«І справді: при всій своїй нормальності я все-таки, коли провіряю себе, трошки психічно ненормальний»
Микола Хвильовий
Розстріляне Відродження – це епоха, яка стала водночас піднесенням національної культури і творчості, проте також і великим суспільним горем. Одним із найяскравіших представників цієї течії був Микола Хвильовий – письменник, публіцист, яскравий комуніст, і в той же час борець за розвиток українського мистецтва, самостійного і незалежного від впливу росії та радянського союзу. Як же у цій людині поєдналися, здавалося б, повністю протилежні погляди?
Внутрішня непримиренність Хвильового та максималізм зародилися із провінційного дитинства. Син учительки, який рано зіткнувся з соціальними нерівностями та суворістю імперської дійсності. Цей життєвий досвід, поєднаний із прискореною самоосвітою та раннім зануренням у радикальні ідеї, заклав основу для його майбутньої натури. Тієї, яка вже зовсім скоро розриватиметься між двома правдами.
Але спочатку про особисте. У побуті Микола Хвильовий був людиною контрастів: із одного боку, він був невтомним організатором, здатним надихати цілі літературні покоління; з іншого – схильним до глибоких філософських роздумів та романтизації. Перший шлюб письменника, у якому пара виховувала доньку, розпався через його зраду. Згодом він одружився на Юлії Уманцевій, яка вже мала дитину від попереднього чоловіка. Її Хвильовий виховував, як власну та ніжно називав Любистком.
Проте повернемося до внутрішнього конфлікту письменника. Комунізм. Хвильовий свято вірив, що цей напрям здатен очистити світ та стати шляхом до щасливого майбутнього. Щоправда політика партії його не зовсім влаштовувала. Сам він бачив комунізм, як ідеалізований ключ до вирішення всіх проблем держави, простіше кажучи плекав нездійсненні ілюзії у цьому контексті. І всю суть цього періоду передав у новелі «Я (Романтика)», коли поставив головного героя-чекіста перед певно найскладнішою дилемою у житті – убити власну матір чи зрадити партію. У таких варіантах вибору чітко прослідковується уособлення добра і зла та те, як наш персонаж обирає вже свій бік у цій «війні». Твір був би казкою для діточок, якби у вищеописаній ситуації герой приєднався б до світлого боку. Проте реальність була іншою, а накази вищими за будь-які моральні принципи та внутрішні цінності. Убивши матір чекіста, Хвильовий показує усю жорсткокість та сюрреалістичність подій того часу. І з тим усім усвідомлює, що, здається, спочатку він забув зняти рожеві окуляри.
Якою ж була його друга правда? Та, яку вже більш властиво було сповідати для представників Розстріляного Відродження. А ще та, яка повністю не збігалася з наративами та цілями партії. Українська культура не повинна бути провінційним придатком російської, ба більше, у її розвитку потрібно орієнтуватися на Європу та їхні стандарти. Будучи прибічником політичного та економічного союзу з росією, Микола Хвильовий виступав за повноцінне від’єднання національного мистецтва від нав’язливих сусідів. «Геть від Москви! Дайош Європу!» – вислови його авторства, які через століття стануть гаслами для передвиборчої кампанії.
Росія у свою ж чергу вдало здійснювала план-капкан по завоюванню довіри українських митців, виділивши їм кошти на побудову дому для літераторів. Щоправда одне не врахували мешканці Будинку «Слово» – ці стіни мали вуха. Вся творча та культурна еліта Харкова заселила шестиповерхівку з надією на безкорисність радянського союзу у сприянні розвитку ідейного українського мистецтва. І коли спочатку і справді все було досить непогано влаштовано, то пізніше жителі неодноразово почали помічати незнайомих людей, які вешталися двором без зрозумілих на те причин. Або ж їм раптово встановили телефони у квартирах, звісно для зручності, і точно не для підслуховування особистих розмов. Сфальсифіковані справи і суди без права на виправдання – реалії, які зовсім скоро застали зокрема і Миколу Хвильового.
Кульмінаційною точкою неповернення у житті письменника став арешт його близького товариша, однодумця та колеги у ВАПЛІТЕ – Михайла Ялового. Це означало, що партія, якій вони разом давали присягу, почала поїдати навіть найвідданіших і найталановитіших прибічників. Здавалося б, він воював на боці більшовиків, проти Сосюри, Тичини та інших друзів, був заядлим комуністом, підтримував необхідність союзу України з росією. І все ще був ворогом. Бо вважав, що мистецтво повинне бути вільним?
Зломлений системою, побаченими наслідками Голодомору та зраджений власними ж принципами, Микола Хвильовий скоює самогубство у власній квартирі Будинку «Слово».
«Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола ХВИЛЬОВИЙ. «Отже», як говорить Семенко… ясно», — з передсмертної записки Миколи Хвильового.
Це був останній знак протесту письменника. І власне початок краху ідеології українського націонал-комунізму та мистецького відродження.
Валерія Танцуренко, студентка 4 курсу
