Боротьба за власну землю: інтервʼю з військовим (колишнім шахтарем Донеччини)

Рідний край – місце, якого окупанти позбавили багатьох українців. Саме так сталося і з нашим сьогоднішнім героєм – захисником із позивним «Кіпіш». Його дитинство пройшло у місті Селидове, що на Донеччині. Після школи він вступив до Селидівського професійного ліцею, де здобув спеціальність машиніста підземних установок. Професійний шлях хлопця розпочався на шахті «1.3 Новогродівська», де він проходив практику, та пізніше працевлаштувався. Аж раптом мирне життя обірвалося – почалася війна, та «Кіпіш» узяв до рук зброю, щоб боронити землю, яку вважав та вважає своєю.

Праця шахтаря

У 2018 році, я офіційно влаштувався працювати, та навіть одразу взяли за 4-м розрядом. Я обслуговував підіймальну машину. Вона за допомогою лебідки опускала карету (шахтарський транспорт).
Лебідка – головний спосіб пересування в шахті. Є лебідка «на горах» – та, що зверху, вона опускає вертикально вниз клеть. Потім ми спускались ще глибше, на 167 метрів, а з часом, переходили на інші точки. Тобто в шахті дуже багато лебідок, вони спускають тебе все нижче й нижче. Взагалі глибина шахти десь пів кілометра, іноді навіть один. Так от, в мої обов’язки якраз і входило обслуговування самої лебідки та карети. На шахті працювало дуже багато людей, думаю, навіть більше тисячі. Тому треба було постійно все оглядати на різні дефекти, щоб нічого не тріснуло та не перетерло.

Насправді шахти набагато більші, ніж думають люди. Є таке місто – Новогродівка, та навколо нього стоїть три шахти. Коли ми проходили практику, то під землею з однієї шахти ходили в іншу. Це далеко не один кілометр, мінімум три-чотири в одну сторону. Із впевненістю можу сказати, що під усією Донецькою областю є тунелі від шахт. Це типу як одеські катакомби, але набагато глибші.

Ціна вугілля

Перш за все, ця робота небезпечна через обвали, це дуже серйозно. Є така штука, як пласт – прошарок землі, в якому знаходиться корисна копалина. У нашому випадку – вугілля. Так от, коли цей пласт добувають, а роблять це здебільшого вручну, його підпирають звичайною деревʼяною балкою. Усі ми прекрасно розуміємо, що таке деревʼяна балка та 100 тонн сирої землі зверху на ній.

Смертельних випадків на той час, коли я працював, на щастя, не було. Але траплялись дуже неприємні інциденти. Засіб для транспортування – вагонетка. На ній зазвичай доставляють добуту породу. Ще є карета – але це трохи інше. Порода – суміш копалини й каміння, тобто її фільтрують і виходить чистий продукт. Всю цю породу вантажать у вагонетки й тими ж лебідками піднімають угору. Так от був випадок, коли вагонетку піднімали нагору, а з неї стирчало всяке металеве сміття: арматура, брухт, труби різні. Вийшло так, що трос погано закріпили – і ця вагонетка зірвалась. Вона різко поїхала донизу, та швидкість набралась просто шалена, її було неможливо зупинити. Якщо карету ще можна було б якось зупинити – там є спеціальні «коготки», які автоматично випускаються, коли вона набирає критичну швидкість, то вагонетку – ні. Летіла вона вниз, а там були хлопці. А в шахті як: рейки та й стіни – місця не дуже багато. Залишився там один хлопчина, який не встиг утекти. Вийшло так, що йому тією металевою трубою, що стирчала, розпороло живіт повністю. Але він вижив, слава Богу.

Розповідав мені ще колега один випадок з сірководнем. У шахті є така штука, як «калюжа», і під нею знаходиться стара земля, в якій міститься ця речовина. Так от, йшов якось один хлопець, переходив з однієї шахти в іншу. Не помітивши ту «калюжу» – наступив у неї. Цей газ різко пішов вгору, а другий хлопець, який йшов позаду нього, вдихнув його, та загинув на місці. Не знаю, наскільки це правдиво, але розповідали дуже переконливо.

Зараз, з урахуванням того, що відбувається на Донбасі, я думаю, що в шахті навіть безпечніше, ніж зовні – там хоч ракета не лупане. А так, спочатку, коли вперше спускаєшся – дуже страшно. Одразу ж закладає вуха. Там ще купа всякої живності. Конкретно у мене на шахті було багато мишей. На іншій бігали величезні таргани, типу як австралійські. А на третій – щурі, теж здоровенні. Все це на величезній глибині, навіть на кілометрі.

Війна

У 2014 році я ще вчився в бурсі, мені було десь 16–17 років, та, чесно кажучи, я тоді не до кінця все розумів. На той момент я чув, що десь іде війна, але просто далі займався своїми справами. Я розумів, що вся ця двіжуха десь далеко, кілометрів за 50 від нас. Звісно, я бачив військових, десь ще щось, але щоб прямо це відчути – то ні.

Насправді я тільки зараз розумію, що вся ця історія, по суті, повторилась. От зараз ми тут всі воюємо, та я дійсно розумію, що таке війна, що це жах, так само як і ті хлопці тоді. А хтось, хто цього не бачив і не розуміє, що тут відбувається – далі живе своїм життям, як і я колись.

У самий перший день повномасштабної війни, 24 лютого 2022 року, я зранку вмикаю телевізор і бачу – ну, все… війна. Чесно, стало дуже страшно. Мені важко це пояснити, але аж «до мурашок». Спочатку я подумав, що все буде відбуватись у нас – Донецьк і Луганськ. Але коли я побачив, що вони бомблять Київ – це був жах. З часом мені почали часто попадатися відео, де було багато поранених і загиблих дітей. Для мене це було реально дуже важко. Постійні бомбардування, скільки людей загинуло, заради чого? Сидів якось, дивився YouTube, і попалось одне відео про загиблих дітей, друге, третє… Це нереально важко. Мені дітей дуже шкода у всій цій ситуації.

Після того, як почалась війна, я дочекався свого дня народження в березні, щоб мені виповнилось 25 років, та пішов у військкомат в Покровську. Мені відмовили. Перший раз, другий, третій… Всього я туди ходив сім разів. Я не здався – поїхав до Львова. Там теж ходив тричі – знову відмовили. Але поки я був у місті, то допомагав волонтерам плести маскувальні сітки для пацанів. Потім я пішов у львівську прикордонну частину, щоб вони мене взяли, але мені так нічого і не відповіли. Після цього я поїхав в Одесу, але там мене навіть слухати не стали. «Іди давай, хлопче, йди звідси» – все, що я почув. Чесно кажучи, я вже навіть шукав автобуси ТЦК, щоб мене просто кудись запакували, але і ця ідея провалилась. Якось одного дня я сидів з хлопцями, ми працювали на Новій пошті. Вони знали, що я бігаю по військкоматах, та підказали, що можна звернутись в один підрозділ (в який – не можу сказати). І зрештою – все вийшло.

Я був у штурмовиках десь чотири-п’ять місяців. Після цього перевівся в інший спецпідрозділ БПЛА, в розвідку. Я літаю на дронах типу Mavic. Займаюся коригуванням вогню, розвідкою місцевості, координацією хлопців – та взагалі всім, де потрібні «очі» з неба.

Позивний із характером

Позивний я собі не обирав, він мені дістався через одну кумедну ситуацію. Коли я тільки потрапив на службу, нас було десь чоловік тридцять. Навчання мало тривати два тижні, після чого – одразу на фронт. Це були найважчі два тижні: лікарні, фізичні навантаження, документи та багато інших проблем. Під дощем ти мав повзти по болоту вздовж футбольного поля, щоб забрати якийсь предмет і доповзти назад. Нащо це робити саме в дощ? Я не розумію. Зроби те, зроби це. Одним словом – знущання якісь. 

В один день я просто не витримав. Нас цілий день ганяли, як собак, і під вечір ми були дуже голодні. А для мене поїсти – це святе. І от того дня нам сказали, що в їдальню ми не підемо… Я з щирою злістю на душі такий кіпіш там підняв, що туди всі офіцери збіглися. Навіть на табуретку став, щоб мене всі почули. Я пояснив офіцерам – чому нам треба їсти вчасно, чому слід ставитися краще і все таке інше. Пацани підловили цей момент, та відтоді мій позивний – «Кіпіш».

Труднощі на службі

Спочатку, коли ми тільки приїхали на харківський напрямок, уже в підрозділ БПЛА, звісно, було тяжко, але не дуже. Морально – дуже складно. А ось після того, як ми потрапили на Донбас – вже стало реально жахливо.

Спочатку, коли перший раз чуєш від хлопців, що летить авіабомба – не так страшно. Але це тільки до моменту, поки вона не падає десь поруч із тобою. Для душі, тут конкретно складно. Думаю, що багато людей зі слабкою психікою просто сходять з розуму.

Пам’ятаю свій найважчий день. Чесно, він був важкий як фізично, і морально. Тоді я вперше побачив смерть. Тоді було багато переїздів, та це дуже виснажує. Взагалі підрозділ БПЛА має дуже багато майна, яке треба тягнути за собою. Навіть знайти підходящий підвал – непроста задача. За тиждень ми змінили 5 міст. У той день ми працювали на Покровському напрямку. Нас мали виводити, але все змінилось – ми залишились. Прямо на моїх очах, десь за 50 метрів, вбили одного хлопця, ще одного – поранило. Це було важко для мене.

В той день, до речі, ми якраз потрапили в моє рідне Селидове.

Повернення додому

Ніколи не думав, що повернусь додому з купою солдатів. Коли я приїхав, сусідів майже не було. Є там одна бабуся, та ми їй постійно привозили хліб і цигарки. Другим сусідом якраз і оказався той хлопець, якого вбило того дня. Насправді мені було доволі легко перебувати тут, бо я все знав. Відчував, що це все рідне. Але це до певного моменту. 

Гуляв якось вночі з автоматом, просто ходив собі, мріяв – і тут дивлюсь, метрів за 200 летить FPV-дрон у мій бік. Ну, я не довго думав і полетів у кущі, та сидячи там зрозумів, що так ходити не можна.

Мені дали завдання – знайти точку перезмінки. А навколо: війна, дрони, усе в процесі. Йшов-йшов я, як належить, за професійною тактикою: городами, кущами, деревами. Зупинився, подивився в небо і поповз далі. Тут в один момент піднімаю очі, а в городі стоїть бабуся і рве траву, щоб було гарненько. Подивилась на мене, витерла піт з чола, та далі пішла рвати. Люди, звісно, вражають.

Побажання молоді

Йти воювати я б однозначно не радив. Розумію, що потрібні люди і все таке, але це дуже страшно. Я суджу по собі. Коли я йшов, усі знайомі військові мене відмовляли. А я награвся в Call of Duty і думав, що все знаю, думав: зараз як дам їм там усім. Вони казали: «Це не ігри, братан». І от коли я вже тут – справді зрозумів, що це все дуже серйозно. Займайтесь особистим розвитком, якимись технологіями, та просто цінуйте своє життя.

Максим Дубчак, 2 курс

Поділитися:
Останні оновлення

Журналіст, редактор і свідок подій: 23-річна історія газети з однією героїнею

Дженніфер Міллс, сімнадцятирічна школярка та жителька Шовью, в 2002 році видала свою першу односторінкову газету. В ній дівчина написала про те, що за сніданком спалила свій журавлиново-апельсиновий бублик та як вона злякалась протягу, сплутавши його з привидом. Саме з 13 вересня того ж року розпочала свою історію щотижнева односторінкова газета «Jennifer Mills News», з засновницею якої, ми поспілкувались.

Детальніше >

Світло мистецтва крізь темряву війни

В умовах повномасштабної війни культура часто опиняється поза увагою — через стрес та безліч інших проблем людям доводиться перенести мистецтво на другий план. Але попри це музеї продовжують працювати, зберігати колекції й приймати відвідувачів, які не забувають про творчість. Ми навідались до Одеського музею західного та східного мистецтва, щоб побачити, як живе заклад у ці непрості часи та що може запропонувати поціновувачам.

Детальніше >

Перші хвилі літа

Море теплішає, а пісок знову приймає відбитки босих ніг. Пляжний сезон в Одесі офіційно ще не відкрито, але містяни вже масово виходять на узбережжя. Уже з середини квітня температура повітря стабільно тримається на рівні +20°C, а вода прогрілася до +16°C, що на два градуси більше, ніж торік у цей самий період. За словами голови Одеської ОВА Олега Кіпера, підготовка до купального сезону розпочалася ще в березні, проте точна дата відкриття залежить від погодних умов та безпекової ситуації.​

Детальніше >

Як вбити та зцілити монстра

Який музичний альбом ви визнали б найкращим у 2024 році: «The Rise & Fall of a Midwest Princess» , «Ти [Романтика]» чи «Той день»? Чесно — не знаю, оскільки моє серце полонив «Monarch of Monsters». Історія про самоненависть, жахливе минуле й шлях до спокути. Історія близька мені, тому запрошую й вас зануритися у неї. Сподіваюся, буде боляче.

Детальніше >