Музика б’є в груди так само різко, як війна вривається в життя — без попереджень, без пауз, без «чи готові ви?» На концерті «Дк Енергетик» серед людей, світла і голосів я знову бачу його. Це Сашко. Він стоїть так, ніби тримає баланс між двома світами: тим, де ми колись сиділи на старих лавках біофаку, і іншим — де земля може вибухнути під будь-яким кроком.
Він змінився. Не тільки зовні — хоча й зовні теж. Йдеться про інше: про тишу між словами, про паузи, які з’являються там, де раніше було безтурботне сміхотіння. Рік тому у матеріалі газети Sirius ми говорили про тактичну медицину, про перші евакуації, про страх темних ночей, де світло — лише червоний ліхтарик. Тепер переді мною стоїть сапер 3-го армійського корпусу, ветеран, який втратив ногу, але не здатність іти вперед.
Ми говоримо поруч зі сценою, де гурт готується до наступної пісні. «Я прохавав все, — сміється він, цитує рядки з пісні «Востаннє Востаннє». — І я знаю, як стояти за своє, не сісти на шпагат». Каже, що ця пісня сьогодні про нього — про життя після поранення, про нову впертість жити. Після роботи у бойовій медицині він свідомо обрав саперну справу. Каже, що штовхнула допитливість, бажання спробувати інше, зрозуміти те, чого бояться всі. «Перше, що відчув, — це була чиста допитливість. А потім — нереальне натхнення», — згадує він своє знайомство з мінно-вибуховими пристроями. Парадоксальна щирість, яка дивує, але йому пасує. Досвід медика теж не зник даремно. «Неіронічно знадобилось всього по трохи, але найбільше — медицина», — зізнається. Адже кожен сапер знає: іноді твоя єдина зброя — це знання, як рятувати себе і побратимів у найгірші хвилини. Переведення до 3-ої окремої штурмової бригади було непростим, але вимушеним вибором. «У минулому підрозділі я не бачив перспектив і росту як фахівця, на жаль», — каже Сашко. Вирішальною стала людина — командир нового підрозділу, який став тим, хто дав йому поштовх до змін. І він не помилився. У корпусі все було інакше: від навчання до взаємин між людьми. «Тут у всьому інший підхід. Постійні полігони, смуги перешкод, стрільби. Розслабитися не давали, але й не перегинали. Організація — на рівні: кожен робив свою роботу і не ліз у твою, якщо ти свою виконував». У цих словах — і довіра, і повага, і той тихий захват, з яким воїни говорять про справді сильні підрозділи. Побратимство — те, що тримає й зараз. «Мене дуже добре прийняли. Майже одразу включили в роботу», — згадує. І додає, що саме під час лікування усвідомив: зв’язок не зникає навіть тоді, коли ти далеко від позицій. «Я отримую підтримку від усіх. Від кожного». У його голосі немає пафосу — лише вдячність.
Про день поранення він розповідає майже буденно — як щось звичне у сьогоднішніх реаліях. Вони намагалися відійти від дрона, перемістилися у посадку. Стежку раніше присипало листям. «Там і наступив на СВП ( саморобний вибуховий пристрій — ред.)», — каже він тихо. Перші секунди не зрозумів, що сталося. А тоді поглянув вниз — і побачив, що стопу розірвало. Турнікет наклав сам, максимально високо. Доповз до укриття, зробив огляд, переконався, що поранена тільки стопа. «І просто лежав, чекав евакуації». Евакуація була швидкою — за три години він уже був на стабпункті. «Це те, що працює. І працює добре». Далі — біль, який не відпускав. Біль настільки сильний, що важко було просто встати з ліжка або піти в туалет. «Просив знеболення, щоб просто піднятися», — згадує. Душ стоячи — окрема історія. І фантомні болі: «Я дуже часто відчуваю пальці правої ноги. Тієї, якої вже немає». Після ампутації змінилося все. Проблеми з рівновагою, постраждалий вестибулярний апарат — тіло вчиться заново бути тілом. Але Сашко не дозволяє собі зупинятися. Фізична активність стала основою підготовки до протеза. Найбільша підтримка — друзі й батьки. Навіть навчання, каже, він не полишає. «Намагаюся поновитися на біофаку. І цілком бачу можливість поєднати життя з протезом і наукову діяльність». В його голосі — та сама впертість, яку я почула ще до того, як він заговорив.
Коли я питаю, що він хоче сказати тим, хто сьогодні думає про службу, він надовго замовкає. Світло сцени знов ковзає по його обличчю, по милицях, по руках, які стискають метал так, ніби це частина тіла. «Обов’язок важливий, — говорить він нарешті. — Але не забувайте: ми всі смертні. І страх зберігає життя». Я слухаю його й думаю, як влучно колись він сказав фразу, що я записала в нотатках: «Війна внесла свої корективи». Вона вже не просто слова. Вона — його хода, його паузи, його сміх. Його історія, яка продовжується попри все. І тут, серед музики та світла, серед людей, що танцюють і не здогадуються, які світи стоять поруч із ними, я бачу як майбутнє відбивається в його милицях. Просто йому ще треба зробити один крок — і він це зробить.
Маргарита Біла, студентка 3 курсу
Фото з архіву Олександра