Зовні зимовий Відень. Кафе затишно пахне кавою. Тільки Христя за шинквасом. Сюди приходять поговорити і випити кави звичайні люди: художник Адольф, журналіст Лев, соціал-демократ Йосип і психіатр Зиґмунд. Усі вони ще залишать свій революційний слід в історії, а ХХ століття наречуть найкривавішим. Але поки…1913-й добігає кінця.
Декорації вистави незвичайні: посеред сцени рівномірно розтягнуті білі смуги, які ніби відокремлюють глядача від акторів, створюючи ефект кіноперегляду. Більшість епізодів відбувається за уявним «екраном», але деякі виконуються на краю сцени. Це моменти з минулого персонажів, які не можуть не доторкнутися до вашої душі. Вони виконуються різними мовами, залежно від головної особи і є кульмінацією в індивідуальній історії персонажа. «Сцена, у якій маленький Адольф Гітлер перетворюється на справжнього «янгола смерті», виглядає дуже потужною з цими величезними крилами та моторошними звуками війни на фоні», – коментує глядачка Марина. Образ Гітлера взагалі є родзинкою вистави. Він був трохи романтизований і, завдяки надзвичайній грі акторки, ви відчуватимете справжню симпатію до нього. Так, саме акторки. Дівчина дійсно виконала таку сильну чоловічу роль і виконала дуже на високому рівні. Всі учасники вистави показали неабияку творчу наснагу і професіоналізм. За словами режисера Олексія Коломійцева виконавці працюють майже за дарма, але натхненням. Він пояснює, що їх трупа ще дуже «молода», а вистави українською не дуже популярні в Одесі, тож грошей не завжди вистачає. «Це великий успіх для нас, що майже весь зал досидів до кінця, зазвичай залишаються тільки перші чотири ряди», – зауважує Олексій після вистави.
«Цвєточкі або Віденська кава» – це яскравий приклад постмодерну, з купою авангарду і суб’єктивізму. Сюжет досить заплутаний, вистава триває дві години без антракту і під кінець дуже складно сприймати те, що відбувається на сцені. Образи передані трохи карикатурно, з акцентом на недоліки персонажів, окрім Адольфа. У п’єсі досить багато «трешу» і специфічного гумору, який має допомагати трохи відпочити від постійної напруги, що тримає тебе протягом усіх двох годин, бо вистава перенасичена кульмінаційними моментами з купою спецефектів. На початку майже не було чутно акторів через проблеми з апаратурою, але потім це виправили. Мова виконання- складна, з використанням західноукраїнського діалекту, тому для одеситів не завжди зрозуміла.
Отже, ця вистава варта перегляду, якщо ви цікавитесь постмодернізмом та сучасним українським театральним мистецтвом. Автор драми підіймає глибокі філософські питання, міркує про нереальність фізичного світу. Він ніби робить виклик історії і демонструє альтернативний хід подій. Надзавдання п’єси полягає в тому, щоб змусити замислитися кожного чи не повторюємо ми помилки з минулого і чи ще можливо щось змінити. Тож вибір за вами.
