Студенти ОНУ 155 років тому

Життя студента в чомусь стале, а в чомусь кардинально змінюється. І навіть зараз, коли весь світ знаходиться на карантині (якщо читаєте це тоді, коли все скінчилось, то ви щасливчики), 13 травня для студентів ОНУ свято – День народження улюбленої альма матер: університет імені І. І. Мечникова відзначає свій черговий ювілей. Сьогодні навчання стало залежним від сучасних технологій, а як було тоді, коли університет тільки створювався?

Одразу розберемося: 155 років тому ОНУ, власне, й не існувало. Це були часи, коли тільки-тільки було створено Імператорський Новоросійський університет. В Одесі щойно відкрили першу залізничну станцію, що сполучала місто з Балтою. Усе відновлювалося після завершення Кримської війни, а викладачі Рішельєвського ліцею вже готувалися до нового статусу.

35 рублів на місяць – стільки мінімально необхідно було студентові новоствореного університету, аби прожити цілий місяць. Як їх доводилося заробляти? Приватними уроками! Так, близько 80% студентів ОНУ заробляли на життя приватними уроками, та й це їх не особливо рятувало. Жили вони далеко за межами міста, не мали навіть свічок, що вже й казати про інше. До речі, гуртожитку тоді не було, тому проблема житла була номером один. Очевидне питання: чому б їм не жити в батьківському будинку? Така ж очевидна відповідь – більшість студентів були навіть не з Одеського регіону (багато приїжджало з Петербурга).

Задля справедливості слід зазначити: ситуація у викладачів була трохи краща. Вони так само заробляли приватними уроками, але мусили ще й утримувати свою родину. Ось розпорядок дня історика О. І. Маркевича: прокидався о дев’ятій ранку, швидко снідав, йшов на заняття, вирішував буденні справи, повертався додому о 17.00, обідав та відпочивав лише півгодини, сідав працювати до глибокої ночі, або й до четвертої-п’ятої години ранку.

Головним місцем для тогочасних «тусовок» була студентська їдальня. Там збиралися групами: один стіл – одна національність, а таких в Одесі тоді, як і зараз, було вдосталь.

Закон сталий: для того, аби щось купити, треба для початку щось продати. Сперечатись з цим студенти не могли, тому в головному корпусі на правому крилі облаштували «інформ-бюро». Там розміщували оголошення щодо продажу своїх речей та розповідали, де й коли наступного разу будуть студентські «вписки».

Ще одне: усі студенти того часу були зобов’язані носити форму. Проте однаковими вони не були – деякі спеціально шили для себе на замовлення ті самі форми, але з шовковими підкладками, пришивали золоті ґудзики та носили шпагу. «Понти» вони й у 1856 «понти» –  таких називали «білопідкладочниками» і вважали багатіями. Деякі викладачі скаржилися, що студенти з юнацьким максималізмом не вклоняються в коридорах… навмисно одягають капелюх у приміщенні і навіть так розмовляють з керівництвом. Капелюх – це щось накшталт сучасних навушників.

До речі, одружуватися студентам у період навчання було заборонено. От тобі й вибір: родина або кар’єра. Викладачі були переконані, що із появою родини виникнуть труднощі у навчанні й науковій роботі студентів. Однак не все так страшно, згодом їм все ж дозволили одружуватися.

Чи прогулювали студенти пари? Студент без прогулів – не студент. Відвідування лекцій тоді було обов’язковим, а проводили їх за наявності мінімум двох студентів. Аби не створювати незручностей на парах «непопулярних» викладачів, студенти створювали черги відвідування, тому на лекції завжди хтось був. Студенти старших курсів попереджували молодших: «Якщо ви надумаєте відвідувати всі лекції, то закінчите погано, повинен попередити вас, як старший». І тут парадокс: на лекціях не було перекличок. Як же тоді контролювали? Дуже складною схемою. Номер студентського квитка був таким, як і номер гачка на вішалці. Після дев’ятої ранку у гардероб хтось заходив і записував номери, де немає кашкетів. Однак і цю неприємність бул дуже легко виправити: «Купіть ще один кашкет і залиште його у поважного бородатого швейцара з додаванням рубля щомісяця. Він повісить кашкет на порожній гачок». А студенти, які мали під рукою книгу з лекціями свого професора, й зовсім не відвідували занять.

Ні, не думайте погано, окрім цього, студенти справді навчались. Навіть організовували наукові гуртки та товариства, яких було близько восьми. Збирались вони й у приватних квартирах викладачів: «вівторки», «четверги» й «недільники», там неформально спілкувалися на наукові теми, обговорювали новини й театр. Таким зануреним у науку студентом був відомий згодом історик А. В. Фроловський, про нього писали так: «з перших днів занять розпочав працювати систематично та серйозно, особливо з руської історії. У жодних політичних та громадських справах він участі не брав. Ним володіла лише одна думка: домогтися професури… В моїй пам’яті він залишився як щирий хлопець та ходячий енциклопедичний словник з руської історії». Видавали також власну пресу («Гадазакрелі сагнебі», «Академіст» тощо), у якій критикували автократичний порядок, вимагали свободи слова та доводили важливість українського питання.

Спорт, відверто кажучи, не мав особливого значення для дозвілля студентів, а от паління та вживання алкоголю були поширеними явищами серед усього студентства країни того часу. Палити дозволялося в спеціально відведених для цього кімнатах, але курили і в коридорах, і навіть в аудиторіях.

Які ж були хобі у студентів? Це читання, бібліофільство та театр. Створювалися навіть гуртки з читання та обговорення літератури, зокрема й забороненої. Кажуть, театр для студентів був релігією.

Часи йдуть, а проблеми й зацікавленості студентів незмінні: брак коштів і жага до «вписок», цікавість до науки та політичні суперечки. Так само незмінним залишається й те, що студентство – рушійна сила. Як і 150 років тому, воно прагне змін на краще, не готове терпіти того, що не подобається, і повсякчас має бажання усе виправити й вдосконалити – per aspera ad astra.

Дмитро Тельпіс
За матеріалами Є. О. Музичка