Починаючи з історії українського кінематографу й закінчуючи сучасною воєнною документалістикою, Україна пронизана яскравими стрічками: людьми, які їх створюють, фестивалями, які їх популяризують, та глядачами, які їх обожнюють. Тож давайте пригадаємо шлях, який пройшло наше кіно з минулого і дотепер.
«Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Олександр Довженко
З історії
Український кінематограф було започатковано ще в далекому 1896 році, понад 125 років тому. Перший фільм був знятий Альфредом Федецьким у Харкові 1896 року, але на звичне для нас кіно це схожим не було. Стрічка мала назву «Перенесення чудотворної ікони Божої матері з Курязького монастиря в Харківський Покровський монастир». Вона (назва) одразу ж описує сюжет цієї роботи завдовжки у дві хвилини. Завдяки цій стрічці А. Федецький став першим українським оператором хронікально-документальних кінофільмів. Трохи згодом у тому ж році він організував перший для України публічний сеанс, де демонстрував трихвилинні документальні сюжети. Водночас у Львові стартували кінопокази французьких фільмів.
У передмісті Катеринослава (сучасний Дніпро) режисером та оператором Данилом Сахненком у 1911 році був знятий перший ігровий фільм національного виробництва — «Запорізька Січ».
З початку ХХ століття перевагу щодо екранізацій надавали відомим виставам: «Наталка Полтавка», «Наймичка», «Москаль-чарівник», «Богдан Хмельницький». Дореволюційне кіно принесло популярність багатьом акторам, але окремо у цей час відзначали Віру Холодну, яка вважалася тогочасною королевою екрану.
Кіностудії
20-ті роки ХХ століття ознаменувалися створенням українських кіностудій. Під їх проводом знімали чимало стрічок, що прославилися на увесь світ. На території Одеської кіностудії був відзнятий фільм, що надалі став візитною карткою міста й увійшов у десятку найкращих фільмів світового кіно. Мова йде про «Броненосця Потьомкіна» Сергія Ейзенштейна.
Неможливо не згадати фільми Олександра Довженка — центральної фігури кіномистецтва України. Стиль О.Довженка зародив новий напрям «українського поетичного кіно»: «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Останній займає 2-гу позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно та увійшов до топ-12 кіноробіт усіх часів та народів. Такий топ сформувався за результатами анкетування 117 істориків кіно та кінознавців із 26 країн світу на П’ятій всесвітній виставці, що проходила у Брюсселі 1958 року.
Екранізації з літератури
Окремою віхою українського кінематографа є екранізації творів класичної літератури: «Тіні забутих предків» (1964), «Україна в огні» (1967), «Камінний хрест» (1968), «Наталка Полтавка» (1978), «Чорна рада» (2000) тощо. Такі фільми насамперед передають український колорит: декорації, мальовничі краєвиди українських земель, різноманітність мови. Стрічки, зняті за мотивами, або ж повністю за сюжетами класичної літературної спадщини, нібито нагадують українцям, що література з легкістю вживається на великих екранах. Хоч фільми й відзняті ще з 60-х років ХХ століття, та популярність їх не спадає.
Українське кіно радянських часів
Тотальна росіянізація, подавлення та знищення української культури, масштабні хвилі арештів, дисидентський рух — усе це характеризує роки так званого «застою» в радянській Україні. Українське кіно не визнавалося й заборонялося тогочасною радянською владою. У ті часи з’явилися фільми, що стали відомими на території усього Радянського Союзу, та чи знали ви, що відзняли їх в українських кіностудіях? «В бій ідуть тільки “старики”» (1972), «Д’Артан’ян і три мушкетери» (1978), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979), «Пригоди Електроніка» (1979), «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986).
Мовне питання
Протягом 1990-х – 2000-х років вітчизняні кінокомпанії активно співпрацювали із закордонними, знімаючи при цьому фільми та серіали, що орієнтуються не тільки на українського споживача. Найчастіше співпраця проводилася з російськими кінокомпаніями, та від 2014 року обсяги такої роботи знизилися майже до нуля. Відбулася переорієнтація на європейських партнерів задля спільного створення кінопроектів: «Іній» (Литва, Україна, Франція, Польща, 2017), «Ізі» (Україна, Італія, 2017), «Брама» (Україна, США, 2017) тощо.
За роки своєї Незалежності Україна продовжувала знаходитися під тиском росії та її мови. Загаймо відомі українські серіали: «Свати», «Нюхач», «Жіночий лікар». Всі вони російською мовою. Не дивно, що у світі не «літають» крилаті фрази з українського кіно. Насправді, «літають», та, на жаль російською.
Юрій Шевчук, засновник і директор Українського кіноклубу Колумбійського університету у своїй статті «Мова в сучасному кінематографі України», описав цей феномен так: «Цілком за логікою колоніалізму українські кіноафоризми ввійшли у російську збірку «Крилаті фрази й афоризми вітчизняного кіна», ставши фактом імперської культури. Так зміна мови причиняється до зміни національної ідентичности культурного продукту. Українські кіноафоризми, як і цілі фільми, перекладені російською, переставали належати народові, який їх створив, і ставали російськими не лише для росіян, але й у свідомості самих українців».
Нове українське кіномистецтво
Стрімке зростання українського кінематографа почалося відносно нещодавно. Ще на початку ХХІ століття нові українські фільми лишалися непомітними для української аудиторії, а про світову — навіть мови не було. Останніми роками ситуація кардинально змінюється. Кіно помічають, воно на регулярній основі виходить на великі екрани й потрапляє на світові кінофестивалі. Закон «Про державну підтримку кінематографії в Україні», прийнятий у 2017 році, на відміну від свого попереднього варіанту, збільшив можливості державного фінансування. Впроваджуються нові механізми, що спрямовані на підтримку кінематографа: посилення захисту авторських та аудіовізуальних прав у ефірі, фінансування телевізійних серіалів. Такі ініціативи мають сформувати збалансовану систему кінопроцесу та всього, що з цим пов’язано: кіноосвіта, кіновиробництво й кінопрокат. Закон дає змогу частково повернути кваліфіковані витрати задля популяризації кінематографії на національному рівні. Таким чином у невеликих містах України здійснюється підтримка кіностудій та кінотеатрів «на колесах».
Протягом останніх років українські повнометражні фільми сколихнули кіноіндустрію. Стрічка «Донбас» спільного виробництва України, Франції, Німеччини, Нідерландів та Румунії отримала приз Каннської програми у 2018 році й була висунута Україною на «Оскар» у категорії «Найкращий іншомовний фільм». «Гірська жінка: на війні» виробництва України, Ісландії та Франції також була представлена на Каннському кінофестивалі того ж року.
Наша редакція провела опитування, у якому взяли участь 100 респондентів різного віку та статі. За результатами, 75% опитаних стверджують, що переважно не дивляться українське кіно та ставляться до нього нейтрально, хоча їх подальші відповіді дають нам зрозуміти, що український кінематограф вони все ж таки дивляться, не ідентифікуючи його з Україною. На прохання згадати українські кінороботи 40% опитаних не змогли дати відповідь. Серед 60% респондентів, які все ж змогли згадати українське кіно, найчастіше згадували такі фільми: «Сквот32» (2019, романтична драма), «Микита Кожум’яка» (2016, мультиплікація), «Віддана» (2020, історична драма), «Скажене весілля» (2018, комедія), «Я, ти, він, вона» (2018, комедія).
Кінофестивалі
Українська кіноіндустрія сьогодні знаходиться на етапі свого розквіту та виходить на сходинку масовості. Це підтверджує велика кількість заходів, що підтримують та просувають українське кіно. Прикладом одного з таких заходів є фестиваль «Сучасне українське кіно», що відбувся на території Одеської обласної наукової бібліотеки імені Михайла Грушевського. Кожен охочий міг безкоштовно переглянути сучасне українське кіно, яке було представлене на міжнародних кінофестивалях: «Додому» (2019, драма), «Мої думки тихі» (2019, трагікомедія), «Міф» (2017, документальний), «Крути 1918» (2018, історичний), «Місто, в якому не ходять гроші» (2018, фентезі).
Ще одним яскравим прикладом є кінофестиваль «Відкрита ніч», що 24-й рік поспіль відкриває нові українські імена у галузі кінематографу та телевізійного виробництва. «Ми. Для нас. Про себе» — девіз фестивалю, який несе в собі фундаментальні для сьогодення тези щодо україномовного кіно. Підтримка національного кіно, фільмів спільного та іноземного виробництва, які зберігають традиції українського кінематографу є головною метою фестивалю. Кожен охочий може представити свій фільм, дві головні умови — це українська мова та двадцяти хвилинний хронометраж стрічки.
Загалом кількість таких фестивалів по усій Україні неосяжно велика. Одеський міжнародний кінофестиваль, Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», Харківський міжнародний фестиваль «Kharkiv MeetDocs», «Нове українське кіно» на Луганщині, «Дні українського кіно» у Львові тощо.
Сучасна українська воєнна документалістика 2014-?
В умовах війни від початку на території Донбасу, анексування Криму й сьогоднішнього повномасштабного російського вторгнення в Україні спостерігається «кінобум». «Кіборги» (2017), «Позивний Бандерас» (2018), «Добровольці Божої чоти» (2015), «На лінії вогню» (2017), «Війна химер» (2017), «Дебальцеве» (2016). І це тільки частинка стрічок, що з’явилися на наших екранах в період з 2014 року й до сьогодні. Усі вони якісні, драматичні, яскраві, а головне — українські — змальовують українцям та світу все, що відбувалося й відбувається під час війни в нашій країні. Сьогодні можна з упевненістю прогнозувати ще більший «кінобум», що станеться після перемоги України у війні з росією. Адже показати, на жаль, буде що. Ба більше, знімати будуть не тільки українці, а й іноземні митці. Бо Віллімон — американський драматург і сценарист (сценарист «Карткового будинку») — вже озвучив своє бажання відзняти документальну стрічку про злочини та геноцид, який вчинили рашисти в українській Бучі. За даними Бучанської міської ради сценарист вже збирає матеріали, перебуваючи в Україні.
«Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців», — казав Олександр Довженко. А кіно є вкрай влучним інструментом, аби цю історію фіксувати. Тому українське кіно повинне жити. Так воно і буде!
Анастасія Гижиця
Редакція «ROZSHAB»