Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

Тимофій Мельников: «…у кожному кроці потрібен ритуал»

«Клац». Творець. «Клац-клац». Естет. «Клац-клац». Фотограф. «Клац».

Якщо люди й починають свій ранок з кави, то цей герой навпроти. Практично просинається із об’єктивом в руках під гарну музику з пластинок, а після всієї роботи засинає з камерою у ліжку — він кожного дня демонструє те, повз що люди проходять і не бачать. Те, що вже нібито набридло і ніяк не вирізняється. Але це так лише для тих людей, які, певне, не під тим ракурсом дивляться.

Що приваблює цю людину? Гарна музика, хороші фотографії, цікаві архітектурні витвори. Одним словом «мистецтво». І те, що робить герой — також мистецтво. «Фотографує? Це зараз доволі популярно і робити може кожен», — сказав би пересічний читач. Але у героя своє світосприйняття, своя мета, своя творча енергія, власний спосіб мислення. Не можна сказати, що він схожий на хоч когось зі свого ком’юніті, ні, він — відрізняється. Але, якщо його і поставити в одну шеренгу з ними, то буде як свій. 

Ми поспілкувалися з Тимофієм Мельниковим, студентом-журналістом 2 курсу, про хобі, яке згодом переросло у повноцінну роботу…

Захоплення фото прийшло з появою найпростішого аматорського фотоапарата. Я знайшов його дома і почав експериментувати, практикуватись і читати теорію. За кожним кадром криється багато сторінок із теорії композиції та експозиції.

За межами Одеси я з великим задоволенням вивчав архітектуру Києва. Доволі тривіально, на перший погляд, але у велетенському розмірі цього міста можна знайти безліч різноманітних сюжетів. Київ величний і багатоманітний, район від району разюче відрізняється. Його неоднорідність дозволяє відчути вплив різних часових епох на розвиток міста.

У фотографії я найбільше всього ціную щирість, коли на кінцевому етапі видно світ через призму фотографа. В портретах таке можливо лише у стріт-зйомці та репортажному жанрі. Більшість праць фотографів-портретистів не виглядають живими, люди в кадрі знають, що їх знімають та поводять себе відповідно; праці ж стірт-фотографів виглядають динамічно й жваво.

Я роблю портрети, але вкрай рідко, зазвичай у конкретних ситуаціях: колоритна особистість у натовпі чи скороминущий життєвий сюжет на вулиці. Також я роблю фоторепортажі для видань, в цьому жанрі є простір для творчості. Але все ж основними жанрами для себе я вважаю архітектурний, пейзажний і стріт.

При написанні матеріалів та у фотографії я намагаюсь донести до аудиторії, що за простою темою найчастіше є великий бекграунд, побачити який можливо тільки при детальному розгляді з різних сторін — все набагато глибше, ніж здається спершу. Коли я пишу матеріали, намагаюсь заглибитись у тему, вивчити всі можливі джерела й думки та проаналізувати знайдене. А у фотографії замість звичних ракурсів і «набивших оскому» місць знаходжу щось нове, показую об’єкт фотографії з іншої сторони.

Готуючи «Карту модернізму», я вкладав у цей проєкт просвітницький меседж: в очах мас радянський період ознаменувався сірою непоказною архітектурою, але це лише наполовину правда. Окрім одноманітних хрущовок, була достатня кількість значних і амбіційних архітектурних проєктів. СРСР зробив великий внесок у розвиток сучасної архітектури, і нерозумно зараз цуратись власної історії, якої вона б не була. Прийняття історії та збереження спадщини — єдиний шлях до переосмислення та творення.

На щастя, тенденція зараз позитивна: молодь цікавиться мистецтвом та цінує спадщину. Крім мене, в Одесі також є ком’юніті людей (soviet.pixel, odessasovietmosaics), які популяризують архітектурний модернізм. Модернізм для мене цінний насамперед новим способом мислення, свіжим підходом до світоустрою та світосприйняття: практичним й утилітарним, але водночас вільним. В архітектурі це дало нам нові полегшені «повітряні» конструкції, в живописі — абстрактні форми й незвичні поєднання кольорів, у музиці — оригінальні жанри з експериментальним звучанням. Варто відзначити, що саме в епоху модернізму автори стали вкладати більше сенсу  та форм у свою творчість, робити маніфести до своїх робіт.

Я полюбляю фотографії на плівку та аналогову музику, бо в неї є дві складові: практична і естетична. Аналоговий формат надійніший, точніший та якісніший: якість фотографії на плівку упирається лише на розширення сканеру й частіше за все воно вище, ніж у середньобюджетного фотоапарата. З музикою на вінілі чи касетах теж саме: звук зберігається в аналоговому форматі (на доріжках чи магнітній плівці) і не страждає від цифрового стиску. Але є й інша сторона медалі, естетична: в кожному кроці потрібен ритуал і плівка з вінілом тут поза конкуренцією.

Найчастіше зйомка як творча діяльність — це якась ідея. А от від ідеї до її реалізації може минути достатньо великий проміжок часу: іноді потрібна сприятлива погода, збіг обставин та багато інших умов. Задум зазвичай з’являється спонтанно, головне — вчасно встигнути його зафіксувати. У творчих зйомках періодично бувають невдачі: обставини не збіглися чи щось завадило. Були й випадки, коли техніка страждала від дощу чи жорсткої експлуатації. До комерційних зйомок стараюсь підходити з повною відповідальністю: беру другу камеру, запасну карту пам’яті, роблю дублюючі кадри та регулярні бекапи.

Тобто, якщо говорити про зйомку, як про роботу, то це все залежить як від мене, так і від видання, в якому я працюю: у редакції є запит і умови, в мене є техніка і вміння для задоволення потреб. Є і проєкти, які я вигадую сам, а потім пропоную своєму виданню.

Досвід вже є, адже працюю з 9-го класу позаштатним кореспондентом в «Одесса-Медиа». Інші одеські видання також періодично посилаються на мої матеріали, що надруковані в «Одесса-Медиа». А якщо говорити про некомерційну співпрацю, то мої фотографії регулярно публікують у тематичних акаунтах, що присвячені архітектурі та модернізму. Також я виставляю свої роботи на медіаплатформі для авторів, Behance, а також в Instagram.

На мій погляд, найліпший спосіб підвищити свої навички у фотографії — це експерименти: з жанрами, стилем обробки, композиційними прийомами, фокусною відстанню і багатьма іншими складовими. І робити це можна з будь-яким фотоапаратом (навіть смартфоном), бо найкраща камера — це та, що під рукою в потрібний момент.

Зараз я знімаю на Canon 77D з репортажним об’єктивом Canon 24-105 f/4L. Також як допоміжну камеру я використовую Sony Alpha. Коли не планую зйомок, швидкоплинні кадри роблю на айфон, якість мене влаштовує, якщо мова не йде про серйозні проєкти. До речі, телефон неодноразово мені допомагав в оперативній зйомці для редакції, адже за наявності навичок можна зробити кадри, які влаштують видання.

Кумедні ситуації відбуваються, коли люди бачать великий професійний фотоапарат, — він викликає різні реакції у людей: як злобу й негатив, так і допитливість. Але найчастіше люди підходять поцікавитись нащо я знімаю, що «гарного» я тут бачу, та де це опублікується. Часом люди просять, щоб саме вони увійшли до фоторепортажу…

Ритуал в кожному кроці. Це в першу чергу не любов до старого чи модні тенденції, які повертаються з часом, зовсім ні. Це розуміння себе як особистості й бажання створювати комфортні умови навколо себе. Праця не тільки для заробітку грошей і здобуття досвіду, а й для соціуму, — саме це можна побачити у його просвітницьких починаннях. А також вміння не тільки дивитись, але й бачити: те, що не можуть інші. Ось такий він — Тимофій Мельников.

Микита Лактіонов, 

пресслужба факультету

Фото: Тимофій Мельников