Власниця танцювальної студії Яна Мостова до повномасштабної війни навчала жінок мистецтву танцю. Проте з 2022 року її життя розділилося на «до» та «після». Нині Яна організовує збори для військових, передає амуніцію та допомагає бійцям із реабілітацією. У відвертому інтерв’ю вона розповідає про свій волонтерський шлях та про те, як планує поєднувати творчість і допомогу армії навіть після перемоги.
– Яно, як почалася Ваша «особиста війна». Пам’ятаєте перший день, коли вирішили: «Я маю щось зробити»?
– Спершу я, як і всі, була в ступорі, намагалася зрозуміти, що взагалі відбувається. Проте, коли знайомі хлопці та чоловіки з моєї родини пішли на фронт, усе змінилося. Це вже стало не просто війною десь там. Вона увійшла в мій дім. І тоді прийшло чітке розуміння: я не можу залишатися осторонь, я повинна допомагати.
– Чим Ви займалися до війни, і що змінилося у Вашому житті після початку допомоги армії?
– До війни я цілком занурена була в свою справу. Відкрила студію пол денсу, викладала, готувала учасниць до виступів на обласних конкурсах. Це було моє життя. Проте після початку вторгнення частина ресурсів – фінансових, моральних, фізичних – пішла на волонтерство. З’явилася нова справа – допомагати тим, хто боронить нас усіх.
– Що саме Ви робите для ЗСУ? Розкажіть про свій «волонтерський шлях».
– Я почала з малого – передавала знайомим військовим речі, потім долучилася до зборів на авто, дрони, амуніцію. Іноді збираємо цілими списками, бувають – термінові запити, де треба діяти за кілька годин. Зараз я вже частина невеличкої волонтерської ініціативи, ми тісно співпрацюємо з кількома підрозділами. Крім того, серед моїх дівчаток в студії є багато тих, хто також допомагає нам, залучаючи своїх знайомих та родичів.
– Які запити від військових Вас здивували найбільше?
– Чесно, найсильніше вражають не запити про дрони чи тепловізори, а прохання передати звичайні речі – теплий спальник, термобілизну, ліхтарик, напій какао. І ще, коли надсилають листи подяки чи просто світлину з написом «Дякуємо!». Тоді відчуваєш, що кожна дрібниця важлива.
– Які люди Вам найбільше запам’яталися, можливо, хтось із військових або донаторів?
– Найбільше мене вразили дівчатка з мого міста. Їм всього по 13 років, але вони вже долучилися до допомоги армії. Вони в’язали маскувальні маски, збирали кошти на ліхтарики для військових, створювали листівки. Я тоді дивилася на них і розуміла: якщо наші діти настільки свідомі, сильні й щирі – ми точно переможемо.
– Був випадок, коли Ви хотіли все кинути? Що Вас зупинило?
– Було. І не один раз. Особливо коли збір стоїть, а часу обмаль, і ти вже морально вигораєш. Але потім хтось переказує п’ятдесят гривень, яких бракувало, із підписом «для наших», і в мене сльози на очах – це надихає. І розуміння, що хтось там, на фронті, не може «все кинути», а значить, і я не маю права.
– Як реагує Ваше оточення – рідні, друзі?
— Більшість підтримує. Деякі навіть долучилися до зборів. Проте бувають і незручні розмови, мовляв, навіщо це тобі, ти ж не зобов’язана. Але я не можу інакше. І мені пощастило з родиною – вони поруч.
– Ви вже думали, чим будете займатися після війни? Чи хотіли б залишитися волонтеркою?
– Так, у мене є плани. Я обов’язково продовжуватиму розвивати свою студію пол денсу. Хочу, щоб вона стала ще більш відкритим простором для жінок, таким, який підтримує. Проте хочу залишитися волонтеркою. Нині я бачу потребу в підтримці військових, які повертаються з фронту й потребують коштів на реабілітацію. Це буде мій новий фокус: допомагати їм відновлюватися, адаптуватися до життя після війни. Я вважаю, що ми маємо бути поруч із нашими захисниками не лише в битві з ворогом, а й в тилу.
Єлизавета Мельник, 3 курс
