Його ім’я добре знайоме тим, хто стежить за сучасним театром. Актор і композитор Ілля Чопоров підкорив українську сцену та здобув визнання далеко за її межами. Від культового мюзиклу «Кабаре» до нашумілої вистави «Зілля» – його акторську майстерність важко не помітити. Це розмова з артистом, який вже залишає помітний слід у розвитку театру.
Історія Іллі розпочалася в Одесі. Проте ставлення до неї досить неоднозначне. «Так, це моє рідне місто, яке я, чесно кажучи, не дуже люблю. Були театри, які стали моїм “порталом” у світ сценічного мистецтва в підлітковому віці, але сформував мене як актора й остаточно закохав у творчість – Київ». Після повномасштабного вторгнення він спостерігав, як змінюється місто, у якому виріс. «Я був щиро радий, коли в Одесі почали зникати вистави російською мовою, але не всюди, і це прикро. Вона могла б бути культурним центром України, але для цього їй потрібно до кінця визначитися зі своєю самоідентифікацією. Так званий “одеський язик” дуже перешкоджає цьому розвитку».
Уперше чоловік потрапив до світу театру ще у школі. «Я зрозумів, що це моє, коли вийшов на сцену не як вокаліст, а як актор, — пригадує він. Це було у восьмому класі. У театральній студії я закохався в акторське мистецтво і зрозумів, що мені це на порядок цікавіше, ніж просто співати. З того часу я, так би мовити, не сходжу зі сцени».
Однією з найяскравіших робіт Іллі стала участь у мюзиклі «Кабаре» – відомій бродвейській виставі, яку зміг побачити глядач в українському виконанні. Актор втілив харизматичного конферансьє Емсі. «Це фантастична роль, яка потребувала нереальних людських ресурсів та витримки. Коли я почав готуватися, багато дивився, як працює Алан Каммінг, один із культових виконавців. Мріяв відтворити хоча б на рівні ту швидкість думки та енергію якою він мене вражав та закохував у себе щоразу коли я переглядав виставу». Для актора саме внутрішній заряд став головним інструментом у створенні цього образу. «Можна виконати всі ці складні пісні та танці, але якщо ти не будеш мати божевільного резерву енергії – нічого не вийде. Роль побудована таким чином, що виконавець має працювати на межі людських можливостей і при цьому створювати ілюзію легкості». Репетиції тривали місяцями – у танцювальному класі і з оркестром. За словами артиста, робота над виставою вимагала від кожного максимальної віддачі: «Планка була поставлена аж занадто висока, як для української сцени – зробити справжній Бродвей у Києві. Мені здається, з цим завданням ми впоралися». Результат не змусив себе чекати: мюзикл зібрав аншлаги, захоплені відгуки в соцмережах і бурю аплодисментів.
Ще однією знаковою роботою пана Чопорова стала роль ткача у «Зіллі» – потужній сценічній постановці за повістю Ольги Кобилянської, яка вже встигла стати легендарною серед поціновувачів сучасного українського театру. «“Зілля” – хороша вистава, і я радий, що глядач сьогодні має попит на такі фольклорні та етноспрямовані постановки, — розповідає актор. — Мені особливо подобається, що вона категорично не “шароварна”». На запитання, чи перегукується ця роль із його особистістю, Ілля усміхається. «Не знаю. Я взагалі рідко можу так сказати. Моє, так би мовити, амплуа – це трикстери, напівбоги, люди поза часом і простором. Я не така людина, як усі мої персонажі. Я звичайний. Тому резонансу не відчуваю».
Серед десятків ролей і постановок в артиста є «та сама»: «Зараз моєю улюбленою виставою є “Патетична соната” в Молодому театрі». Пʼєса була створена за драмою Миколи Куліша, яка піднімає гострі соціальні питання – громадянську війну, ідеологічний фанатизм, загублену любов і трагедію країни. Як зазначає актор: «На диво, на неї не дуже великий попит. Але я це можу зрозуміти – вона складна та висвітлює непопулярні теми». Роль Луки для чоловіка стала випробуванням і водночас цікавим досвідом. «Це герой, який із простого парубка поступово перетворюється на демона соцреволюції. Мене подібна трансформація завжди лякає й водночас захоплює, особливо у фінальній сцені… Не хочу спойлерити, краще запрошу всіх переглянути цю виставу».
Ілля Чопоров відомий не лише акторською грою – а й написанням музики для театральних постановок. Про те, чи важко поєднувати обидві сфери, чоловік прокоментував: «Не складно, це моя велика любов. Писати музику для театру – найкраще, що зі мною сталося за всю мою карʼєру». Він пояснює, що робота композитора відкриває зовсім інший кут зору: «Є можливість бути в постановчій групі й бачити всі процеси створення вистави ззовні, а не зсередини. Після цього зовсім по-іншому сприймаєш свою роботу на сцені. Дуже раджу кожному артисту хоча б раз у житті спробувати себе по той бік рампи». Музична складова драматургічного дійства – це натхненна, але кропітка робота. Ілля каже, що для нього кожна вистава має свій звук, свою інтонацію. «Я занурююся в неї з головою: разом із режисером і акторами намагаюся створити окремий пласт її сприйняття. Музика – емоції глядача, і провести його певним шляхом – найважливіший скіл театрального композитора».
Закулісся завжди сповнене кумедних і непередбачуваних історій. Чоловік згадує одну з таких, яка сталася зовсім нещодавно – під час вистави «Зілля». «До нас долучився новий актор. Він уже грав кілька разів і добре орієнтувався в постановці, але деякі нюанси ще вивчав у процесі. Так от, перед фінальним виходом артисти беруть на сцену рідку гуму, яку мають висипати до глечика Туркині. А він, одразу кажу, не мав її брати — посміхається Ілля. — Розумієте, до чого я? Я дав йому цілу жменю й кажу: “Мені зараз зі скрипкою незручно, можеш, будь ласка, передати мені на сцені?”. І він, як добра людина й хороший партнер, відповів: “Звісно!”. Але фішка в тому, — сміється актор, — що моя роль взагалі не передбачає жодної взаємодії з тією гумою! Увесь фінал він стояв із повною жменею, дивився на мене й щиро не розумів, коли ж треба передавати. Завіса закривається – і він різко повертається на мене з великими очима та запитує: “Та блін, коли?!”». Актор усміхається, згадуючи епізод, і зазначає, що подібні ситуації на сцені трапляються частіше, ніж здається глядачам.
Постанова «Я бачу, вас цікавить пітьма» за однойменним романом Ілларіона Павлюка, стала для Іллі особливою подією – і творчо, і емоційно. «Я не можу передати своєї радості, коли мені запропонували цю роль! Коли у Львові тільки ставилася “Пітьма”, я був у приємному очікуванні нового хіта в українському театрі. І коли мені написали з пропозицією зіграти Харитона у київській версії – без жодних вагань погодився». Робота над виставою, за словами актора, була напруженою, але неймовірно натхненною. «Мушу визнати, що часу бракувало, і ми працювали в доволі екстремальних умовах. Проте результатом я щиро задоволений – як на мене, вийшло дуже добре. І вже не можу дочекатися, коли ця вистава буде показана в Жовтневому палаці». Коли мова заходить про команду, артист говорить щиро: «Акторський склад і режисер – неймовірні. З деякими колегами я працював уперше й вкотре переконався, які професійні люди є в нашій країні. Запрошую всіх до перегляду – і тих, хто не читав Павлюка, і тих, хто добре знайомий із його творчістю».
Актор радить не оминати увагою Молодий театр. «Подивіться такі вистави: “Патетична соната”, “Праматері степів”, “Зілля”, — ділиться він. — А до інших театрів сам хочу добратися, але часу, чесно кажучи, катастрофічно бракує».
На думку чоловіка, головні зміни відбулися не стільки на сцені, скільки в залі. «Театр став популярним і технічно більш спроможним, — говорить актор. — Але, якщо чесно, глобально змінився не театр, а глядачі. Саме вони відчули потребу в українському мистецтві, і завдяки цьому він зараз такий, яким ми його бачимо – розкішний, різноманітний, живий. У нас завжди були класні фахівці, просто раніше більшість віддавала перевагу чомусь чужому, а на своє не звертала уваги. Тепер усе інакше. І, думаю, шляху назад уже немає – український театр лише зростатиме, ставитиме ще цікавіше й створюватиме нові шедеври, якими ми будемо пишатися».
З огляду на власний досвід на сцені, Ілля Чопоров ділиться порадами з тими, хто тільки починає свій театральний шлях. «По-перше, перестаньте брехати – собі та іншим. Може здатися банальним, але це не пустить вас ні на сцену, ні в кадр. По-друге, розвивайте емоційний інтелект та емпатію. По-третє, розширюйте свій досвід. І тут необов’язково має бути ваш – дивіться фільми, серіали, читайте книги, накопичуйте різні історії, але не як пересічний глядач, а щоб збільшувати свій інструментарій. Бути актором – це завжди про віддачу, — каже Ілля. — Це нелегка праця. Запитайте себе: чи дійсно ви готові повністю віддаватися сцені та кадру? Якщо так – бажаю вам терпіння. Бо це найцінніший ресурс, який потрібен, щоб працювати над собою 24/7».
Анастасія Савченко, студентка 2 курсу
Фото Instagram актора
