Весна. Час коли все відроджується. Парки наповнюються чималою кількістю людей. Закохані виходять милуватися красою квітучих вуличок. Тільки одинадцятикласники сумлінно студіюють Авраменка та інших авторів посібників для підготовки до ЗНО. Вони старанно зазубрюють правила та теореми й мріють про, так зване, доросле життя. Більшість із них вже знає, в якому виші буде навчатись. І кожен з тих, хто знає, вже мабуть начитався численних відгуків про ВНЗ та переглянув на «студзоні» рейтинг викладачів. А батьки поступово готуються до дня, коли таки доведеться віддати свою «кровинку» в зовсім невідоме для неї середовище з чудовою назвою гуртожиток. Саме для того, щоб ви не надумували зайвого, що тут і як, ми спробуємо показати вам, так звану, «четвірку» ОНУ імені І. І. Мечникова. Отже, дізнаємось, як живуть майбутні викладачі, журналісти та перекладачі.
«Живу в гуртожитку вже два роки. Спочатку було страшно та незвично, але з часом я зрозуміла, що це справді безцінний досвід. Наш п’ятий поверх, мабуть, найшумніший, але тут живуть найкращі сусіди в світі. Тут завжди весело, щодня хтось заходить “на чай” чи просто поговорити. Все це трошки заважає навчанню, але з цим я легко справляюся, адже хороший настрій після приємних розмов дуже мотивує. Засинати під гучну музику чи сміх в коридорі для мене вже стало нормою. Тут ніколи не буває самотньо: в коридорі обов’язково знайдеться той, хто посміхнеться або запитає як справи. Звісно ж, є й свої мінуси, але все рівно ці спогади залишаться в пам’яті надовго», — ділиться своїми враженнями Софія Кліменченко, студентка другого курсу факультету романо-германської філології.
Софія розповіла нам про шумний та веселий п’ятий поверх, але до нього ще потрібно дістатися. Перше, що ми бачимо, проходячи повз зачинений «копіцентр», який знаходиться справа від вхідних дверей, — це пильне око «вахти», що не дозволить пройти нікому «лівому» (особливо якщо ви прийшли після 16-ої години до когось в гості та ще й забули «ксерокс паспорта»).
І справді, спогади про солодке студентство з пам’яті не зітреш, як не зітреш ту найцікавішу, і, в деякому сенсі, кумедну історію про життя в гуртожитку. Мабуть у кожного з батьків є така, і вони з ноткою ностальгії раді розповісти про своє проживання в кімнаті зі справжніми друзями, яких обов’язково знаходиш, будучи студентом. Ось що говорить Богдан Гроза з магістратури української філології: «При вступі до університету житлового питання в мене навіть не виникало. Адже що може бути кращим, ніж студентські роки в гуртожитку? З розповідей старших я не раз чув про те, що перше кохання, найкращий друг чи подруга знайшлися саме в стінах гуртожитку. Ось, наприклад, і мої співмешканці стали мені гарними приятелями».
Під час розмови з Богданом мій погляд зупинився на милій дівчинці з четвертого курсу факультету романо-германської філології. Я вирішив не ґавити моменту й підійти та запитати, як же їй живеться. Звати її Камелія Діяк і говорить вона так: «Живу тут уже четвертий рік. І найцікавіше — це з кожним роком спостерігати за “новою кров’ю” — першокурсниками, які тільки-но приїхали і зайняли місце тих, хто нещодавно вітався на кухні та готував пліч-о-пліч зі мною (посміхається). Хоч я і сумую за тими, вже рідними, обличчями, але з радістю даю поради першому курсові, розказую, що і як. О, якраз хочу відзначити те, що з кожним роком першокурсники все відкритіші та класніші: і важку валізу допоможуть донести, і лампочку вкрутять. Я можу підкреслити й мінуси щодо проживання тут: зручніше було б із блочною системою, але це ніщо з тими емоціями, які дарують люди, котрі живуть поруч».
Оскільки я й сам вже немало часу живу в «четвірці», можу підтвердити слова Камелії. Знаєте, як круто, коли ти, студент, чекаєш заповітної стипендії, до якої ще два дні, в кишені вже встиг пожити павучок та залишити там трошки павутинки, і тут тебе кличуть скуштувати смачнющого пирога! І не тільки в пирогові справа. Всі ми студенти, всі один одного розуміємо… Навіть якщо ти справді чекаєш на стипендію й ніхто не кличе куштувати того пирога — можеш не соромитися, йти та стукати в двері. Тобі сто відсотків відчинять. Ніхто не відмовить пожертвувати тобі дріб’язку солі чи що там ще потрібно. Адже гуртожиток — то одна велика сім’я, де кожен допоможе, підтримає.
Комендант «четвірки»
про власний підхід до студентів та інші цікавинки
На завершення хотілося б поставити декілька запитань людині, без якої цього дійства не відбулося б, адже саме ця людина може й допомогти, і «построїти». Це комендант четвертого гуртожитку ОНУ імені І. І. Мечникова — Тетяна Володимирівна. Дістатися до її кабінету легко: просто проходимо вахту і повертаємо не направо, де є кімната, що обладнана пральними машинами, а наліво, в кінець, де передостаннім красується той самий кабінет, до якого чомусь деякі студенти бояться заглядати (не буду лукавити, і я також, але покликання журналіста кличе до бою).
— Як довго працюєте комендантом?
— Пам’ятаю навіть число та місяць. Працювати я почала з 6 квітня 2004 року.
— Яка, на Вашу думку, цінність роботи, котру виконуєте?
— Ой, ну роблю я немало: контролюю пропускний режим, забезпечую надійну охорону всіх матеріальних цінностей, надаю потрібний інвентар та контролюю роботу співробітників. Також нерідко я подаю на розгляд директору студмістечка пропозиції стосовно покращення житлово-побутових умов.
— Які аспекти роботи комендантом Вам найбільше подобаються?
— Взагалі-то, я закінчувала філологічний факультет, вивчала українську та болгарську мови та літературу. То було свідомо, адже я завжди любила роботу з дітьми, студентами. Мені подобається те, що кожен день моєї роботи проходить по-різному, завжди щось новеньке, на відміну від роботи викладача, де люди замінюють одне одного, а матеріал той самий. Люблю швидкий темп. Не можу сидіти на місці, такий ось маю характер. А робота з дітьми — це те, що я справді люблю.
— Як то працювати з молоддю, яка не завжди буває хорошою та вихованою?
— Домовлятися треба. Воювати завжди встигнеш, а от щоб домовитися, потрібно постаратись. У будь-якій незрозумілій ситуації я віддаю перевагу тому, аби сісти за стіл перемовин і поговорити. Бо сваритися немає сенсу. Порядку без взаєморозуміння ми не наведемо.
— Чи бажають батьки знати, як добре живуть їхні діти? Телефонують, спілкуються?
— Не всі, звісно, люблять спілкуватися, але, буває, телефонують. Розказую все з радістю (сміється). І в цілому, батькам я хочу сказати велике «дякую», бо вони завжди намагаються допомогти. Щороку проводимо збори й наводимо порядки, за що й студентам, і батькам я дуже вдячна.
— Який найцікавіший випадок за час роботи можете пригадати прямо зараз?
— Як то кажуть: «Кожен день – добрий день». Страшного правда не застали, а от смішне було. Можу розказати про Старий Новий рік. Було то десь в році 2014-му, на свято Маланки. Хлопці переодягнулися та пішли колядувати по гуртожитку: смішили, співали. Раніше було, правда, веселіше. Зараз молодь тихіша: мабуть через те, що кожен має гаджети, «сидять по коєчках». Тоді й хлопців більше було, того, мабуть, так. А зараз скучновато… Гуртожиток — то як життя: щодня щось змінюється. І студенти міняються.
— Може є якісь заплановані нововведення щодо гуртожитку?
— Незважаючи на те, що оплата за гуртожиток у нас невелика, мені хочеться справжніх «європейських» умов. Бо студенти наші розумні, їздять за обміном, все бачать. Якби все залежало лише від мене, я б облаштувала кімнати новими меблями та зробила, як мінімум, душові на кожному поверсі. Бо хочеться зробити. Хочеться, щоб жити було не просто добре, а в задоволення. Нашим дружнім колективом, з батьками, студентами, ми робимо все, щоб жити якнайкраще.
Леонід Можегов