Два роки тому Оксфордський словник визначив слово «постправда» – словом року. Минулого року таким словом стало «токсичний». Якщо поміркувати, ці слова дійсно відображають нашу сучасну реальність. Себто, ми живемо в епоху постправди, отруюючись токсичною інформацією.
Ще декілька років тому ми досить оптимістично говорили про доступ до інформації. Але в сучасних реаліях невпинний інформаційний потік, різні джерела все більше заплутують шукачів достовірної, якісної інформації. Про пропаганду та маніпуляцію в ЗМІ розмірковувала Олександра Кольцова – авторка, журналістка, членкиня правління Суспільного мовлення в рамках фестивалю «#Кіномедіа».
Чи стали ми уважніше після революції?
Людина, що прокинулася після Революції Гідності, прочитала певну кількість постів, брала участь в різних акціях, зробила певні висновки, а отже, в її свідомості поселилися ці зміни. Теоретично така людина мала би досить ретельно підходити до вивчення будь-якого засобу ЗМІ, особливо тих, що стосуються політики, місцевих подій і т.д. Та чи насправді ця теорія виправдовується на практиці?
За результатами соціологічного опитування, що проводилося Київським міжнародним інститутом соціології у лютому 2019 року, трохи більше половини українців (52%) вважають, що вони в більшості випадків здатні особисто відрізнити якісну інформацію від дезінформації та фейків (у лютому 2018 року таких було 53%). Чверть українців (26,5%) навпаки вважають, що вони або взагалі не можуть відрізнити, або можуть лише в меншості випадків (у лютому 2018 року їх було 31%). Помітно, що в Україні є тенденція надмірної впевненості людей у здатності ідентифікувати фейки. При цьому серед тих, хто говорить, що вони не можуть ідентифікувати дезінформацію і фейки, потребу в отриманні інформації, як їх виявити, бачать для себе не більше чверті українців. Тобто, є відчуття низького розуміння важливості цього питання. І це позначається на тому, як інтерпретуються ті чи інші актуальні суспільні події.
Загалом, 60% населення вдаються хоча б до однієї дії, щоб відрізнити інформацію від дезінформації. Основні критерії ідентифікації фейків серед українців такі:
- довіра до ЗМІ, де з’явилася інформація і наявність автора (цим критерієм обмежується 27% українців);
- читати ЗМІ, які належать різним власникам (37% українців вдаються до такої практики);
- відвідування сайтів і сторінок соціальних мереж державних установ (16%);
- пошук знайомих у відповідній сфері (15%);
- читання ЗМІ інших країн (11%).
«Gut feeling » по-українськи
«Gut feeling » (в перекладі з англійської «відчувати кишками») – чути нутром; шосте відчуття, тобто те, що підказує нам інтуїція. Дуже часто ми звертаємось до нашої подружки інтуїції, коли не можемо зробити вибір через певні сумніви. В таких випадках людська натура воліє приймати рішення за покликом серця, довіряючи своїй «чуйці».
Як приклад, більшість українців, ідучи на вибори, радше прагнуть висловити свої сподівання, аніж впевненість у кандидатові. Виважено оцінити програми та заяви кандидатів у президенти, зробити свідомий вибір не так вже й легко, особливо, коли невпевнений у правдивості обіцянок. Тоді людина надає перевагу «своєму» кандидатові. В цьому і полягає феномен Зеленського. Опираючись на особисту симпатію до кандидата, як, перш за все, до благородної, щирої людини, ми закриваємо очі на відсутність досвіду та певних навичок.
Дуже часто ми опираємось на «чуйку», інтуїцію, власні симпатії при сприйнятті інформації з різних джерел. За статистикою 40% українців абсолютно не перевіряють отриману інформацію. В цього немає нічого дивного, адже опрацювання інформації потребує щохвилинної роботи, а це дуже важко морально та фізично й, до того ж, цьому не вчать. Журналістка Олександра Кольцова коментує: «Щоб не потонути в потоці дезінформації, слід відкинути лінь і довіряти, перш за все, мозку. Свідомість проблематична, «чуйка» інколи підводить, але людський мозок довершений і сам знає, що йому потрібно».
Критичне мислення, як звичка
В ідеалі споживачі мають отримувати інформацію із кількох потоків: телебачення, інтернет, радіо, і критично їх співставляти. Проте здебільшого ми надаємо перевагу тому, щоб довіряти одній людині чи джерелу. Щоб захистити себе від маніпуляцій, як в ЗМІ, так і в повсякденному житті, потрібно розвивати в собі критичне мислення. Почута інформація перш ніж засвоїтись у нашій свідомості, повинна пройти мінімум через 4-5 фільтрів:
- Відношення автора до теми, що висвітлюється.
Спочатку перевірте, хто автор. Чи реальна він особа? Чи можна йому довіряти? Потім проаналізуйте, як автор подає інформацію. Чи дотриманий баланс думок? Чиї погляди проігноровані? Чи не різка та суб’єктивна мова комуніканта? А найголовніше, подумайте, з якою метою автор створив цей матеріал.
- Джерела і джерела джерел.
Перевіряйте, кого цитують автори повідомлення. Потрібно знайти корінь новини, першоджерело. Тому завжди переходьте за посиланням, щоб перевірити, чи повідомляло першоджерело цю інформацію, та на що або на кого воно посилається. Будьте пильні! Навіть перевірені джерела можуть помилятися.
- Власник та групи інтересів.
В сучасних реаліях для українців важливо розуміти, кому належать ті чи інші ЗМІ. В залежності від власника одна інформація може бути трактована по-різному. Тут вже мова йде не про автора, а про те, на кого він працює. Тому, перш ніж довіряти інформації, подумайте, чи довіряєте ви власнику ЗМІ.
- Які емоції має відчути читач?
Це дуже важливе питання, яке має поставити собі сприймач інформації. У 2018 році журнал Science опублікував дослідження щодо поширення правдивої та неправдивої інформації. Йшлося про 126 тис. історій, які понад 4,5 млн разів публікувалися у Твіттері за 2006-2017 роки. Виявилося, неправдива та правдива інформації викликають різні спектри емоцій. Неправдиві та популярні новини зазвичай викликали здивування, страх та огиду. Правдиві та менш популярні – очікування, радість, довіру або смуток.
Емоції, які мають дуже високу температуру, як, наприклад, обурення, змушують нас забути про критичне мислення. Там, де є швидкі емоції, яскраві гасла, шокуючі новини, немає часу на міркування. Тому, якщо якась інформація викликала у вас бурхливу реакцію, слід заспокоїтись і промовити, а краще записати: «Це не те, що я хочу відчувати. Це те, що хотів автор, щоб я відчув».
Окрім вищесказаного, перебільшення, дисбаланс, узагальнення, стереотипи, порушення логічних зв’язків – є тривожним дзвіночком, що вами намагаються маніпулювати.
Засоби масової інформації завжди представляють реальність лише із певного погляду. Ми самі обираємо, чи поділяти нам ці погляди. Тож, отримавши інформацію, критично зважте її і визначте для себе, що в ній справді варте довіри, а що слід поставити під сумнів. В решті-решт, інколи про всяк випадок запитуйте себе: «Ви справді так думаєте, чи вам сказали так думати?»
Ангеліна Цепак