Занепад «Куяльника»: повільна смерть курорту

Три тисячі туристів за сезон. Саме стільки охочих приїжджали раніше відпочити та оздоровитись у санаторії ім. Пирогова, що поблизу Куяльницького лиману. Нині весь комплекс знаходиться у стані «напіврозпаду» як з точки зору зношених споруд, так і через юридичні негаразди. Санаторій функціонує й досі, хоча виглядає давно покинутим.

У районі залізничного вокзалу м. Одеси сідаємо на автобус з номером 146 та приблизно за годину опиняємось у центрі селища Котовського. Мапи вказують нам, що далі треба йти пішки десь 30 хвилин вздовж траси, тож ми вирішуємо викликати таксі. Таксист виявився не дуже балакучою людиною, тому всю дорогу ми їхали мовчки, лише слухаючи радіо.

Першим, що зустріло нас на території санаторію, була будка охоронця. По одному тільки їі зовнішньому вигляду було очевидно, що охоронця там давно вже немає. Вікна будки були вибиті, а колись біла фарба облупилася та стала сірою. Ми проїхали з сотню метрів далі та зупинились – кінцева. Подякувавши таксисту ми почали оглядати околиці. Нам одразу ж кинулися в очі три абсолютно ідентичні  будівлі у стилі «радянського футуризму», відрізняло їх тільки те, що дві з них ще й досі приймали відпочиваючих.

Декілька автівок та магазинчик під назвою «ПРОДУКТЫ» – такий собі відголосок радянського минулого. Біля цієї крамниці стояли дві жіночки, одна палила, друга розмовляла по телефону. І тільки одне їх об’єднувало – обидві призирливо дивились на нас, мабуть тут не дуже люблять приїжджих.

Чим далі ми йшли, тим більше з’являлося відчуття, що ти знаходишся на покинутій сто років тому території, природа якої почала брати своє – фасади будівель вже заросли плющем та мохом, крізь бетонні плити на тротуарах проросла трава, а навколо нікого, крім тих двох, біля магазину.

Пройшовши ще декілька метрів ми дісталися до цитаделі самого курорту. Під словом «цитадель» я маю на увазі головний корпус, з якого історія санаторію і розпочалась. Корпус було побудовано у 1892 році в стилі еклектизму, це був один з найгарніших санаторіїв колишньої Російської імперії. Зараз ця будівля схожа більше на постапокаліптичне явище, здається, ніби воно вже розвалюється на частини. Одна колонна навіть відвалилася, а крізь фасад вже починає проростати мох. На моє здивування, виявилося, що ця будівля ще й досі функціонує, але спроба потрапити всередину через вхідні двері виявилася невдалою: двері були зачинені, проте вони були такі хиткі, що приклавши зусиль можна було з легкістю зірвати їх з петель.

На задньому дворі цього корпусу ми побачили старенький «Жигулі», колеса якого були спущені, а на кузові автомобіля було більше іржі, ніж фарби. Підійшовши поближче ми зазирнули до вікна машини. Однак не встигнувши зробити декілька знімків ми почули кроки, які стрімко наближалися до нас. Обертаємось і бачимо чоловіка, який грізно йде на нас. Вид в нього був, м’яко кажучи, не дуже доброзичливий. Вдягнутий він був у якийсь робочий одяг, в зубах сигарета, насуплене обличчя. Коли відстань між нами була метрів п’ятнадцять він почав кричати: «**** вы там забыли?», «***** вы туда лезете?», «Оно что, ваше?». Спокійно відповівши йому, що ми просто прийшли подивитися, він відвів очі та тяжко зітхнув зі словами «Пошли ***** отсюда» – тепер я був переконаний, приїжджим тут точно не раді. На цій ноті хотілося би поїхати звідти подалі, але попереду було, на мій погляд, найцікавіше – покинутий п’ятнадцятиповерховий корпус санаторію.

Потрапити всередину виявилося не так просто, адже основний вхід забарикадували бетонними плитами. Шукаючи вхід, ми почули шум на першому поверсі, це були робочі, отож цей фактор теж ускладнював потрапляння всередину. Вхід ми знайшли на зворотній стороні, треба було лише піднятися на гору та зайти через балкон другого поверху. Так званий стиль “радянського футуризму” додає споруді моторошної атмосфери, що надовго втиснеться у пам’ять, якщо осмілитися туди зайти. Розтрощені шматки скла розсипані на кожному поверсі, як і понівечені меблі. Стіни розмальовані графіті, а балкони хитаються від легкого пориву вітру. Нашим завдання було дістатися даху цієї будівлі, але п’ятнадцять поверхів по сходах, які знаходяться в аварійному стані, річ не з приємних, адже постійно думаєш якби не впасти. Діставшись сьомого поверху шлях вгору виявився заколоченим, ми вирішили йти коридором до протилежного крила будівлі – там мають бути ще одні сходи. Пробираючись через купу мотлоху, розумієш, що тут, на жаль, побувала не природа, а люди, які все розгромили та розікрали.

Облуплена штукатурка на стінах, на якій іноді зустрічається сектантська символіка. Уявляете, що тут взагалі могло відбуватися? Мурашки по шкірі… Іноді зустрічаються пляшки з-під алкоголю, невже хтось дійсно вважає це місце гарним для відпочинку?

Діставшись останнього п’ятнадцятого поверху, нарешті виходимо на дах цієї будівлі. Колись тут була літня тераса, з бездоганним видом на весь санаторій, зараз від неї залишилися тільки спогади. Підійшовши до краю, дихання перехоплює, бачиш весь лиман як на долоні. До речі, територія санаторію вже не здається такою покинутою та занедбаною, звисока не помічаєш тих деталей, які бачиш внизу. Навіть головний корпус, який обсипається на очах, здається не таким вже і поганим.

І ось, стоячи на такій висоті замислюєшся: «Як же можна було настільки запустити таку територію?». Але це більш риторичне питання. Відповідь на нього приходить сама. Про який санаторій «Куяльник» може йти мова, коли влада не може знайти кошти навіть на реставрацію історичних пам’яток у центрі міста? Мабуть скоро тут побудують чергову незаконну новобудову та ніхто нічого й не скаже.

Хлопонін Микита, 1 курс, Face to Face

Поділитися:

Facebook
Twitter
LinkedIn
Telegram