Під час війни багато людей відкладає своє цивільне життя та входить до фронтових буднів, незалежно від професії та наявності військового досвіду. Наш герой — Олександр Кривоклуб — капелан, який тримає зброю в руках з 2014 року. За його плечима Майдан, добробат та ще велика кількість ротацій. Зараз Олександр поєднує капеланство та бойову медицину в роті контрдиверсійної боротьби в територіальній обороні Одеси.
— Пане Олександре, розкажіть, хто такі капелани?
— Капелан займається морально-психологічною підтримкою колективу. До нього звертаються з різних питань: запитують про війну, чи можна вбивати, захищаючи рідних чи Батьківщину, як вирішити сімейні проблеми. Військовим священиком може стати будь-який представник духовенства офіційно зареєстрованих церков, які в нас є в громадах (протестанти, православні, католики, греко-католики, різні віросповідання). Однак кожен капелан має бути хорошим психологом, бо скільки людей — стільки й характерів. Ось сьогодні був такий випадок: на вранішній молитві я виходжу, а мені людина кричить, що вона юдей, а хтось язичник. Я завжди наголошую, що молимося своєму Богові. Не важливо, кому ми молимося, головне не Сатані, та просимо за наших хлопців-захисників. Ось ми зараз сидимо їмо, спілкуємося, а в той самий час в Маріуполі частина нашого полку «Азов» знаходяться в оточенні та кожну секунду гинуть хлопці. І ти не можеш допомогти, не можеш піти на той прорив — це дуже важка ситуація.
— З чого бере свій початок капеланство?
— У давньому Римі був такий легіонер Максиміліан Турський. Одного разу, проходячи легіоном, він побачив жебрака, який лежав на узбіччі. А в римських легіонерів було таке вбрання — капи, він зняв з себе капу, розірвав її навпіл та вкрив жебрака. Вночі йому наснилося, що він закутав самого Ісуса Христа, тим самим врятував його від холоду. І з того часу пішло капеланство, тобто служіння та несення доброти у військах.
— Розкажіть про свій перший досвід капелана?
— Перший досвід був на Майдані, нас посилали нести пастирське служіння. Ми виходили в так звані наряди: через кожні три години була загальна спільна молитва вдень, а вночі кожну годину. Звідти пішла моя служба капеланом.
— Чи можна стверджувати, що події Майдану стали поштовхом до того, де ви зараз знаходитеся?
— Мабуть, що так. Проведу алегорію з медиками. Медик може бути на швидкій допомозі, може бути в окопах, може бути в Охмадиті, кругом він той самий медик. А капелани не обов’язково є в військах, є капелани в навчальних закладах, є в тюрмах. Ми несемо служіння там, де це потрібно.
— Отче Олександре, церква була з вами з народження, чи ви до неї прийшли?
— Я служив міністрантом, ну скажімо, з самого дитинства. В 1992 році повіз документи на той час в єдину духовну Семінарію, яка знаходилася в Ризі в соборі Святої Анни. Приїхавши туди на подачу документів, після спілкування з наставниками, я зрозумів, що на той час я ще не доріс до цього навчання. Але пройшли роки, я отримав цивільну освіту, працював, згодом закінчив заочно Чернівецьку духовну семінарію, ну, спочатку насправді сан прийняв, а семінарію закінчив вже священиком. Потім купив ділянку землі в Шаргороді, почав будувати там церкву. У нас було три православні церкви: автокефальна, Київський патріархат та Московський патріархат. Я належав до автокефальної православної церкви. Після того, як ми вже отримали Томас, ми об’єдналися та зараз називаємося ПЦУ — Православна церква України.
— Розкажіть про своє цивільне життя, чим ви займалися до отримання сану?
— Сам я родом з Донецької області, з міста Харцизьк. Закінчив Вінницький політехнічний інститут, будівельник. Працював у Шаргородськійрайдержадміністрації Вінницької області, допрацювався навіть до заступника голови райдержадміністрації.
— А який настрій сьогодні серед побратимів?
— Настрій у всіх піднесений, трішки застоялися, бо всі взяли зброю і думали що завтра вже вперед до бою. Багато людей прийшло, в яких я упізнаю себе в 2014 році. Бо я ніколи не служив, а потрапив до війська воювати. А воювати та служити різні речі. Але хлопці всі бойові, всі добровольці. Коли я в добробаті був, у мене ліворуч — директор школи, праворуч — бізнесмен, такі всі свідомі! Так само і тут: є досить багаті люді, які мають великий життєвий шлях, самореалізувалися. Однак всі готові захищати Батьківщину, не буду пафосно-патріотичним, але ніхто не збирається здаватися.
— Ви спілкувалися з полоненими? Чи потребують вони вашої допомоги?
— Так, з 2014 року ще спілкувався. Щодо допомоги… Звісно, їм потрібна допомога, ми як медики: немає різниці на полі бою рятувати нашого бійця чи ворога. Якщо людина потребує допомоги, медик зробить йому перев’язку у будь-якому випадку. Це було ще за часів Великої Вітчизняної війни. Не наша справа судити їх, чи не судити, наша справа надати допомогу, бо понад усе для нас — душа людини, та треба, щоб вона була захищена.
— Чи каються полонені у скоєному?
— Був випадок: у 2014 році взяли в полон двох вояків, один — благав, повзав на колінах, а другий — тримався мужньо і до останнього кричав, що буде нас різати. Тобто це все залежить від того, наскільки людина просякнута тою інформацією, пропагандою, якою їх там напхали. Зараз вже не нема того геройства, яке нам показували в фільмах про Велику Вітчизняну, зараз основна задача людини — вижити. Навіть коли потрапляють в полон наші льотчики, вони на екрані говорять, що Зеленський зрадник, НАТО — сволота, та таке інше. Але ніхто його в цьому не звинувачує, бо його задача — вижити, всі це розуміють, що він говорить це під тиском, так само і їх військові. Та вони можуть нам говорити, що завгодно, але я впевнений, що 95 відсотків, повернувшись назад, знову візьме зброю та піде воювати проти нас.
— Ви на початку нашої розмови згадали тему вбивства на війні. Зараз це активно обговорюють. Яка ваша думка стосовно цього?
— Почну з анекдоту: батюшка приходить в магазин, вибирає та купляє пістолет, а продавець йому каже:
- Отче, а як же заповідь «Не вбий»?
- Та ні, я по колінах стріляти буду.
Я відповім, як каже наш Владика Афанасій: «Коли в мій дім приходять вбивати моїх дітей, братів, сестер, батьків — у мене обов’язково в одній руці буде хрест, а в другій автомат». Це стосовно мого погляду, чому я тримаю зброю. В Писанні сказано, що «Той, хто не дбає про свою родину, — гірше за невірного», оце «не дбає» є в тому сенсі, що ви повинні захистити себе і своїх рідних зі зброєю в руках. Ми не є агресорами, це не той випадок, коли ми взяли автомати та пішли шукати жертв. Є навіть споконвічні приклади в тій же Росії — Соловецький монастир, чоловіки зі зброєю в руках захищали свої святині, ну і вбивства також мали місце. Знищувати ворога — це не є вбивство. Це захист і самозахист.
— Зараз всі українці об’єдналися проти спільної мети — позбутися ворога. На вашу думку, ця єдність не зникне після нашої перемоги?
— Та ні, єдність завжди була. Я десь прочитав, що ми — українці — нагадуємо бджілок. Коли нас не чіпають, кожен займається своєю справою. Солдати там собі, бджілки там, є і трутні. Але хай спробує ворог залізти в наш вулик — ми усі разом об’єднаймося та підемо на захист, чи в атаку. Ця єдність в нас ніколи не зникала і не зникне. Я звільнений з війська за станом здоров’я, 9 березня вже мав отримувати групу інвалідності, після контузії я не бачу на ліве око. Вже казав, що все, яка б там війна не була, я буду сидіти собі вдома. Але 24 лютого як грохнуло — о 7 ранку вже був біля військкомату. Тому єдність — в нас у крові. І ніякому ворогу це не вдасться зруйнувати.
Ірма Ольховик
редакція «BAZAR»