Свобода українських ЗМІ та право на вільне розповсюдження інформації — це те, що ми маємо, але можемо втратити. Втратити в результаті прийняття законопроєкту «Про медіа», зареєстрованого у Верховній Раді 28 грудня. Аналізуємо його текст цього законопроєкту та говоримо про те, чому не варто його ухвалювати.
Майже кожній владі в Україні в свій час заважали медіа, але чинній ЗМІ заважають найбільше. Так, Олександр Ткаченко, нардеп від «Слуги народу» (СН) та екскерівник телеканалу «1+1», у грудні вніс до Верховної Ради проєкт закону «Про медіа», який порушує низку основоположних прав громадян та міжнародні стандарти журналістики. Про це говорить Арлем Дезір, представник ОБСЄ зі свободи ЗМІ: «Необхідно, щоб цей законопроєкт був приведений у відповідність до міжнародних стандартів, зобов’язань ОБСЄ та кращих практик у галузі свободи вираження думок і свободи інформації, щоб уникнути будь-якого негативного впливу на свободу ЗМІ в країні». А Голова Верховної Ради Дмитро Разумков, до речі, ще в грудні запевняв нас, що законопроєкт буде доопрацьовуватися з урахуванням думки журналістської спільноти. Судячи з усього, він благополучно забув про це. Та й, до того, новину майже не висвітлювали в ЗМІ.
Тож, перейдемо до тексту закону. Його основні складники такі.
- Введення терміну «дезінформація».
- Запровадження додаткової відповідальності (штрафу) за поширення дезінформації (мінімальна сума штрафу 4 723 000 гривень).
- Створення монопольного державного органу з назвою «Уповноважений з питань інформації».
- Створення «Асоціації професійних журналістів України» (АПЖУ). Тільки власники прескартки АПЖУ зможуть називатися «професійними журналістами» і зможуть користуватися державним захистом своїх прав як журналіста. Також лише «професійні журналісти» зможуть отримати акредитацію на публічні заходи влади (наприклад, засідання ВР).
- Уведення понять «журналіст» (та людина, що не вступила до АПЖУ та займається журналістською діяльністю) та «поширювач інформації» (фактично, користувач соцмереж, людина, яка будь-що постить). Відповідно до тексту проекту, «поширювачі інформації» повинні будуть розповсюджувати винятково достовірну інформацію та довести свою відкритість та прозорість. Правда, як це зробити та як це буде контролюватися в законопроєкті, не написали.
- Введення Індексу довіри ЗМІ. Контроль покладається на уповноваженого. За яким принципом буде працювати, не зрозуміло.
Дезінформація
Так, дезінформація в українському суспільстві існує. І за неї вже давно передбачена відповідальність: адміністративна (ст. 173-1 КпАП) та кримінальна (109, 110 ст.ст. ККУ). Слід сказати, що в плані контролю та боротьби з дезінформацією проєкт закону є нікчемним, адже немає чіткого тлумачення поняття «дезінформація». Це дозволить владі через посередника (уповноваженого з питань інформації) відфільтровувати усю невигідну їй інформацію. Плюсом до вище написаного є пункт про «поширювачів інформації». Він прямо суперечить 34-ій статті Основного закону — Конституції України, де чорним по білому написано, що кожному гарантується право на свободу думки й слова та на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Потрібно розуміти, що люди в соцмережах — не ЗМІ, не потрібно притягати їх до відповідальності за власну думку. Цензура? Утиск свободи слова? ДумайТЕ!
Неконституційний уповноважений з питань інформації
Завдання призначати й звільняти з посади уповноваженого та затверджувати Положення про уповноваженого покладено на Кабмін. Проте в законопроєкті зазначено, що уповноважений діє незалежно від інших державних органів. Виходить, він порушує і 6 ст. Конституції України (влада розподіляється на законодавчу, судову та виконавчу), адже уповноважений не відповідає ознакам виконавчої влади й призначається та звільняється гілкою виконавчої влади.
Варто також додати, що створення спеціального органу, що відстежував би та накладав цензуру на небажану для нього (читай для влади) інформацію не відповідає положенням статті 10 Конвенції з прав людини та практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).
Спілка «професійних журналістів», що контролюється державою. «Косимо» під «Рашу»?
Створення, так званої, «Асоціації професійних журналістів» та введення терміну «професійний журналіст» позбавляє правового захисту (ст.ст. 171, 345-1, 347-1, 348-1 ККУ) журналістів, які не вступили до цієї спілки. І це не єдина проблема. Відомо, що автори законопроєкту вписали у текст статут спілки. Отак, у відкриту. Могли б хоч трошки спробувати приховати те, що спілка підпорядковуватиметься владі цілком та повністю. До речі, акредитацію для роботи в держорганах зможуть мати лише учасники спілки ;)
Стосовно членства в АПЖУ. Прийматимуть майже усіх. Потрібно пропрацювати в медіа не менше трьох років, бути громадянином України (чи мати посвідку на проживання) та зобов’язатися слідувати Кодексу журналістської етики. Тепер скажіть собі: чи може бути хоча б якась довіра до асоціації, вступити в яку можуть усі: і апологети «русского міра», і чорнушники? Правильно, — ні.
Отож, підводячи підсумок, замислимося: чи варто розглядати, а тим більше, ухвалювати такий законопроєкт? Чи може краще закинути його в найближчий смітник? Адже він, аж ніяк, не зможе виконувати функцію захисту інфосфери від дезінформації. І не схоже, що він створений для суспільства демократичного, бо більше нагадує тоталітарні закони Російської Федерації чи Китаю. А в Україні утисків свободи слова та втручання влади в роботу ЗМК бути не повинно. «Законопроєкт відхилено»!
Леонід Можегов