналістиці бачила, на той момент, щось цікаве, загадкове. Втім, і зараз бачу. Для мене це була можливість не рутинної роботи, коли ти постійно сидиш в офісі. А ти постійно кудись їздиш, з кимось знайомишся, змушуєш себе спілкуватися з новими людьми, виходити із зони комфорту. Плюс до цього я вважала, що це хороша можливість подорожувати.
– У тебе є улюблені журналісти, які тебе надихають своєю роботою?
– У мене є кілька українських журналістів за якими я стежу. Це Юрій Марченко (головний редактор інтернет-порталу «Платформа»), я підписана на нього в Facebook. Обожнюю його жарти, це просто геніально і мені дуже подобається, як працює «Платформа». Я була колись на його лекції і він розповідав, що сам веде сторінку на Facebook. У нього завжди геніальні підводки. Вони завжди в яблучко, вони саркастичні, смішні і класно підходять до матеріалу. Також мені дуже подобається за стилем Дмитро Дір (блогер, журналіст, головний редактор порталу «Talk to me»), він класно пише. Ще Дмитро Комаров (автор і ведучий програми «Світ навиворіт»). Мені шалено імпонує все, що він робить. Подобається його формат у якому він намагається показати справжнє життя в країні де він подорожує. Я вірю, що він дійсно показує все, як там насправді є. Подобається, що він відкритий, не боїться спілкуватися з людьми, не боїться потрапляти в ситуації, які для інших є шоком. Небезпека, нове середовище, ти не знаєш, як це все може закінчитися; ти можеш не дуже гарно виглядати чи немає настрою. І я вважаю класним, що вони з оператором, удвох, знімають цю передачу. Їх реально тільки двоє людей (Діма і Саша), які знімають це все удвох, місяцями не вилазять з джунглів. Це шалено круто.
– Які у тебе є захоплення? Ти якось говорила, що захоплюєшся фігурним катанням, розкажи про це.
– Ти, до речі, не перша людина, яка так реагує, коли я кажу, що захоплююся фігурним катанням. Я їм сама не займаюся. Не катаюся на ковзанах. Мій максимум – проїхати на них кілька кіл. Я нічого не вмію. Просто фанат цього виду спорту. Стежу за змаганнями. У мене є улюблені фігуристи. Люблю дивитися льодові шоу. І мені це просто подобається.
– Що для тебе «чесність»?
– Чесність – це коли ти робиш і говориш так, як ти вважаєш за потрібне. Ти визнаєш те, що зробив, і несеш за це відповідальність.
– Розкажи про громадську організацію яка є частиною твого життя.
– Я займаюся громадським активізмом в громадській організації «Ukrainian volunteer service» – організація, яка ставить перед собою мету розвивати волонтерство в Україні. У волонтерства є свої плюси. По-перше, з банальних і практичних причин – це досвід роботи. Ти починаєш щось пробувати робити, розумієш, що тобі подобається і не подобається. Це і гарна історія для резюме і різні знайомства з новими людьми. Але головне для мене – тут вибудовується мій світогляд. Байдужість зникає

На фото Ольга Діденко ліворуч

– Яку роль ти виконуєш в цій організації?
– Я медіа-координатор всієї організації. У мене є команда людей, які пишуть пости в соціальних мережах. Також займаюся піаром, встановлюю зв'язки із засобами масової інформації, щоб ми могли ходити на ефіри, для того, щоб про нас дізналося багато людей і вони приєднувалися до нас.
– Як ти потрапила в цю організацію?
– У середині десятого класу я навчалася у школі проектного менеджменту iChoose. IChoose – це курс для школярів, де тебе вчать робити проекти. Я туди пішла через депресію. Я подавала документи на FLEX – програма обміну для школярів в Америку. І, на жаль, дійшла до другого туру, а далі не пройшла. Я була дуже засмучена тому, що мої дві подруги пройшли далі і одна з них навіть поїхала в Америку, а я навіть не пройшла до фінального туру. І мені було дуже соромно. Я тоді собі побудувала картинку, що в одинадцятому класі я полечу до Америки, буду там навчатися. Для мене побувати в Нью-Йорку було мрією життя. І ось та подруга, яка пройшла, скинула мені посилання на ichoose і я подумала: піду. Ось так я познайомилася з волонтерами цієї організації, а потім вирішила до них приєднатися бо... А чому б і ні? Мені це подобалося. Це було прикольно. І ось за два роки зі звичайного волонтера, дівчинки-десятикласниці, яка не сильно розумілася на принципах роботи у соціальних мережах, зараз я в цьому вже гуру. Це, до речі, вплинуло на моє рішення вступати на журфак.
– Що для тебе бути людиною?
– В першу чергу, це не робити іншим людям погано. Я не кажу, що всі люди повинні бути борцями за справедливість, добро й інше. Це нереально, щоб всі поголовно такими були. Але бути людиною – це жити собі, робити добрі справи і не завдавати шкоди іншим людям. Мені здається, це найголовніше. Але це дуже складне філософське питання, на тему якого можна довго міркувати.
– Як ти хочеш змінити світ?
– Я не буду розповідати ніяких великих планів та ідей, тому що це буде дуже ідеалістично. З маленьких дій багатьох людей, виходять величезні дії. Все взаємопов'язано. І те, у що я вірю та спостерігаю і є громадським активізмом. Ці зміни дуже складно зрозуміти, побачити сходу. Якщо ти спостерігаєш за цим постійно, то нічого для тебе не змінюється. А потім згадуєш про те, що було кілька років тому, і бачиш ці зміни. В своїй діяльності я помічаю це, коли дивлюся на людей, з якими я колись починала "волонтерити" і де вони зараз. Як вони стали свідомими, як вони стали краще.
Насправді я не знаю, як це сказати. Є речі в світі, які мене дратують. Є речі, на які я, на жаль, не звертаю уваги, тому що неможливо бути включеним в усі процеси, які відбуваються в світі. Але я б, наприклад, хотіла, щоб припинилася війна. І якби в моїх силах було це зупинити, я б це зробила.

Запитання. Відповіді. Шампанське.


Владислав Бутенко


Журналістика – це знайомства. І сьогодні я дам вам, читачу, можливість зовсім трохи, краєчком ока, зазирнути у внутрішній світ однієї з журналісток нашої газети – Яни Бохонко.

– Почнемо, мабуть, з дитинства. Чи є щось придбане (не матеріальне) в дитинстві, що вплинуло на вашу особистість в результаті? Може, якась ситуація або власний вчинок? Не обов'язково ділитися дуже особистим, можете взяти те, що лежить зверху.

– Усе життя інтроверт. Я не люблю заводити багато друзів. Краще мало друзів, але найвірніших. Я не люблю великі компанії, галасливі місця. Я вважатиму за краще тихе місце, де я можу прочитати книгу або просто послухати улюблену групу. Було багато причин, чому я зараз така. І сумних, і хороших. Але це особисте і я не хочу розповідати про це всім.
На журналіста я поступила, тому що мені подобалося писати, мені було це цікаво. Завжди вабило спробувати себе в ролі журналіста. Але я ще не визначилася, ким хочу бути. Можливо, в майбутньому, після закінчення університету, я поступлю на ветеринара.

– Чи є у вас якісь заняття, які вас наповнюють і роблять більш щасливою людиною?

– Я малюю, читаю книги, дивлюся серіали і слухаю музику. Загалом нічого незвичайного. У мене немає часу чимось займатися, тому що я доглядаю маленького брата і підробляю в туристичній компанії.

– Ваше життєве правило, таке собі гасло?

– Як говорилося в «Рік і Морті»: «Жити - значить ризикувати всім. В іншому випадку ти просто млява купка безладно зібраних молекул, що пливуть за течією Всесвіту».

– Матеріальне чи духовне? Чому?

– Що одне, що інше колись зникне. Матеріальне робить твоє життя краще. А духовне робить тебе краще. Поки що я вибираю духовне. Тому що я хочу бути краще, я не задоволена тим, ким я є на даний момент.

– Чи любите ви отримувати подарунки? Який подарунок був би ідеальним?

- Люблю, але дивлячись від кого. Як на мене, подарунки повинні бути практичними. Але я обожнюю шоколадки. Краще шоколадок і м'яких іграшок немає нічого.

– Отримувати або віддавати?

– Це складне питання. Дивлячись для яких людей і для яких ситуацій. Я не буду витрачати себе на порожніх людей.

– Яка остання почута цитата (або просто слова знайомої людини) вам запам'яталися?

- Мій хлопець постійно повторює: «Хто не ризикує, той не п'є шампанське». І, скажімо так, мені вже погано від шампанського.

КОХАННЯ КРІЗЬ КІЛОМЕТРИ


Тетяна Жук


Кохання – найвеличніше почуття у світі. Скільки поетів, музикантів, художників змальовували його у своїх витворах мистецтва. Якщо людина закохана – вона окрилена, а отже здатна на будь-який вчинок заради коханої людини. Справжня любов не вмирає. Сильні почуття здатні боротися з усіма життєвими труднощами. Закохані можуть переживати довгі кілометри розлуки, але кохати. Кохати і бути потрібними один одному.
Мене завжди захоплювали історії про жінок, які так довго, і так відчайдушно чекають на своїх чоловіків. Дружини моряків зостаються одні по шість, а то й по одинадцять місяців. Моя прабабуся дочекалася прадіда з війни. Чотири роки вона не мала навіть короткої телеграми від нього, але все одно чекала. Чекала і вірила.
Але буває й так, коли ви знаходитесь в одній країні, маєте спільних друзів, кохаєте один одного, але вас розділяє кілька сотень кілометрів. Це й завдає болю, адже ти можеш в будь-який час приїхати до коханого, але на шляху виникають обставини: навчання, робота тощо. Здебільшого такі пари розлучаються. А коли ж знаходяться сміливці, які долають відстань – то доля нагороджує їх вічним союзом. Про одну з таких пар-щасливчиків і піде далі моя історія.
Сьогодні Катерина Корбут щаслива та кохана дівчина, студентка третього курсу факультету журналістики і просто людина, сповнена планами на майбутнє. А ще рік тому Катя переживала сумні моменти свого життя – постійну розлуку з коханим. Та це буде потім, а зараз повернемося на самий початок стосунків дівчини.
Катерина, як завжди, гуляла зі своєю кращою подругою. Вона ділилася з нею своїми успіхами в навчанні, адже вступила до Київського університету імені Т.Г.Шевченка на омріяну спеціальність – журналістика. Подруга раділа за Катю, аж ось у неї задзвонив телефон: прийшло смс від знайомого. Дівчина вирішила показати хлопця своїй подрузі. Катерина одразу відмітила, що у нього гарна та приємна зовнішність.
Пройшов деякий час. Дівчина займалася своїми справами, навчалася та була щасливою у стосунках з тодішнім хлопцем. Одного вечора, ввімкнувши телефон, вона побачила повідомлення від знайомого подруги. Катерина була невдоволена, адже її хлопець міг приревнувати. Та щось в середині підказувало – на повідомлення варто відповісти.
Костя, так звуть того хлопця, одразу дав зрозуміти дівчині, що вона йому небайдужа. Катерині подобалось спілкуватися з новим другом, та вона не давала йому ніяких надій на майбутнє.
Минуло кілька місяців. Через обставини Катерина розлучилася зі своїм хлопцем. В хвилини переживання її підтримав Костянтин. Дізнавшись про проблеми дівчини, хлопчина одразу виїхав з Одеси до Києва. Двоє сподобались один одному та Катя не хотіла так швидко розпочинати нові стосунки. В Одесу хлопець повернувся один.
Прийшла весна. Квітень. Четвертого числа у Кості був день народження. Він більш за все чекав на приїзд дівчини, в яку він вже встиг закохатись по вуха. Та за сімейними обставинами Катерина могла приїхати лише в другій половині місяця. Хлопця не засмутив такий розклад подій. Він приймає рішення відсвяткувати день народження через два тижні, по приїзду Каті.
Це були одні з найщасливіших днів для закоханих. Та парі довелося швидко впасти з сьомого неба щастя, адже Каті треба було повертатися до дому.

На фото Катя Корбут зі своїм хлопцем Костянтином

Півтора року закохані зустрічалися на відстані. Вона жила Києві, він – в Одесі. Бачились нечасто. З часом Костянтин став сильно ревнувати дівчину. Ревнував до друзів, роботи, навчання. Своїми ревнощами він, немов душив її, адже робив цим дуже боляче. Врешті пара розлучилася. Все-таки відстань зіграла свою жорстоку роль. Тепер вони стали колишніми.
Костя з Катею все ж не перестали спілкуватися, хоч і не бачилися. Пройшло два місяці і в обох з'явились нові стосунки. Дізнавшись про це колишня пара не на жарт розлютилася і вирішила: треба сходитись знову.
Почалися щасливі дні для закоханих. Літо. Канікули. Катерина та Костянтин прожили разом чотири місяці. Чотири місяці разом у безмежному коханні. Аж ось на закоханих чекало розлучення. Хлопчині-моряку треба було йти у рейс, а дівчині повертатися до Києва.
«Це були важкі часи. Ми щодня бачили один одного, все робили разом, так звикли до цього… І знову розлука. Найтяжча для нас обох розлука», – згадує Катя.
Повернувшись з рейсу, Костянтин запропонував Катерині переїхати до нього в Одесу і жити разом. Дівчина погодилася.
«Проти були всі, – розповідає Катерина, – тому що кидати університет у Києві, рідний дім і їхати геть в інший бік, то було дивним для моїх близьких».
Та закохану дівчину не спинили жодні обставини. І врешті вона переїхала до Одеси, до свого коханого Костянтина.
Зараз пара дуже щаслива разом та сміливо будують плани на все життя.
Катерина стала однією із щасливчиків, адже боролася за своє кохання. Своїм прикладом пара довела, що любов – велика сила. Кохайте і будьте коханими!

Як спонтанні рішення змінюють навколишній світ


Юлія Попова


Я шалено хвилювалася перед тим, як розпочати розмову з Оленою. За цей навчальний рік вона стала для мене певним авторитетом, прикладом примірного студента та просто людиною, до якої завжди можна звернутися за порадою.Коли я вперше прийшла на пару с журналістської майстерності, я подумала, що вона вчиться на 3 або навіть на 4 курсі. І я була дуже здивована, коли дізналася, що вона всього на рік старша за мене, бо мислила вона як доросла та досвідчена дівчина.Олена Денисюк весела та кмітлива людина, талановитий журналіст та просто красива дівчина. Вона любить активний відпочинок, подорожі та шопінг. Не боїться залишити цівілізацію та відправитись у похід і каже, що це їй дуже імпонує!
В кожного з нас є своя історія, і мені захотілося почути історію Олени. Вона розповіла мені, як і чому обрала журналістику, як майбутню професію. «З самого початку я не планувала вступати на журналістику, в мене були плани вступити на факультет іноземної філології, зокрема на німецьку мову, але мені почали розповідати, як добре тут на журфаці, що це дуже класний та цікавий факультет, та так сталося, що я вирішила прислухатися до порад і все таки приїхала на конкурс. Так вийшло, що в мене були досить добрі бали, я пройшла на бюджет, тому вибір був очевидним. І зараз я в жодному разі не шкодую, що прийняла саме таке рішення, трохи спонтанне та необдумане, бо тепер я дійсно відчуваю свою приналежність до журналістики».
Немає нічого кращого, ніж займатися тією справою, яка тебе дійсно захоплює. Скільки молодих людей зараз вчаться на економістів чи, наприклад, стоматологів, тільки через те, що так захотіли їхні батьки? Безліч! Тому Олені неймовірно пощастило, що вона справді знайшла себе в такій непростій професії. Адже погодьтеся, журналіст зараз – це не просто людина, яка пише матеріали до газети. Журналіст – це одночасно і редактор, і фотограф, і оператор. І лише уявіть, як себе почувають кореспонденти, яких відправляють у гарячі точки, у середину страшних подій. Не кожен зможе витримати таке.
Я запитала Олену, чи не лякає її ця професія, і чи не боїться вона певного утиску з боку влади, адже над свободою слова в Україні ще треба попрацювати, на що дівчина відповіла, що поки що їй нічого боятися. «Коли я вступала на факультет журналістики я звичайно думала про тих журналістів, які знаходяться в гарячих точках, і я вважаю, що це дійсно страшно. Проте зараз мене нічого не лякає, адже я ще не обрала свій шлях та напрямок у журналістиці, та не визначилась, чим саме буду займатися».
Проте я думаю, що у кожного з нас є свої мрії та бажання, коли ми думаємо про майбутню роботу. У журналістів, наприклад, справді є, де розвернутися, адже для хороших та талановитих журналістів відкриті двері у найрізноманітніші сфери. Я дізналась у Олени, чи є в неї якість особисті побажання: телеканал, на якому вона мріє працювати, газета чи журнал. «Більше за все мене приваблює тележурналістика, і в мене є бажання практикуватися на телеканалі. Імпонують мені всеукраїнські телеканали, такі як "СТБ" чи "1+1". Я була б не проти спробувати себе у ролі диктора новин, наприклад, на 1+1, але це тільки мої якісь роздуми, це ще не мета. На даний момент я зосереджена на навчанні».
З великими задоволенням спілкувалась с Оленою, дізнаючись про неї все більше нових подробиць, розуміючи, яка насправді сильна та впевнена в собі дівчина приховується за цією милою посмішкою. Я поважаю таких людей і беру з них приклад. Так, коли я запитала у Олени, хто надихає її, я зрозуміла, що ми з нею навіть чимось схожі, бо вона, так само як і я, дуже любить українського телеведучого Сергія Притулу. «Є дуже багато журналістів які мені справді подобаються, але особливо я хочу виокремити Сергія Притулу. Мені подобається як він себе проявляє у ролі телеведучого: він підносить будь-яку інформацію дуже легко і просто, навіть жартуючи, але разом з тим я розумію, яка це важка праця, адже треба продумувати все до найдрібніших подробиць»,- каже дівчина.
Олена справді дуже розумна та ерудована дівчина, вона с легкістю відповідала на кожне моє запитання, і в кожній її відповіді я знаходила щось нове та дещо важливе для себе. Дуже цінними є люди, які можуть зацікавити і привернути до себе увагу, а Олена саме такою і є. Вона притягує до себе людей, завдяки своєму вмінню підтримати будь-яку розмову на будь-яку тему. З нею цікаво тому, що вона робить цікавим світ.

На фото Олена Денисюк

Вона шукає, знаходить і робить крок на зустріч до себе

Анна Подолянчук:
«Я завжди хотіла працювати на телебаченні»


Ольга Діденко

Анна Подолянчук вступила на перший курс факультету журналістики, реклами та видавничої справи ОНУ ім. І.І Мечникова та переїхала до Одеси з села Новоалександрівка, в якому проживають 446 людей. Аня відповіла на декілька питань про себе, які допоможуть познайомитися з нею.


— Чи є в тебе якась велика мрія?

— Я вступила на факультет журналістики, бо завжди хотіла працювати на телебаченні. Мені подобається Катя Осадча — вона знайома з відомими людьми і спілкується з ними. Мені це цікаво, я б теж так хотіла. Але я намагаюся не поспішати наперед і живу сьогоденням. Я не можу думати: «А ось що я зроблю завтра, а про що я буду завтра жалкувати».

— А що в тебе у сьогоденні?

— Сесія почалася. У мене з нею багато проблем.

— Якщо б ти працювала, як Катя Осадча, з якими би зірками ти хотіла би поспілкуватися в першу чергу?

— З Монатіком, наприклад.

— Є в тебе улюблений фільм?

— Я обожнюю комедії. Найулюбленіша — «Самый лучший день» з Дмітрієм Нагієвим. Я б його всім рекомендувала. Він дуже легкий — актори підібрані дуже добре, фільм про любов, про життя.

— А улюблений музичний виконавець?

— Немає. Я музику слухаю під настрій. Я можу слухати щось з дев'яностих, типу «Седая Ночь», і мені нормально.

— Який твій улюблений колір?

— Червоний. Я не можу сказати, чому, але завжди називаю цей колір. Коли купляю, наприклад, нову сукню — думаю про червону. Така в мене асоціація.

— Ти кудись подорожувала?

— Я була разів з чотири в Києві. Була на Хрещатику, він сподобався.

— Якщо в тебе була б можливість поїхати в будь-яку точку світу, куди б ти поїхала?

— Кудись за кордон на море Середземне, наприклад. Я би просто хотіла подивитися Україну ще: Львів, Карпати...

— Чим життя в Одесі відрізняється від життя в твоєму селі?

— Я в Одесі бувала не часто, в основному на море приїжджала. А коли переїхала сюди жити, перший час було трохи лячно — дуже швидко все, багато машин, не так, як в селі.
Але в селі я знайду, чим зайнятися. Ми проводимо різні концерти на свята: на День Незалежності, на Івана Купала, Новий рік, Восьме березня. Я завжди організовую ці свята, якось так вийшло. А в місті трохи розгубилася — я не знаю, чим себе зайняти, крім навчання.

— Де тобі більше подобається жити: в Одесі чи в селі?

— В місті я б не хотіла жити: тут постійно швидкий рух, а це не для мене. В селі також — в моєму селі немає лікарні чи навіть аптеки. Я жила б в поселенні міського типу з якоюсь цивілізацією.

— Де ти себе бачиш через 5 років?

— Я би хотіла піти далі навчатися за моєю професією — вступити на магістратуру і вже десь працювати для себе.

— А через 10 років?

— Тоді вже, мабуть, з'явиться родина. Я готова присвятити себе повністю родині, дітям. Взагалі хочу двох дітей: хлопчика та дівчинку.

— Ти би хотіла себе спробувати в якійсь іншій сфері, не журналістиці?

— Так, в якійсь творчості — дизайн інтер'єру, наприклад.

— Ти любиш читати?

— Не люблю. Я за своє життя не прочитала ні одну цілу книжку. В школі читала літературу, але скорочено.

— Є щось, що тебе дуже бісить у світі?

— Я не люблю, коли людина ставить себе вище, чим вона є насправді. Я з таким часто стикалася. А взагалі я спокійно себе веду. Все тримаю у собі, воно накопичується. Але коли вже все, і настає точка зриву — то я згадаю, що ти зробив не так три роки тому.

— Три риси, які тобі подобаються в собі.

— Найбільше, що мені подобається — я не сумую. Я оптимістка і не втрачаю цього, з якою б ситуацією я не стикнулася. Друге — я харизматична. Третє — в мене гарне волосся. Ще думала, що я завжди досягаю своїх цілей, але це навряд. Якщо в мене щось не вдається з першого разу, то я скоріше за все не буду цим займатися взагалі.

— Три риси, які б ти хотіла змінити в собі.

— Не хотіла би бути такою довірливою, як зараз. Я швидко звикаю до нових людей і починаю їм беззастережно довіряти. Сильно, моментально. Відкриваю душу — а потім виявляється, що ця людина погана.

Я би не хотіла бути такою ревнивою: і щодо хлопця, і щодо друзів.

Я би хотіла змінити своє ім'я, але головна проблема — я не знаю, на яке. А ось прізвище залишу.

Влада Максимчук:
між спортом, навчанням і знову спортом


Наташа Маруняк


Ми всі абсолютно різні, у кожного є свої захоплення, турботи, проблеми. Більшість з нас формує в собі особистість, проходять через всі труднощі, розвиваються в різних напрямках, але життя, часом несправедливе, і може статися так, що не завжди є можливість бути підвладним якомусь заняттю (спорт, танці, спів) і хочеться сказати , що в такі моменти головне – не забувати про найважливіші речі, які навчать, дадуть, так званого, «пенька» для досягнення бажаних висот, а саме: віра, прагнення, мотивація і, найголовніше, на мою думку, це поради від рідних людей, які вже досягли чогось в житі й точно не порадять нічого поганого.
Але так само, є особистості, які протилежні цим словам, у них вже з дитинства є заняття всього життя, якому вони відданні, зростають у конкретному напрямку і протягом років, досягають великих вершин. Ось, наприклад, Влада - дівчина-студентка, яка входить до складу редакції газети «Octopus». Вона з самого дитинства закохана в спорт, дівчина відповіла мені на декілька питань і це допомогло краще пізнати її погляди на життя.


– Чи є у тебе життєві принципи? Якщо так, то які і на грунті яких подій вони з'явилися?

– Напевно, основний мій життєвий принцип полягає в тому, що те, що контролюю і виконую я, має бути чесно і справедливо. У житті часто всі зіштовхуються з тим, що несправедливо склалась ситуація, але нічого з цим не поробиш.У моєму житті я стала спочатку капітаном команди з черлідингу, зараз я тренер у діток і дорослих. І в роботі з дітьми я зрозуміла, що вони дуже серйозно і близько до серця сприймають чесність, тому що ми їх так навчили – і це правильно. Тому я завжди роблю все з принципу чесно, якщо винні в чомусь всі, то відповідати будуть всі, якщо хтось молодець, значить він розумниця. І тому подібне.

– Молодість – час для веселощів і яскравих емоцій, приносить твоє дозвілля вищесказане?

– Молодість – веселощі в мої дитячі та зараз студентські роки явно відрізняються від всіх інших. Я з дитинства вся в спорті. Зараз моє життя і робота також вся наповнена тренуваннями по 2-3 рази на день, змагання, фестивалі. Це все здається дуже невеселим, але в команді, в поїздках, на тренуваннях відбувається дуже багато смішних моментів, веселих фестивалів і багато чого іншого. Тому можу сміливо сказати, що моя молодість, незважаючи на щільний графік і відсутність нормального сну і харчування, наповнена позитивом і веселощами.

– Життя повне злетів і падінь, за який свій вчинок ти відчуваєш гордість?

– Злетів і падань у мене було багато і в прямому і в переносному сенсі. Тому, напевно, найважливіший мій вчинок, це те, що я стала тренером. Я передаю діткам все що знаю сама і що нове дізнаюся своїх тренуваннях, намагаюся пояснити їм як уникнути тих помилок, які допустила я. І найприємніше це те, що вони бачать, що їх тренер росте і розвивається, і хочуть робити так само. А коли ти бачиш їх на п'єдесталі з медалями, розумієш, що це все не дарма.

– Якщо у тебе щось не виходить, ти підеш далі і будеш боротися до останнього або все ж залишиш задумане?

– З дитинства батьки вчили мене не здаватися і йти до кінця. Це правило стало для мене основним. Я могла рік-два вчити один акробатичний елемент, але я його вивчила і зробила. Дуже важливо для мене, незважаючи на час, який ти витрачаєш на якесь заняття – досягти хоч найменшого результату.

– Що або хто тебе надихає, мотивує?

– Мотивацію я можу знайти і в близьких, і в абсолютно чужих людях. Наприклад мене мотивують мої батьки своїми заслугами або просто вчинками. Або подивившись відео в Інстаграмм з якоюсь діяльністю, мене може це підштовхнути до роботи над собою, щоб досягти такого ж результату.

Якщо світ - театр, то шукати себе доречно на сцені


Анна Подолянчук


В житті кожного з нас відбувається кругообіг знайомих. З кимось спілкуємося, з кимось товаришуємо, з кимось просто інколи зустрічаємося в міському транспорті або просто на вулиці. Люди приходять в наше життя і йдуть з нього поступово і непомітно, або різко в одну секунду, від кожного з них залишаються якісь сліди. Але інколи зустрічаються особливі люди, які здатні змінити повністю наш світогляд.
Ось нещодавно я вступила до університету, на факультет журналістики, реклами та видавничої справи, де серед великої кількості людей, я зустріла звичайного, але як виявилося пізніше, дуже творчого хлопця – Владислава. Він також студент першого курсу факультету журналістики, а ще так вийшло, що ми потрапили до однієї групи. Я дізналася, що Владислав не тільки вивчає журналістику, а ще свій вільний час проводить на сцені театру.


– Ким ти мріяв бути в дитинстві?

– Дитинство для мене річ дуже особиста, саме воно визначає і формує характер майбутньої особистості. Але так, як відбувається процес первинної соціалізації, то і мрії досить часто бувають або нав'язані, або взяті з оточуючого дитину світу. Тому, чим більше я йшов до формування особистості, тим зрозумілішою мені була причина "інших" мрій і тим більше вони суперечили моєму світогляду на сьогодні.

– Яка твоя улюблена книга?

-– Моя улюблена книга – «Кафка на пляжі», її написав японський письменник Харукі Муракамі. Це книга-метафора, повертаючись до якої, кожен раз сприймаєш її по-новому.

– Є мрія, яка не здійснилася?

– Мені 18 років, звичайно, є. І мені здається, що це прекрасно.

– У тебе є якесь досягнення в житті?

-– Досягнення – це річ не проста. Те, що важливо для мене, може бути байдуже іншому. Та й самі досягнення можуть бути внутрішніми, особистого характеру, а розкривати їх у форматі інтерв'ю не хочеться, тому і не буду.

– Чим ти любиш займатися в свій вільний час?

– Улюблених занять у мене багато, все моє життя спрямоване до творчості, тому вона і є моїм захопленням.

На фото Владислав Бутенко

– Як ти потрапив до театру?

– Потрапив в театр я завдяки дівчині, з якою тоді був разом. Я, по суті, тільки почав цим займатися, тому моя позиція з цього приводу все ще розмита. Але я все частіше і частіше думаю про театр, все частіше помічаю досить цікаві сліди всередині себе, які він залишає. І розуміння того факту, що є щось, що я не можу кинути в даний час, що приносить в мою голову і серце все більше і більше чогось нового, не може не робити мене трішки щасливішим.

– Як ти поєднуєш навчання з театром?

– Навчання з театром я поєдную - пропусками пар.

– Є у тебе кумир в сфері театру, на кого ти б хотів бути схожим?

– У мене немає кумирів, є тільки люди, якими я захоплююся і намагаюся перейняти і дослідити якусь певну рису характеру.

– І що це за люди?

– Музиканти, письменники, сильні і яскраві особистості, з якими я знайомий особисто, а також персонажі книг.

– Ким ти себе бачиш у майбутньому?

– Та яке майбутнє, які бачення?! Зараз мені 18 років, я саме в пошуках себе: набуваю, втрачаю, шукаю – а там подивимося...

Вона шукає, знаходить і робить крок на зустріч до себе


Владислава Максимчук

Проживаючи життя, ми знайомимося із величезною кількістю людей, яких намагаємося добре пізнати – це процес досить зрозумілий і звичний. Але ми ніколи не замислюємося, що ще більше часу ми витрачаємо на пізнання самих себе. Такий приклад я побачила в університеті, що привело мене в ще більший подив. Це була просто дівчинка, яка не викликає ніякої особливої уваги. Але дуже складно передбачити, з ким зведе вас життя в наступний момент.
Прийшовши на першу пару в наш університет у четвер цього року, я побачила багато нових людей. Четвер для нашого факультету своєрідний день відпочинку, так як майже у всіх тільки один предмет у розкладі – журналістська майстерність. Серед нових облич, була і вона, дівчинка зросту трохи нижче середнього. Статура у неї звичайна, світле волосся трохи нижче плечей і скромна посмішка на обличчі. Можна було також помітити страх або невпевненість у її очах. Коли ми обговорювали концепцію нашої нової газети, я почула її тихий і скромний голосок. Мені вона здалася дуже милою і сором'язливою дівчинкою, яку, як виявилося пізніше, звали Наташа.
Вона студентка другого курсу факультету журналістики. Я її часто бачила на різних зустрічах і зборах, які деканат зазвичай влаштовував для нас. В її очах завжди був інтерес до чогось нового. Минуло небагато часу, і одного разу, коли ми листувались в мережі, я захотіла пізнати її краще. Розповідаючи одна одній про себе, ми торкнулися теми ЗНО. Вона дуже багато сил витратила для того, щоб добре скласти іспити і вступити до університету. Багато хто знає, що 11 клас – це випробування і моральне, і фізичне для кожного школяра. Написавши своє перше ЗНО з української мови, вона вийшла зі школи і розплакалася прямо на місці, але це були сльози щастя, так як всі труди були не дарма, вона це зробила. Ось така мужність криється в скромній дівчинці. Домагатися своїх цілей дуже складно. І найскладнішим кроком для неї було повірити у себе. Багато людей мають низьку самооцінку, але дуже сильні дані, щоб домагатися успіху. Ось саме такий характер і в неї. Змусити Наташу повірити в себе і зробити без хвилювання крок було складно. Думка про помилку давала їй невпевненість в собі і своїх кроках.
Долаючи всі перепони і труднощі, вона зробила складний, але, на її думку, правильний вибір: стала студенткою факультету журналістики і зараз просувається, домагається висот. На питання: «Чи знайшла ти себе в журналістиці?» Наташа відповіла дуже цікаво: «Я впевнена, що знайшла, поки не розумію, що саме "моє", але мені подобається». Саме журналістика допомагає їй розвиватися і набиратися досвіду. Уникаючи своєї ліні, вона відвідує безліч фестивалів та майстер-класів для саморозвитку, пробує себе в різних сферах, відшукуючи своє місце під сонцем. У 19 років вона знайшла найголовніше – принцип, за яким вона проживає кожен день. «Життя сповнене успіхів і невдач, але головне – це долати складнощі, боротися до переможного кінця. Як би не було мені складно, я стисну волю в кулак і дійду до кінця, якщо вже я почала свій шлях».
Саме такий принцип обрала для себе ця тендітна дівчинка. Прожити життя потрібно з упевненістю в своїх бажаннях і цілях. Ставити їх, йти до них і ставити нові. Саме так проходить розвиток і самопізнання себе.

Залишити відповідь