В’ячеслав Никифоров з гумором та всерйоз про свою професію

Почесний працівник культури України та медіа-експерт Никифоров В’ячеслав Михайлович, який є творцем та редактором одеських газет «Правозахисник Одещини», «Человек и здоровье», «Батьківщина», «Политический совет». Останній — журнал, який видавався при громадській раді управління внутрішньої політики Одеської міськради. Журналіст розповів про свій творчий шлях, недоліки сучасних медіа, та дав корисні поради майбутнім журналістам.

— Коли Ви зрозуміли, що хочете бути журналістом? Чим був умотивований такий вибір?

— Шлях до журналістики у мене почався трохи з іншої сторони, не так як в інших людей, які ставлять собі за мету стати журналістом. Пройшовши армію, я отримав громадську роботу паралельно з навчанням. Громадська робота — це робота з текстами та людьми. Журналісти зараз працюють із текстами, а коли ми спілкуємося між собою, виходять ті ж самі тексти. Тобто, громадська робота була раніше, ніж журналістика. Саме завдяки їй я почав писати статті, доповіді, анотації тощо. Тоді я ще не думав про журналістику взагалі, бо був зайнятий роботою. Я керував ідеологічним оформленням Малиновського району Одеси. Під моїм контролем була група художників, звісно, потім уся моя робота погоджувалася з райкомами. Можливо, саме ця робота могла би привести мене до журналістики, але я пішов іншим шляхом.

— Чи маєте Ви фахову освіту журналіста?

— Ні, я хотів серйозно займатися дизайном. З дитинства я вчився в двох школах. Потім я закінчив училище й отримав художню освіту. Через деякий час зацікавився дизайном і отримав технічну освіту. Не закінчував факультету журналістики, бо не мав можливості. Я вивчав технології видавництва, радіо та телебачення. На жаль, тоді ще не було інтернету. В мене було багато друзів, які працювали на одеському заводі «Поліграфмаш». Вони навчали мене видавничої справи.

— На якій роботі Ви працювали/працюєте? І де найбільше подобалось/подобається?

— Про це не можна сказати однозначно. Робота змінювалася з часом. Я вдячний своїм вчителям, які навчили мене вчитися все життя. Не можна отримати диплом і вважати, що ти вже спеціаліст, особливо це стосується творчих професій. Якщо ти не прагнеш вчитися все життя, то ти вже не журналіст. Я пройшов усі етапи: від створення проектів до розробки макетів. Мені доводилося працювати заступником редактора газети, а, з часом, і головним редактором.

— Вам більше подобається теле-, радіо-, інтернет-журналістика чи видавнича справа? Чому?

— Я поважаю будь-яку журналістику, якщо вона професійна. Кожен вид журналістики має свої якості. Друковані видання довго зберігаються. Ми можемо їх відчувати на дотик і дивитися в будь-який час. Саме тому в жіночих журналах використовують аромати косметичних засобів. Бо чим більше задіяно інформаційних каналів, тим краще. А радіо й телебачення — ти почув і, з часом, забув, або взагалі пропустив випуск.

— Які недоліки Ви бачите в одеській журналістиці?

— З друкованими виданнями — напружена ситуація. Їх наче й багато різних є, але читати нічого. Більшість підкорилися догмі, що друковані видання вимруть. Можливо, як у фільмі «Москва сльозам не вірить», де відомий кінооператор бив себе в груди та казав, що через двадцять років газет та театрів не буде, буде лише телебачення. Але він був не правий.

Інтернет-журналістика має багато помилок у текстах. Інколи неприємно через неправильно використані мовні звороти. Складається таке враження, ніби автори не вчилися в школі взагалі. Або ж ситуація, коли всі посилено вивчають іноземні мови. Це дуже добре, але наші речення страждають через це. Їх складають за принципом англійської мови, коли все головне в кінці. Тому в інтернет-виданнях повинен існувати літературний редактор. Зараз на телебаченні майже прибрали літературних редакторів, через що ведучі роблять багато помилок, особливо в наголосах. Тому ми втрачаємо зміст того, що хочуть до нас донести. Зараз більше звертають увагу на гарну зовнішність, а не на професійність.

— Які ситуації Вам найбільше запам’яталися під час роботи журналістом.

— Коли я брав інтерв`ю в Анатолія Ворохаєва. Ця людина багато працює й у неї немає часу на прості балачки. Перед зустріччю я дізнався про Анатолія більше. Для того, щоб взяти інтерв`ю, потрібно було налаштувати людину на довіру. Я знайшов вихід, узяв з собою два диктофони. Коли я розкладав пристрої, Анатолій не міг зрозуміти, навіщо їх так багато. Саме з цього розпочалася наша бесіда. Людина краще буде почуватися, коли бачитиме не блокнот з ручкою, а вашу зацікавленність під час розмови, тож, краще користуватися диктофоном. Чому мені запам’яталося це інтерв`ю — бо воно мало йти лише запланованих п`ятнадцять хвилин, а тривало майже годину. Щоб завоювати довіру співрозмовника, я також попередив, що написаний варіант перед друком я дам йому на узгодження. Саме тому він відчував себе впевнено. Нажаль, зараз мало журналістів роблять так. Частіше пишуть «отсебятину», бо вони так зрозуміли, через що газетні матеріали страждають.

— Що найголовніше для професійного журналіста?

— Він повинен вміти писати так, аби людина могла читати думку між рядків. Саме цим відрізнялися великі журналісти. Вони писали так, щоб не заборонила цензура та пропустила матеріал, а читач зміг зрозуміти, що автор хотів передати.

— Про що Вам подобається писати найбільше?

— Є вузькоспрямовані журналісти, а також ті, що пишуть про все. Я перебуваю посередині. Мені найбільше подобаються матеріали, де є думка, аналітика й матеріал повинен бути веселим, бо ми живемо в Одесі. В своїх працях я часто використовую мову, яку я чув у дитинстві на Молдаванці та під час навчання.

— Хто або що Вас надихає на творчість?

— Мене надихає здоровий егоїзм. Для мене немає поняття «писати в стіл». Я пишаюся тим, що мене, можливо, і не так добре знають, але мій матеріал подобається читачам.

— Що Ви можете побажати студентам-журналістам Одеського національного університету імені І. І. Мечникова?

— Школа закінчилася, ви прийшли вчитися. Навчіться дізнаватися від викладача більше, ніж у програмі.

Ви повинні бути не дипломниками, а фахівцями. На роботу беруть людину, яка вміє працювати та має гарні знання. Пам’ятайте: керівництво може забрати у вас робоче місце, комп’ютер, блокнот із ручкою; єдине, чого воно не може забрати — ваших знань.

Журналіст — це творча професія. Вам необхідно вчитися все життя, бо з часом усе змінюється. Ви повинні бачити те, чого не бачить звичайна людина.

Живіть весело, я теж був студентом та здавав сесію. Це золоті роки, які ви довго пам’ятимете. Раціонально використовуйте час на веселощі та навчання.

Намагайтеся з першого курсу зрозуміти, про що вам подобається писати й найлегше вдається. Ви повинні бути «як риба у воді» в своїй професії.

 

 

 

Анна Стебловська