Ми живемо у цифрову епоху і щодня отримуємо більше інформації, ніж будь-коли раніше. Проте чи завжди це йде нам на користь? Пригадайте, коли ви в останнє читали статтю від початку до кінця, не відволікаючись на телефоні? Або ж, шукаючи відповіді на просте запитання, опинилися у вирі нескінченного гортання новинної стрічки, забуваючи, з чого взагалі починали? Друзі, ми маємо безмежний доступ до знань, але чи справді стаємо обізнаними? Чи, навпаки, просто перевантажуємо свій мозок потоком інформації? Давайте детальніше про це поговоримо.
Швидкі кліки vs глибокі роздуми
Буквально декілька десятиліть тому, щоб отримати нову інформацію наші батьки йшли до бібліотеки. Годинами читали книги, гортали свіжі випуски газет та дивилися пару новинних телеканалів. Тільки після цього всього наживо обговорювали, що цікавого дізналися. А що сьогодні? Все вміщається в один смартфон. У будь-який момент можна дізнатися різну інформацію: від рецептів азіатської кухні до досліджень про пришвидшення часу останніх 10 років.
Водночас ми йдемо «нога в ногу» з часом: набуваємо нових звичок, змінюємо поведінку та сприйняття. До прикладу, кожен з нас вже звик до миттєвих реакцій, повідомлень, оновлень та новин. Як правило, наш мозок у ці моменти не хоче чекати. Якщо сайт довго вантажиться, то шукаємо інший. Ми частіше читаємо лише заголовки, а не цілий текст, бо це довго. Наша концентрація уваги мінімальна. Все через те, що довкола нас постійно щось відбувається. Відповідно, ми маємо бути центром усіх подій. Я думаю, кожен з нас помічав, що, навіть попри втому, ми все одно боїмося попустити потік новин, сповіщень тривоги, напрямок ракет чи шахедів тощо. Через це виникає нова суспільно-важлива проблема – «бути тут і зараз». Цьому навіть є спеціальне визначення – FOMO (fear of missing out). «Соціальні мережі стали каталізатором для синдрому фомо, оскільки вони дають змогу безупинно порівнювати себе з іншими, і це нерідко стає джерелом розчарування та відчуття втраченої надії», – ділиться психологиня Анна Часовникова. Тобто страх пропустити щось важливе у житті. Ми завжди на зв’язку, оскільки боїмося щось проґавити. Проте через це втрачаємо вміння зосереджуватися. І хоча живемо в епоху знань – починаємо втрачатися в інформаційному гаморі.
Доступ до знань ≠ глибина мислення
Існує думка, що нині люди більш ерудовані через легкий доступ до різноманітної інформації. Однак у цьому контексті цікавим буде факт, що українці на генетичному рівні ще з років Київської Русі були розумнішими за інші нації. До прикладу, візьмемо французів. Анна Ярославівна, коли виходила заміж за короля Франції Генріха I привезла з собою багато книжок та паперу. На той час це була рідкість. Вона вміла не тільки читати, а й писати. На відміну від короля, який ставив замість свого підпису «хрестик». Згодом вона його навчила елементарним правилам гігієни та етикету (миття рук перед їжею).
А що зараз? Нам здається, що ми володіємо безкінечним потоком інформації. Однак головна проблема у тому, що ми її не глибоко осмислюємо. Що це значить? Коли людина читає книгу, то вона повністю занурюється у сюжет. Таким чином працює логіка, уява тощо. Так само з відео. Проглядаючи короткі сюжети, глядачі вловлюють ідею, але не деталі. Така поверхнева взаємодія має свою ціну. Ми читаємо, але не засвоюємо. Ми знаємо більше, але розуміємо менше. Ми стали полоненими вічної гонитви за оновленнями і, здається, забули, що колись знання вимагали зусиль, терпіння та час.
Не можна не згадати про один історичний етап, який значно вплинув на сучасне ставлення до мислення – радянську освітню політику. Вже на початку формування СРСР Ленін практично відразу викинув із навчальних програм два фундаментальні предмети – логіку та риторику. І недаремно. Логіка вчить мислити протилежно, аналізувати, формувати власну думку. Риторика дає змогу цю відповідь чітко доносити до інших, вести аргументований публічний діалог. Саме ці навички становлять найбільшу загрозу для авторитарних режимів. «Ці режими не сприяли ані розвитку думки, ані пошуку способів її втілення у вишуканому слові», – про це писав Семен Абрамович у навчальному посібнику «Риторика». Людина, яка думає та вміє говорити, – небезпечна для влади, що базується на страху, примусі й брехні.
Комуністичний, кремлівський, кланово-олігархічний, глобалістичний – усі ці системи бояться самостійного мислення. Проте якщо перші дві діяли грубо та відкрито, то останні – витонченіші. Вони маніпулюють через інформаційні перевантаження, змішування правди з напівправдою, використання технологій та соціальних мереж. А тому поверхневе сприйняття – це цілеспрямована стратегія, яка перетворює громадян на споживачів, а не мислителів.
Що з цим робити?
У сучасному світі немає магічної кнопки вимкнення потоку інформації. Однак у наших силах не «заблукати» в цифровому лабіринті. Для цього потрібна свідомість і трохи зусиль. Психологиня Анна Часникова радить:
Найперше – сповільнитися. У добу, де цінується швидкість реакції, сповільнення – це радше акт опору, ніж слабкості. Варто свідомо приділяти час читанню довгих текстів, глибокому аналізу новин, розмовам, які не вміщуються у форматі сторіс. Навчитися знову читати вглиб, а не по діагоналі. Це потребує тренування – так само, як і м’язи, увага та мислення теж потребують щоденної практики.
Друге – відновити повагу до інтелектуальної праці, до розуму, як до цінності. Варто знову зробити модним не лише знання, а й мислення. Замість гонитви за хайпом – повернути до дискусій, дійти до відгуку, в яких немає мети «перемогти», але є мета – зрозуміти. Саме це і є початок критичного мислення: вміння не погоджуватися автоматично, а поставити під сумнів, шукати глибше.
Третє – повернути в систему освіти те, що з неї свідомо викинули. Логіку. Риторику. Філософію. Навчитися не лише відповідати на питання, а думати, аргументувати, розуміти контексти, чути іншу думку. Це формує стійких громадян, здатних чинити опір маніпуляціям та приймати зважені рішення.
І нарешті – вчитися бути тут і зараз. Не в потоці новин, а в реальності. У моменті. Бути присутнім – це означає мислити, відчувати, творити. Не просто існувати у віртуальному шумі, а діяти у світі, який потребує свідомих та відповідальних людей.
Анна Ярославівна не просто привезла книжки до Франції. Вона привезла мислення. Глибоке, структуроване, освічене. ЇЇ приклад – нагадування про те, що справжня ерудиція починається не з доступу, а з відповідальністю. Не з інших прочитаних заголовків, а з того, що ми здатні винести з кожного тексту, кожної ідеї, кожного факту.
Нині, коли ми живемо в постійному інформаційному шумі, наша найбільша свобода – це здатність зупинитися. Подумати. Прочитати до кінця. Поставити собі запитання: «А що це означає для мене?».
І проблема не в самій інформації. Проблема у втраті вміння з нею працювати. У розчиненні вмісту в нескінченному потоці форм. Проте поки ми ставимо ці запитання, ми ще не втратили себе повністю. Поки ми пам’ятаємо, що знання – це більше, ніж кліки й перегляди? у нас ще є шанс зберегти глибину. І, можливо, наше головне завдання – навчитися заново бути важливими. До тексту. До себе. До світу.
Олександра Гоцуляк, 4 курс