Маюмі Маруяма: особливості американської тележурналістики

Герой інтерв’ю – американська журналістка і волонтер Корпусу миру Маюмі Маруяма, яка половину життя провела в Японії, потім працювала на телебаченні в США, а зараз проводить майстер-класи в Одесі. Вона розказала про свій досвід роботи тележурналістом, кумедні та небезпечні історії, що траплялися в її професійній практиці, та поділилась думками про українську журналістику.

джерело https://www.facebook.com/photo.php?fbid=896185616068&set=a.522764984008.2028054.138701305&type=3&theater
Маюмі Маруяма, фото з Facebook
  • Розкажіть, будь ласка, про себе.

Мені 30 років і я японка, але живу в Америці. Все своє дитинство я провела в Японії, а потім наша сім’я вирішила переїхати. Тобто можна сказати, що півжиття я провела в Японії, а половину – в США. Я працювала журналістом, а зараз даю свої майстер-класи в Одесі тим, хто хоче навчитися цьому. Я волонтер Корпусу миру, займаюсь благодійністю у сфері ВІЛ/СНІД. В Одесі я не так давно, майже рік. Займаю посаду директора одеського міні-табору «OHALOW» для дітей. Повністю організовую його проведення, але на жаль не можу в повній мірі комунікувати з дітьми, бо не знаю українську на достатньому рівні.

  • Розкажіть про життя в Америці.

– Ну, якщо порівнювати із життям в Японії, то можна сказати, що Америка більш вільна. В Японії тобі треба бути дуже працьовитим та відповідальним, щоб дійти до верхівки кар’єрних сходів. Ти просто повинен виконувати свою справу. В США, якщо ти просто вмієш щось, не важливо що, ти обов’язково прийдеш до успіху. Працьовитість та відповідальність також дуже важливі, але більше в творчому аспекті. Мій начальник постійно говорив: «Ти повинна бути першою на підвищення, і останньою на звільнення, бо кожну людину можна замінити». Думаю, це дуже важлива річ, ніхто не може бути незамінним, коли це стосується роботи.

  • Як це – працювати журналістом в США?

США велика країна, тому треба було часто подоружавати, інколи дуже не вистачало часу навіть на себе. Це непросто, але дуже цікаво. Я працювала на телебаченні і можу сказати, що навіть заздрила журналістам, які працюють у газетах та інтернет-виданнях, бо вони можуть просто спокійнісінько сісти і написати матеріал, а потім відправити його. Коли ти працюєш на ТБ ти постійно у дикому ритмі і треба за ним встигати. Особливо важко працювати в прямому ефірі. Коли ти розумієш, що тебе зараз бачить уся країна і що ти не маєш права припуститися помилки стає страшно. Але з часом ти звикаєш до цього і не можеш вже жити без почуття цього ритму.

  • Ви працювали журналістом. Це була ваша мрія?

Не зовсім, я ніколи про це навіть не думала. В мене є одна історія, не знаю наскільки це буде доречно, але я розповім. Це дуже особисте. Почалось все з того, що мій батько помер, це було самогубство. Мені було дуже важко це пережити і змиритися з цим. Тому я шукала віддушину у творчості. Я з дитинства полюбляла кіно, мріяла бути режисером як Стівен Спілберг. На той момент я вчилася в режисерській школі і моя вчителька сказала мені, що я можу використовувати камеру як дзеркало своїх почуттів. Тоді я зняла свій перший фільм, а коли почала отримувати коментарі і слова подяки, то зрозуміла наскільки важливо ділитися особистим зі світом і, таким чином, допомагати людям. Зрозуміло, що стати успішним режисером не так легко, тому я пішла у журналістику, бо це щось наближене до цього. Я все ще допомагаю людям, висвітлюючи важливу інформацію і все ще використовую камеру, але вже не як дзеркало, а як щит.

  • Що ви думаєте про українську журналістику?

Я не можу сказати про це дуже багато, бо не знаю мови, але коли я дивлюсь телевізор картинка мені дуже подобається. Все виглядає дуже стильно і привабливо. Думаю, в Україні переважно працюють професіонали, бо зроблено все на вищому рівні. Мені цікаво дивитися, навіть врахувуючи той факт, що я не розумію про що йде мова.

  • Ви мали думки про те, щоб працювати в Україні журналістом?

Коли я дізналася, що мене відправляють в Україну я була дуже щаслива. Про вас, Україну і українців дуже багато говорять у ЗМІ, тому в мене одразу з’явилась ідея зробити великий журналістський матеріал про події в Україні. Не думаю, що колись я змогла б вивчити вашу мову настільки, щоб працювати на українському телебаченні або у виданнях, бо ваша мова дуже складна, але працювати як американський журналіст в Україні я б дуже хотіла. Про вас говорить весь світ!

  • Чи потрапляли ви в небезпечні ситуації на роботі?

Так, коли ти приймаєш рішення бути журналістом, ти повинен розуміти, що це дуже небезпечно. В мене були прями ефіри з місць вбивств, де була купа поліцейських, які попереджали нас і навіть відмовляли, щоб ми не знімали тут. Був випадок терористської атаки і треба було зняти там репортаж. Коли ми приїхали на місце подій поліція намагалась нам відмовити, але проти посвідчення журналіста вони не мали права нічого зробити, тому нас пропустили, попутно викрикуючи, що ми самогубці і тут дуже небезпечно і ми можемо загинути. Але все пройшло нормально і дякувати Богу за це.

  • Чи були ви, навпаки, в кумедних або незручних ситуаціях на роботі?

Так, звісно. Майже все пов’язано із прямими ефірами. Я розповім декілька ситуацій. Одна з них була коли нам треба було знімати репортаж, а початок ефіру був за 10 хвилин. Ми не встигали, мій начальник був дуже злий і почав на мене кричати, поки я готувала обладнання. Він настільки захопився цим процесом, що геть забув про ефір, який почався. Перша картина, що постала перед глядачами була про те, як мій начальник вичитує мене. Оператор, коли зрозумів, що ми вже транслюємося, віддалив камеру від нас і перевід її в іншу сторону, де в кадр потрапив інший репортер, який не знав, що його знімають і почав позіхати. Іронічно те, що це був репортаж про вбивство. А тепер просто уявіть думки глядачів, коли вони це дивилися. Був ще в мене ще випадок, коли до ефіру було декілька хвилинок і до мене причепився нетверезий чоловік. Він намагався познайомитися і я йому ввічливо відмовляла, але він не йшов. Тоді, коли я зрозуміла, що до ефіру декілька секунд, я просто почала різко кричати на нього. Від був шокований та зі словами «яка ти груба» відчепився. Був і ще випадок. Ми знімали репортаж на закритій території, яку було оточено поліцією. Дуже тихо пробралися через охорону і поліцію, але були замічені потім, коли почали знімати. Коли я побачила поліцію, яка рушить до нас, то швидко закинула все обладнання до нашого бусу, сіла за руль і натиснула педаль газу. Проблема була в тому, що я дуже поганий водій, тому їхала зигзагом, постійно поглядаючи назад, чи не відстала ще машина поліції. Це було одночасно і страшно, і кумедно.

  • Чи маєте ви свої особисті поради для майбутніх журналістів?

Бути чесними, сміливими, відповідальними, вміти відповідати за свої слова та постійно перевіряти інформацію. Журналіст – це дуже відповідальна професія і ви повинні розуміти це, від вас залежить дуже багато. Нічого не бійтеся і рухайтеся до своєї мети. Ніколи не відступайте назад! Хай вам щастить!

Олеся-Олександра Сагайдак

Читайте також:

Олена Гусєва: шлях від історика до прес-секретаря

Головний редактор “Старого Лева” Мар’яна Савка про своє видавництво

Поділитися:

Facebook
Twitter
LinkedIn
Telegram